Ідеологія лібералізму мала важливе значення для формування соціологічної думки в цілому і розвитку соціологічної теорії зокрема. Вона закладала підґрунтя теорії соціальної дії, ставила питання про зв'язок між соціальними диспозиціями особистості й інституційними рамками соціальної діяльності, а також про зв’язок між окремими соціальними «субсидами». Не випадково пізніше «ринкова модель» була покладена в основу новітніх теорій суспільства – функціоналістської, теорії соціального обміну й ін. У праці А. Сміта «Теорія моральних почуттів» знаходимо вдале порівняння, що дає змогу зрозуміти роль так званого суб’єктивного(мотиваційного) аспекту соціальної дії. Критикуючи прихильників адміністративного втручання в економічну сферу, автор зауважує. Що останні «уявляють собі, ніби можуть розставлять по місцях людей у великому суспільстві так, як рука шахіста розставляє фігури на шахівниці. Однак вони не розуміють, що фігури на шахівниці не мають інших напрямів руху, окрім тих що їм задані - на той час як на великій шахівниці людського суспільства кожна фігура має свої власні правила руху, які досить відмінні від тих, що хотів би їй нав’язати той чи інший законодавець».
Ідеалом лібералізму є товариство зі свободою дій для кожного, вільним обміном політично значущою інформацією, обмеженням влади держави і церкви, верховенством права, приватною власністю і свободою приватного підприємництва. Лібералізм відкинув багато положень, що були основою попередніх теорій держави, такі як божественне право монархів на владу і роль релігії як єдиного джерела пізнання. Фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права (на життя, особисту свободу і власність); рівні права і загальна рівність перед законом; вільну ринкову економіку; уряд, що обирається на чесних виборах; прозорість державної влади. Функція державної влади при цьому зводиться до мінімуму, необхідного для забезпечення цих принципів. Сучасний лібералізм також віддає перевагу відкритому суспільства, заснованому на плюралізмі та демократичному управлінні державою, за умови захисту права меншості та окремих громадян
Деякі сучасні течії лібералізму більш терпимі до державного регулювання вільних ринків заради забезпечення рівності можливостей досягнення успіху, загальної освіти та зменшення різниці в доходах населення. Прихильники таких поглядів вважають, що політична система повинна містити елементи соціальної держави, включаючи державну допомогу з безробіття, притулки для бездомних і безкоштовну охорону здоров'я.
Відповідно до поглядів лібералів, державна влада існує для блага людей їй підвладних, і політичне керівництво країною повинно здійснюватися на основі згоди більшості керованих. На сьогоднішній день політичною системою, яка найбільш співзвучна переконанням лібералів, є ліберальна демократія.
Соціальний лібералізм виник наприкінці XIX століття в багатьох розвинених країнах під впливом утилітаризму. Деякі ліберали сприйняли, частково або повністю, марксизм та соціалістичну теорію експлуатації, і дійшли висновку, що держава повинна використовувати свою владу для відновлення соціальної справедливості. Такі мислителі, як Джон Дьюї або Мортімер Адлер пояснювали, що всі індивідууми, будучи основою суспільства, для реалізації своїх здібностей повинні мати доступ до базових потреб, таких як освіта, економічні можливості, захист від згубних масштабних подій поза межами їх контролю. Такі позитивні права, які надаються суспільством, якісно відрізняються від класичних негативних прав, забезпечення яких вимагає від інших невтручання. Прихильники соціального лібералізму стверджують, що без гарантії позитивних прав неможлива справедлива реалізація негативних прав, оскільки на практиці малозабезпечене населення жертвує своїми правами заради виживання, а суди частіше схиляються на користь багатих. Соціальний лібералізм підтримує введення деяких обмежень на економічну конкуренцію. Він також очікує від уряду надання соціального захисту населенню (за рахунок податків), щоб створити умови для розвитку усім талановитим людям, для запобігання соціальних бунтів і просто «для загального блага».
Між економічним і соціальним лібералізмом існує фундаментальне протиріччя. Економічні ліберали вважають, що позитивні права неминуче порушують негативні і тому неприпустимі. Вони бачать функцію держави обмеженою, головним чином, питаннями забезпечення законності, безпеки та оборони. З їхньої точки зору, ці функції і так вимагають наявності сильної централізованої державної влади. Навпаки, соціальні ліберали вважають, що головне завдання держави полягає в соціальному захисті та забезпеченні соціальної стабільності: надання харчування і житла нужденним, охороні здоров'я, шкільній освіті, пенсійному забезпеченні, догляд за дітьми, інвалідами та людьми похилого віку, допомоги жертвам стихійних лих, захисту меншин, запобігання злочинності, підтримки науки та мистецтва. Такий підхід робить неможливим введення масштабних обмежень на уряд. Незважаючи на єдність кінцевої мети — особистої свободи — економічний і соціальний лібералізм кардинально розходяться в засобах для її досягнення. Праві і консервативні рухи часто схиляються на користь економічного лібералізму, виступаючи проти культурного лібералізму. Ліві рухи, як правило, роблять акцент на культурному і соціальному лібералізмі.
Деякі дослідники вказують, що протиставлення «позитивних» і «негативних» прав на ділі є уявним, оскільки для забезпечення «негативних» прав також потрібні суспільні витрати (наприклад, утримання судів для охорони власності).
Прагнення до особистої свободи було властиве представникам усіх народів у всі часи. Яскравими прикладами є міста-поліси від Давньої Греції до європейських з принципом — «повітря міста робить вільним», політична система яких включала багато елементів правової держави та демократії у поєднанні зі свободою приватного підприємництва.
Лібералізм уходить корінням в гуманізм який в період Ренсансу кинув виклик владі католицької церкви (наслідком чого стали революції: Нідерландська буржуазна революція), англійська славну революцію (1688 р.), під час якої Віги затвердили своє право вибирати короля, та ін. Останнє стало предтечею поглядів, що верховна влада має належати народу. Повноцінні ліберальні рухи виникли в епоху Просвітництва у Франції, Англії та колоніальній Америці. Їх супротивниками були абсолютна монархія, меркантилізм,ортодоксальні релігії і клерикалізм. Ці ліберальні рухи також першими сформулювали концепцію прав людини на основі конституціалізму та самоврядування за допомогою вільно обраних представників.
Ідею, що вільні люди можуть стати основою стабільного суспільства, висунув Джон Локк. Його «Два трактати про правління» (1690 р.) сформулювали два фундаментальних ліберальних принципи: економічної свободи як права на особисте володіння та користування власністю і інтелектуальної свободи, що включає свободу совісті. Основою його теорії є уявлення про природні права: на життя, на особисту свободу і на приватну власність, яка стала предтечею сучасних прав людини. Вступаючи в суспільство, громадяни укладають суспільний договір, згідно з яким вони відмовляються від своїх владних повноважень на користь уряду, аби він захищав їх природні права. У своїх поглядах Локк відстоював інтереси англійської буржуазії, зокрема, він не поширював свободу совісті на католиків, а права людини на селян і слуг. Локк також не схвалював демократію. Тим не менш, ряд положень його вчення лягли в основу ідеології американської та французької революцій.
У континентальній Європі розвитком доктрини про загальну рівність громадян перед законом, якому повинні підкорятися навіть монархи, займався Шарль Луї Монтеск’є. Основними інструментами обмеження державної влади Монтеск'є вважав поділ влвди і федералізм. Його послідовники, економісти Жан-Батіст Сей і Дестют Траси, були пристрасними популяризаторами «гармонії ринку» і принципу невтручання держави в економіку. З мислителів епохи Просвітництва найбільший вплив на ліберальну думку зробили дві фігури: Вольтер, який виступав за конституційну монархію, і Жан Жак Руссо, який розвинув вчення про природну свободу. Обидва філософа в різній формі відстоювали ідею, що природну свободу особистості можна обмежувати, але не можна знищувати її суть. Вольтер підкреслював важливість релігійної терпимості і неприпустимість тортур і приниження людської гідності.
У трактаті «Про суспільний договір» (1762 р.) Руссо надав цій концепції нового розуміння. Він звернув увагу, що багато людей є частиною суспільства, не маючи власності, тобто, суспільний договір просто закріплює права власності за її фактичними власниками. Щоб такий договір був легітимним, в обмін на свою незалежність людина повинна отримати блага, які йому може забезпечити тільки суспільство. Одним з таких благ Руссо вважав освіту, яка дозволяє людям найкращим чином реалізувати свої здібності, і при цьому робить з людей законослухняних громадян. Іншим благом є колективна республіканська свобода, яку людина набуває за допомогою ототожнення себе з нацією і національними інтересами. Завдяки такому ототожненню, освічена людина сама обмежує свою свободу, оскільки це стає в її інтересах. Воля нації як єдиного цілого може бути реалізована тільки за умови самовизначення народів. Таким чином, суспільний договір веде до національної згоди, національної волі та національній єдності. Ці ідеї стали ключовим елементом декларації Національних зборів під час Великої Французької революції і поглядів таких ліберальних американських мислителів, як Бенджамін Франклін і Томас Джефферсон.
Поряд з французькими просвітителями, важливий внесок у лібералізм внесли Девід Юм, Імануїл Кант і Адам Сміт. Девід Юм стверджував, що фундаментальні (природні) закони людської поведінки диктують моральні норми, які неможливо ні обмежити, ні придушити. Під впливом цих поглядів Кант дав етичне обгрунтування прав людини без посилань на релігію (як це мало місце до нього). Відповідно до його навчання, ці права грунтуються на природничо-наукових законах і об'єктивній істині.