Розділ 3. Порівняльний аналіз в консервативних ліберальних і соціалістичних моделях суспільного устрою
Консерватизм як світоглядна система, тип свідомості й по-літико-ідеологічних настанов не завжди асоціюється з конкретними політичними партіями. Як вважали батьки—засновники консерватизму, політичні принципи, теоретичні схеми тощо слід пристосовувати до усталених національних традицій, звичок, існуючих суспільно-політичних інститутів. Якщо лібералізм і соціалізм виникли як течії відповідно буржуазного та робітничого класів, консерватизм є багатошаровим явищем, що віддзеркалювало захисну реакцію різних соціальних верств населення, які не бажали надто різких змін свого соціального статусу, відчували страх перед невідомим і неви-значеним майбутнім. Крім того, консерватизм полягає ще й у врахуванні глибинних психологічних чинників, цінностей і норм, що існують у масовій свідомості.
Проте істинний консерватизм, що захищає існуючий статус-кво, обов"язково враховує реалії та пристосовується до них. Особливість цього періоду полягала в кризі лівих (комуністичних і соціал-демократичних) і кейнсіанських моделей суспільного розвитку. І цей вакуум заповнили праві й консервативні політичні доктрини.
Загалом же частина неоконсерваторів є за своїм походженням лібералами або навіть соціал-демократами. Ідейно-полі-тичні орієнтації нових правих сформувалися на перетині правого консерватизму, традиціоналістського консерватизму та неоконсерватизму. Розбіжності ж полягають не стільки у площині основних принципів, скільки в концентрації уваги на певних їх аспектах.
Історично консерватизм завжди був вторинним стосовно лібералізму, реформізму, лівого радикалізму, виступаючи за поступові зміни, збереження всього позитивного і позбавлення негативного. Отже, з ідеологічного погляду консерватизм завжди характеризувався еклектизмом і прагматизмом. Отже, слід констатувати, що в оцінці науково-технічного прогресу та сцієнтизму консерватизм і лібералізм (лівий лібералізм), а також ліві помінялися місцями. Але в соціокультурному та релігійному аспектах сучасний консерватизм лишився в межах традиційної парадигми консерватизму.
Традиціоналістський консерватизм представлений патерна-лістським крилом в англійському торизмі та французькому голлізмі, німецькими правими консерваторами й частиною соціал-консерваторів Німеччини. Для прихильників цієї течії характерні більші порівняно з новими правими акценти на традиціях і релігії. Але якщо в Європі вони роблять ставку на християнство, то нові праві у США — на модерністські "електронні" церкви. Європейські нові праві взагалі відмовляються від іудейських і християнських традицій і виступають за відродження язичництва. А неокон-серватори є прихильниками ліберальних церков.
Як революційний виклик індивідуалізмові, приватній власності, жорстокій державі та лицемірній релігії виникла концепція утопічного соціалізму, основоположниками якої були Томас Мор (1478-1535) і Томмазо Кампанелла (1568-1639).
Ця доктрина пропагувала колективізм, істинну віру та справедливу державу. Вона передбачала виборність і колективне керівництво суспільством, обов"язкове виконання громадянами соціальних норм співіснування. Це, на думку утопістів, мало забезпечити рівність, справедливість і загальне щастя людей.
Отже, політичну діяльність громадян вони розглядали через парадигму комунітарних принципів організації суспільства. Попри певні проблеми, пов"язані з домінантою колективного, концепція утопічного соціалізму несла в собі паростки парламентського демократизму.
З розвитком індустрії, під якою він розумів не тільки матеріальне виробництво, а й усі види творчої діяльності, має зростати значення організаційно-управлінського чинника в суспільному житті. З погляду управління суспільством, на думку К. Сен-Сімона, духовна влада має бути в руках учених, світська — у руках власників, політична — всього народу, який обирає вождів людства. Крім того, він запропонував чимало цікавих ідей, що були реалізовані згодом у політичній практиці. Зокрема, поширення в Європі моделі парламентського устрою Англії, створення Європейського об"єднання і т. ін.
Франсуа Марі Шарль Фур"е (1772-1837) був переконаний у тому, що суспільство складатиметься з мережі фаланг чисельністю до 2 тисяч осіб кожна, яка охопить увесь світ. Буде досягнута співдружність праці та капіталу за збереження певної приватної власності. Ідеал цього мис лите ля-мрійника — загальна рівність, всебічний розвиток особи, подолання суперечностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею. Саме Фур"е винайшов відому формулу вимірювання прогресивності будь-якого суспільного ладу його ставленням до жінки.
Роберт Оуен (1771-1858), англійський мислитель, підприємець і суспільний діяч, вважав, що необхідно сприяти, аби природні закони безперешкодно реалізовувались у суспільному житті, для чого потрібно усунути нераціональні чинники.
Полемізуючи з економістами, які стверджували дієвість приватного інтересу як рушія суспільного прогресу, Р. Оуен пропонував розглядати не прибуток, а прирівняну цінність і працю як купон праці (нагадує трудодень у колгоспах СРСР, чи не так?). Купони, на його думку, мають замінити гроші. У суспільстві, яке перетворилося б на об"єднання кооперативів, мали б діяти банки, котрі членам цих кооперативів виділяли б купони для купівлі необхідних товарів. Отже, нове суспільство, на думку Р. Оуена, мало будуватися вже не на індивідуалістичних, а на соціалістичних принципах. (До речі, 1827р. вперше поняття "соціаліст" було застосовано саме до послідовників Р. Оуена.)
Соціалістичне суспільство, як вважав Р. Оуен, має бути досконало та геометрично організованим. Мають існувати виховний план, колективні служби, раціональний поділ праці. Крім того, він виступив проти приватної власності, релігії та форми шлюбу, що існувала тоді, запропонувавши створити нову систему "єдності суспільної власності і кооперації". Йшлося про "поселення спільноти", які утворять федерації в національних масштабах і об"єднаються на загальних засадах у світовому масштабі.
Вивчаючи це питання, слід зазначити, що поява лібералізму як політичної течії органічно пов’язана з розвитком капіталістичних відносин у Європі XVII—XVIII ст. Термін «лібералізм» почали активно вживати у першій половині XIX ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як Д.Локк, Ш.Монтеск’є, І.Кант та ін.
Починаючи з XVIII ст. лібералізм остаточно посів місце провідної форми буржуазного способу мислення. Ліберали обгрунтували буржуазні права й свободи, передовсім свободу особи, промислової конкуренції, недоторканості приватної власності. Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній надається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не набуває абсолютного характеру. Маючи свободу волі, людина, як вважали ліберали, спрямовуватиме свої дії та здібності як на добрі справи, так і на погані. А тому постає необхідність створення правового державного порядку, призначенням якого має бути гармонізація відносин громадян. Соціально-політичні відносини складаються із волевиявлення окремих осіб і можуть бути виправдані лише тоді, коли вони захищають суб’єктивні права особистості.
Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мусила була запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручатись в економічне життя через податки, бюджет, планування.
У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок. Розвиток ринку та його механізмів передбачалося здійснювати під контролем держави, на яку покладалася відповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основна відповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійснення демократичних перетворень у суспільстві.
Основною ідеєю «соціального лібералізму» в політичній сфері була ідея «плюралістичної демократії», спрямованої на врахування інтересів усіх верств суспільства, їхню участь у політичному житті, здійснення таких принципів, як поділ влад, прийняття рішень у всіх представницьких органах на основі демократичних норм, в обстановці відкритості.
Консерватизм та неоконсерватизм як доктрини захисту традицій та одвічних цінностей. При розгляді цього питання слід звернути увагу на те, що консерватизм як ідеологія виник як реакція на Велику французьку революцію, котра вважалася його представниками причиною суспільного хаосу й руйнування.
Ще за часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти ідей технократії, неподільного панування ринку — під цими гаслами буржуазія почала боротьбу з феодалізмом. Вони відкидали можливість встановлення рівності людей, домагалися формування суспільства на основі ієрархії, збереження станових привілеїв, спадкової влади. Консерватори закликали до відновлення монархії та відродження традиційних цінностей феодально-аристократичного устрою: «гармонії» й порядку середньовіччя, селянських громад, сім’ї, школи, церкви, тобто всього того, що, на їхній погляд, об’єднувало суспільство, забезпечувало його єдність та наступність розвитку.
Актуальним залишається питання і про ставлення до минулого. Відомо, що відмова від цінностей, створених попередніми поколіннями, забування традицій народу дуже дорого обійшлося нашому суспільству.