3) Більшість регіонів мають низький рівень конкурентоспроможності й привабливості для іноземних інвестицій.
4) В усіх регіонах за роки кризи накопичились серйозні економічні, соціальні та екологічні проблеми
5) Позитивні тенденції економічного зростання в регіонах призупинили стрімке поглиблення регіональних соціально-економічних диспропорцій, однак немає підстав очікувати в найближчій перспективі їх зменшення. [10, 344]
Наявність суттєвого регіонального дисбалансу соціально-економічного та культурного розвитку ускладнює проведення єдиної політики соціально-економічних перетворень, формування загальнодержавного ринку товарів і послуг, збільшує загрозу регіональних криз, дезінтеграцію національної економіки. Регіональні диспропорції гальмують забезпечення високих темпів економічного зростання на всій території держави.
Соціально-економічна дезінтеграція – це процес, що характеризує зміну внутрішньої консолідованості економічного простору, виражається в ослабленні міжрегіональних економічних зв'язків внаслідок посилення замкнутості регіональних господарських комплексів чи збільшення ролі зовнішньоекономічних зв'язків, що заміняють міжрегіональні зв'язки всередині країни. Обидва ці прояви дезінтеграції створюють загрозу цілісності країни.
Каревіна О. у своїй статті "Динаміка соціально-економічних орієнтацій населення України" вказує на те, що початок ослаблення міжрегіональної соціально-економічної взаємодії в Україні співпадає у часі з початком глибинної кризи 1990-х років. В умовах загального спаду промислового виробництва, розриву сформованих зв'язків споживачів і постачальників, непослідовності державної політики кризові явища початкового періоду незалежності призвели не тільки до перебудови власне економіки регіонів, але й до кардинальної зміни умов життєдіяльності, а також деформацій у суспільній свідомості, способі життя тощо. [12, 34]
Обсяг міжрегіонального товарообміну знизився набагато більше, ніж обсяги виробництва; значно скоротився міжрегіональний пасажирооборот (особливо повітряним транспортом), що було ознакою дезінтеграції гуманітарного простору. Відсутність достовірної інформації, висока політизація економіки і часто неадекватне відображення ситуації засобами масової інформації призвели до виникнення вогнищ соціальної напруженості, що вилилися в деяких регіонах у відкриті конфлікти.
Контурова С.М. у дослідженні "Головні чинники і наслідки розвитку економіки України в умовах глобалізації" аналізує, що з початком лібералізації економіки, зміни форм власності у реальному секторі економіки зародився яскраво виражений фінансово-спекулятивний характер управління, більш характерний для сфери торгівлі. Також, вона зазначає, що у реальному секторі економіки часовий цикл від моменту інвестицій у розвиток виробництва до одержання прибутку завжди значно довший, ніж у фінансово-торговій сфері; з іншого боку, швидкий доход у реальному секторі приносить розпродаж устаткування й інших матеріальних активів, згортання програм модернізації, закриття нерентабельних виробництв, переобладнання приміщень тощо. Перенесення фінансово-торгової логіки на реальний сектор економіки призвів до масового згортання виробництва, порушення господарських зв'язків, постійних збоїв у суміжних галузях, – почалася дезінтеграція соціально-економічного простору, спричинена внутрішніми чинниками. В цьому і криється головна причина зародження в Україні "грабіжницького капіталізму"; неконтрольований державою спекулятивний підхід до управління реальним сектором економіки деструктивний і соціально небезпечний і сприяє розширеному відтворенню кримінального бізнесу. [15, 91-92]
Першопричинами посилення регіональних дезінтеграційних тенденцій після початку економічного зростання у 2000 р. були не стільки прагнення регіональних лідерів до економічної і політичної самостійності, скільки відсутність ефективно діючого Центру. З проявами просторової дезінтеграції безпосередньо пов’язане також посилення регіональної диференціації та неоднорідності економічного розвитку. Регіональні нерівномірності потенціалу цілком закономірно спричинили прискорене зростання одних регіонів на фоні хронічного відставання інших. Так, за даними, наведеними в праці Контурової С.М. "Головні чинники і наслідки розвитку економіки України в умовах глобалізації" — внесок Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Одеської, Харківський областей у формування ВВП України перевищує 40%; на ці регіони припадає понад 65% обсягу реалізованої промислової продукції; розрив у показниках реалізованої продукції на душу населення надзвичайно великий і не демонструє тенденції до зниження. Вищий рівень економічного розвитку обумовлює різний ступінь участі у наповненні державного бюджету, а також наявність кращих соціальних показників: рівня доходів населення, безробіття тощо. [15, 95]
Регіональна соціально-економічна дезінтеграція України визначила скорочення обігу матеріальних і трудових ресурсів, замикання їх руху внутрішньорегіональними масштабами, все популярнішими стають методи штучного "замикання" фінансових потоків у тому числі адміністративним способом, посилюється прагнення до продовольчого самозабезпечення тощо. Все це створює підґрунтя для подальшої суспільно-політичної дезінтеграції України. Дезінтеграційні явища в економіці України значною мірою пов’язані з глобалізаційними процесами у світі; посилюється залежність регіонів, особливо індустріальних, від світового господарства, орієнтація на зовнішній ринок, мінерально-сировинна експортна спеціалізація тощо. Крім того, специфіка товарної і географічної структури зовнішньої торгівлі регіонів ставить її перспективи у залежність від політичної ситуації у країні-імпортері та відносин України з нею. Шубравська О.В. вважає, що зазначені дезінтеграційні тенденції у соціально-економічному розвитку регіонів становлять безпосередню загрозу економічній безпеці і територіальній цілісності держави. У цьому напрямку актуальним виступає налагодження міжрегіонального співробітництва областей, посилення вертикального і горизонтального технологічного кооперування підприємств, обміну кадрами, інноваційними розробками тощо, у чому держава повинна відігравати роль активного посередника. [29, 25-26] Саме зміцнення міжрегіональних господарських зв’язків на основі поглиблення регіональної і галузевої спеціалізації дозволяє якнайповніше розкрити і задіяти внутрішній потенціал територій, а також забезпечити повноцінне інтегрування регіонів України у єдиний національний економічний комплекс. За таких умов міжрегіональна економічна інтеграція потребує зведення в ранг державної політики, розробки заходів на державному рівні, здатних прискорити взаємовигідне співробітництво регіонів, забезпечити розвиток внутрішнього ринку та повноцінний вихід на зовнішній ринок.
Помітні зрушення в економічній сфері, що відбулися в Україні, позитивно вплинули і на соціальну сферу. Це виявилось у тому, що зросли наявні доходи населення через підвищення розміру реальної заробітної плати, збільшився розмір прожиткового мінімуму. Відбулося насичення ринку товарами, що забезпечило більш повне задоволення потреб споживачів та їх споживацький вибір; економіка з розряду дефіцитної перейшла до розряду товаронасиченої. Поліпшилася структура населення, відбувається становлення прошарку власників і підприємців як ознака формування середнього класу. Поступово впроваджуються стандарти споживання, рівня та якості життя, досягнуті в економічно розвинених країнах (поширюється споживання побутової техніки, будівництво комфортних житлових помешкань тощо). Розпочато переорієнтацію правової системи, що регулює соціальну сферу, до міжнародних норм і стандартів у сфері соціально-економічних прав людини, трудового права, соціального захисту.
Всі ці зрушення є реальною ознакою формування сучасної соціальної орієнтації економіки. Але вони на тлі загального складного соціального стану і недостатніх тенденцій соціального розвитку потребують ефективнішої політики щодо їх закріплення та активізації.
Серед пріоритетних соціальних інтересів має бути збереження населення України та створення умов для його збільшення. Відповідним показником оцінки стану є умовний коефіцієнт депопуляції (відношення чисельності померлих до кількості народжених). В Україні цей коефіцієнт у 1985р. становив 0,8, у 1990р. – 0,96, у 2000р. – 1,97, у 2001р. – 1,98. і далі має тенденцію до збільшення. Демографічна криза поглиблюється і зараз. Вона характеризується падінням народжуваності населення, зниженням тривалості життя і загальним скороченням чисельності населення.
Негативні наслідки демографічної кризи виявляються не тільки в скороченні чисельності всього населення України, а й у значному скороченні населення працездатного віку, збільшення демографічного навантаження на населення працездатного віку, яке на початок 2002р. становило 723 непрацездатних на 1000осіб працездатного віку. Це веде до посилення демографічного старіння, зниження можливостей пенсійного забезпечення та соціального захисту осіб пенсійного віку в межах чинної пенсійної системи.
Рівень життя населення є важливим показником соціальної безпеки. До категорії бідних за статистичними показниками в Україні належить 27,8% населення, однак вибіркові обстеження Держкомстату України, експертні оцінки та самоідентифікація населення себе з бідними свідчить, що кількість бідних коливається в межах 60–70%.
Зберігається тенденція до розшарування населення за рівнем доходів, різке протистояння людей за майновим і соціальним становищем. Співвідношення 10% найбагатших і 10% найбідніших становить, за офіційними даними, 7разів, що свідчить про надмірну диференціацію доходів. Низький рівень життя не дає можливості навіть простого відтворення способу життя, руйнує соціальні цінності, змінює ментальність. Нормою стає неправова поведінка, робота в тіньовому секторі економіки. Фактично, з урахуванням тінізації доходів, рівень диференціації населення за доходами становить 13–17 разів.