Першими теоріями, у рамках яких була зроблена спроба осмислити й пояснити здійснені в кінці XIX - початку XX ст. соціальні зміни, були теорія "організованого капіталізму" і теорія "державно-монополістичного капіталізму". Ці теорії виникають практично одночасно й мають спільність походження, оскільки обидві вони вкорінені в марксистській соціології й політекономії. Крім загального походження вони мають цілий ряд загальних рис, на які варто вказати.
І теорія організованого капіталізму, і теорія державно-монополістичного капіталізму орієнтовані на системний аналіз економічних, соціальних, політичних і ідеологічних явищ, причому економічні відносини розглядаються в якості що мають визначальне значення. Обидві теорії претендують на цілісну тематизацію й пояснення образа або типу суспільства, що представляється як зовсім певний етап історичного розвитку. Для обох теорій описувані події розігруються у всесвітньо-історичному масштабі й так чи інакше торкаються всього миру. На нашу думку, теорія організованого капіталізму, у меншому ступені, а теорія державно-монополістичного капіталізму, або імперіалізму - у більшої, фактично являють собою перші соціологічні теорії глобалізації. Соціальні й історичні трансформації розглядаються в них які відбуваються повсюдно й зачіпають всі регіони, і території. Це й фіксується ленінським поняттям "імперіалізм". Обидві теорії, нарешті, претендують на розробку проблем внутрішньої політики й соціального керування.
Розходження полягає в тому, що в рамках теорії організованого капіталізму створюються рецепти, орієнтовані на реформізм, на еволюційну трансформацію капіталізму по участі різних класів у державному контролі або безпосередньому керуванні виробництвом з метою соціал-демократичної трансформації суспільства, у той час як теорія державно-монополістичного капіталізму є чітко антикапіталістичної, антиреформістської, революційної. Вона описує пізню, кризову, на думку її автора В.І. Леніна, фазу капіталізму з його протиріччями.
Теорія організованого капіталізму як теорія суспільства й тих соціально-економічних і культурних трансформацій, які набирають хід наприкінці XIX - початку XX століття, була розроблена австрійськими марксистами і є складовою частиною теорії в історії думки, що одержала популярність як австромарксизм. Її головними представниками були люди, що виявили себе не тільки як найбільші марксистські теоретики, але і як реальні політики.
Поняття "організований капіталізм" було уведено в науковий оборот Рудольфом Гільфердінгом. Воно з'являється у Гільфердінга в контексті його досліджень, у відомій мері резюмуючи їхній підсумок. В 1910 р. у Відні вийшла у світло його робота "Фінансовий капітал", у якій він, опираючись на це поняття, дав всебічний аналіз основних понять.
Рудольф Гільфердінг (1877 - 1941) - двічі міністр фінансів в 1923 і 1928 - 29 роках в урядах Веймарської республіки; Карл Реннер (1870 - 1950) в 1918 - 20 роках федеральний канцлер Австрії; Отто Бауер (1882 - 1938) - фактичний лідер Соціал-демократичної робочої партії Австрії з кінця Першої світової війни, в 1918 - 19 роках держсекретар по іноземних справах. Ці люди внесли головний вклад у розвиток теорії організованого капіталізму, і саме ця теорія стала теоретичною основою Програми Соціал-демократичної робочої партії Австрії, прийнятої 3 листопада 1926 р. на партійному з'їзді в Линце.
На його думку, спостереження вже за першими десятиліттями XX в. в області економічного життя дозволяють заявити, що епоха вільної конкуренції наближається до кінця. Мова йде, насамперед, про те, що великі монополії здобувають пануюче положення в господарстві, і їхній зв'язок з тими банками, у яких концентрується суспільний капітал, стає усе більше тісною. Колись розірвані форми промислового, торговельного й банківського капіталу прагнуть до об'єднання у формі фінансового капіталу, і цей капітал стає на службу економіці. Фінансовий капітал - це, по визначенню Р. Гільфердінга, панування в монополістично організованій промисловості малого числа великих банків, що демонструє тенденцію зм'якшити анархію виробництва й містить передумови до перетворення анархістсько-капіталістичного господарського порядку в порядок організовано-капіталістичний.
Трансформується й роль держави в господарському житті. Небувале посилення його моці, що породжується фінансовим капіталом і його політикою, діє в тім же напрямку творення й підтримки організовано-капіталістичного порядку.
Поряд з економічною в наявності трансформація всієї системи соціальних відносин. Соціальна структура суспільства з'являється як має на вершині соціальної ієрархії "об'єднані чинності капіталістичної монополії й держави", а під ними - працюючі маси, ієрархічно впорядковані як, що служать виробництва. Замість подолання капіталістичного суспільства через безпосередній перехід до соціалізму можливо, на думку Гільфердінга, його перетворення в суспільство організованого капіталізму, значно краще пристосоване до задоволення безпосередніх матеріальних потреб різних класів і дозволу основних соціальних конфліктів. "Організованість" стає відмітною рисою, наприклад, робочого руху, і це дозволяє йому протидіяти процесу зубожіння й боротися за розширення своїх політичних і соціальних прав, підвищення заробітної плати. Таким чином, як думав Гільфердінг, відбувається зм'якшення, а не загострення внутрішніх протиріч капіталізму.
Величезну роль у зм'якшенні цих протиріч в епоху організованого капіталізму починає грати держава, що впорядковує всю систему відносин "праці й капіталу", уводить елементи раціонального планування, які й створюють, згідно Гільфердінгу, можливість поступового переходу до соціалістичного суспільства. В одній з пізніх своїх робіт "Історичні проблеми" Гільфердінг, досліджуючи процес розширення функцій і компетенції держави у формуванні й регулюванні системи суспільно-економічних відносин між економічними класами й групами, уводить поняття "тотальна держава".
Проблематика соціальної й політичної ролі держави стала однієї із центральних тем у теоретичному дискурсі (так само як і в практичній державній і політичній діяльності) всіх представників австромарксизму.
Карл Реннер, наприклад, жорстко розділяв економіку, що продовжує служити "часткою" інтересам капіталістичного класу, і держава, усе більше й більше е "соціальним адміністратором", що служить "інтересам пролетаріату". Реннер ставив перед пролетаріатом завдання "звільнення держави", його "соціалізації", а Отто Бауер розробив "теорію повільної революції", відповідно до якої використання держави робітничим класом супроводжується повсюдним створенням соціалістичних інститутів відправлення влади й проведення соціалістичних економічних і соціальних реформ.
Ці теоретичні позиції частково були втілені в життя. Після закінчення Першої світової війни, у період Першої республіки в Австрії, коли співвідношення класових чинностей відмінювалося убік соціалістів, від імені держави проводилися заходи щодо встановлення 8-вартового робочого дня, підвищенню зарплати й поліпшенню умов праці, створенню системи страхування по безробіттю, поліпшенню й демократизації охорони здоров'я, утворення, житлового будівництва, активно діяли виробничі ради. Все це докорінно змінило умови життя робітничого класу й зміцнило серед австромарксистів ідею позитивної ролі держави й можливості використовувати його механізми в інтересах трансформації капіталізму в соціалізм.
Практична діяльність австромарксистів породила також і дискусію про "народну державу". М. Адлером у роботі "Політична або соціальна демократія" (1926) був поставлений питання про "народну державу" як універсальний інститут, як орган, що реалізує загальний інтерес, і відповідно - питання про державу, у якому реалізоване панування демократії. У цій роботі проблематика держави й демократії в рамках суспільства організованого капіталізму стала однієї із центральних. Питання стояло про природу держави в епоху організованого капіталізму й можливостях існування солідарного суспільства (М. Адлер).
Теоретики австромарксизму не займали єдиної позиції по всіх зазначених питаннях. Виключення становили два принципових: по-перше, всіма теоретиками визнавався класовий характер соціально-економічних відносин у рамках організованого капіталізму; по-друге, існувала згода щодо класового характеру держави, що розуміється як заснована на класовому пануванні форма політичної організації суспільства. "Держава, - пише Адлер, - це така організація суспільства, що ґрунтується на економічних класових протиріччях і виявляє собою панування одного або декількох класів над іншими". У такому суспільстві панує не загальний інтерес або народне благо, а інтереси домінуючих класів володіють, що владою економічно. Інтереси інших класів приймаються в увагу лише в тій мері, у який це необхідно, щоб панування влада імущих не виявилося під погрозою.
Класове суспільство не може бути солідарним, а в не солідарному суспільстві може існувати тільки політична, але не соціальна демократія. Соціальна демократія здійснюється за допомогою солідарності інтересів, загальної участі в системі керування й виходячи з ролі кожного в процесі виробництва й розподілу. Соціальна демократія заснована не на централізованому керуванні з боку держави, вона опирається на систему автономних, зв'язаних один з одним самокерованих організацій, що існують для керування економічним, соціальним і культурним життям. Такий тип суспільства, заснований на принципах соціальної демократії, неможливий при наявності соціально-економічних класів, однак залежно від рівня організованості трудящих можливе встановлення рівноваги класових чинностей, коли стає неможливим здійснювати панування одного класу за допомогою держави. Це приводить до появи нових форм держави.