Штат Каліфорнія, – як підкреслював відомий соціолог Бурдьє, – названий деякими європейськими дослідниками як справжній рай з погляду волі, витрачає на будівництво й утримування в'язниць суму, що набагато перевершує його видатки на всі вищі навчальні заклади разом узяті. Тюремне ув'язнення – сама радикальна форма просторового обмеження, крім того, воно, зважаючи на все, є предметом великої заклопотаності й перебуває в центрі уваги управлінських структур, сформованих політичною елітою, що стоїть на передньому краї нинішнього процесу «стиску простору / часу».
Просторові обмеження, ізоляція різного ступеня строгості й жорстокості за всіх часів були головним методом, що застосовувався стосовно категорій населення, що не піддається асиміляції, контролю, і взагалі потенційно неблагонадійним. Рабів селили окремо. Це ж ставилося й до прокажених, божевільних, представників «далеких» етнічних і релігійних груп. Якщо їм і дозволялося залишати спеціально відведені місця, то вони зобов'язані були носити символи своєї просторової приналежності, щоб кожний міг бачити: вони – з іншого простору. Просторове відокремлення, що веде до насильницької ізоляції, протягом багатьох сторіч являло собою майже підсвідому, інстинктивну реакцію на будь-які відмінності, особливо відмінності тих, чиє включення в систему звичних соціальних відносин було неможливо або небажано. Глибинний зміст просторового відокремлення укладається в забороні або недопущенні контактів з іншими, а значить – насильницькому відчуженні.
Відчуження – головна функція просторового відокремлення. Відчуження приведе до обмеження, знебарвлення й звуження «образа інших»: індивідуальні якості й обставини, які при щоденному контакті стають яркою й зримого тридцятимільйонного накопиченого досвіду, рідко виходять на перший план, якщо ці контакти зведені до мінімуму або взагалі заборонене, тоді особисте знайомство заміняється типізацією, а юридичні категорії, що обмежують розмаїтість, зводять нанівець унікальність конкретних людей і випадків.
Як відзначає Нільс Крісті, якщо в повсякденному житті переважає особисте знайомство, то заклопотаність одержанням компенсації за заподіяний збиток превалює над прагненням до відплати й покарання винного. Який би гнів не викликав у нас цей винний, ми не станемо застосовувати до нього категорії карного законодавства (і навіть розглядати цей конкретний випадок з погляду споконвічно безособових категорій злочину й покарання, що підпадають під статті закону), «тому що ми занадто добре його знаємо… Для цієї сукупності знань юридичні категорії представляються занадто вузькими». Сьогодні, однак, ми живемо серед людей, яких ми не знаємо й більшість із яких навряд чи коли-небудь будимо знати. Було б неприродним прибігати до сухої букви закону, якщо дія, що викликала наше збурювання, розглядається саме по собі, а не як дія «певного типу». «Але це далеко не завжди відбувається, якщо мова йде про незнайомого хлопця, що тільки що оселився в будинку навпроти». Тому немає нічого дивного в тім, зауважує Крісті (хоча назвати це явище неминучим теж не можна), що в сучасному суспільстві простежується чітка тенденція «уважати злочинними… усе більше й більше дій, які представляються нам небажаними або просто сумнівними» і «карати тюремним ув'язненням все більша кількість подібних злочинів».
Можна сказати, що тенденція до обмеження розмаїтості тлумачень за допомогою юридичних категорій і, що випливає із цього просторова сегрегація розходжень найчастіше перетворюється в необхідність або, принаймні, набирає чинність, коли в сучасних умовах реальна щільність населення набагато перевершує його «моральну щільність», явно переростаючи межі здатності людини до підтримки близьких контактів і масштаб системи міжособистісних відносин. Але можна підійти до цього явища з іншого кінця й зробити висновок про те, що просторовий поділ, що підсилює подібне обмеження, саме по собі є важливими коштами продовження й фіксації взаємного відчуження, в умовах якого обмежувальні дії, як і обмежувальний вплив карного законодавства, перетворюються в необхідність. «Інші» – яких насильно поставили в умови «сторонності», охоронюваної й заохочується ретельним дотриманням просторових границь, і яких тримають на відстані, забороняючи їм як рідкі, так і регулярні контакти – при цьому існують в образі «незнайомців», повністю позбавлених індивідуальні, особистої унікальності – але ж тільки вона здатна запобігти формуванню стереотипів, тим самим переважуючи й зм'якшуючи обмежувальну дію законодавства, у тому числі карного.
Далеким (поки) ідеалом тут є повна ізоляція, що дозволяє перетворити «іншого» у простий приклад караючої чинності закону. Втім, до цього ідеалу вже наближаються американські ультрасучасні в'язниці, начебто в'язниці «Пелікан Бей» у Каліфорнії, штаті, де – по короткому визначенню Нільса Крісті – «перевага віддається росту й активності». Відповідно до захопленого опису в «Лос-Анджелес Таймс» від 1 травня 1990 р., в'язниця «Пелікан Бей» «повністю автоматизований і задумана таким чином, щоб ув'язнені практично не мали особистого контакту з охоронцями або іншими ув’язненими». Більшу частину часу ув'язнені проводять в «камерах без вікон, побудованих з міцних залізобетонних блоків… Вони не працюють у тюремних майстернях; у них немає можливості займатися фізкультурою; вони не спілкуються з іншими ув’язненими». Навіть охоронці «замкнені в засклених оглядових будках і спілкуються з ув'язненими через систему репродукторів», так що останні бачать їх рідко, а те й не бачать взагалі. Єдиним завданням охоронців залишається стежити за тим, щоб ув’язнені були увесь час замкнені в камерах – щоб вони нікого не бачили і їх ніхто не бачив, щоб вони ні з ким не спілкувалися. Якби ув'язненим не дозволяли їсти, такі камери було б важко відрізнити від трун.
На перший погляд проект «Пелікан Бей» представляється модернізованим, ультрасучасним, варіантом «Паноптикона», ідеальним втіленням мрії Бентама про тотальний контроль за допомогою тотального спостереження. Однак, якщо придивитися, стає ясним, що перше враження було поверхневим.
Контроль «паноптиконного типу» виконував важливу функцію; подібні установи замишлялися в першу чергу як виправні дома. Ціль виправлення укладалася нібито в тім, щоб змусити ув'язнених зійти зі шляху до морального падіння, на який ті вступили по власній волі або виявилися не зі своєї вини; виробити в них звички, що дозволяють повернутися в обійми «нормального суспільства»; зупинити їх «моральне розкладання», побороти в них лінь, недотепність, неповагу або байдужість до суспільних норм – всі недоліки, у сукупності ув’язнені здатності, що позбавляють, до «нормального життя». Те були часи трудової етики – коли праця, старанна й постійна праця, розглядалася одночасно як рецепт бажаної богові, доброчесного життя й основне правило громадського порядку. Але в ці ж часи число селян і ремісників, не здатних звести кінці з кінцями, нестримно росло, а машини, що позбавили їх коштів до існування, простоювали в марному очікуванні, що ними займуться покірні й слухняні руки. Так що на практиці ідея виправлення зводилася до того, щоб змусити ув'язнених трудитися – робити корисну, прибуткову роботу. В образі «Паноптикона» Бентам узагальнив досвід розрізнених, але повсюдних спроб вирішити реальне, зухвале роздратування й тривогу проблеми, з якими зштовхнулися в епоху нового часу піонери індустріального виробництва з його рутинним, монотонним, механічним ритмом.
У момент розробки проекту «Паноптикона» багато хто розглядали недостатню «ретельність» працівників як головна перешкода на шляху соціального прогресу. Перші підприємці скаржилися на небажання майбутніх робітників «капітулювати», сприйняти ритм заводської праці; у тих умовах зміст «виправлення» укладався в тім, щоб перебороти цей опір і одночасно додати «капітуляції» більше пристойний характер.
Підіб'ємо підсумок: при всіх інших безпосередніх завданнях, установи для ізоляції людей «паноптиконного типу» були в першу чергу фабриками по виробництву дисциплінованої робочої сили. Найчастіше вони до того ж дозволяли негайно вирішити це головне завдання – ув'язнених відразу ж змушували трудитися, особливо виконувати роботу, до якої «вільні трудівники» найменше прагнули й навряд чи сталі б робити по власній волі, яке б винагорода їм за це не обіцяли. Що б не говорилося про їхніх довгострокових цілях, більшість інститутів «паноптиконного типу» були робітними будинками.
Ті, хто замишляв і створював виправний будинок, заснований в Амстердамі на початку XVII сторіччя, мали намір «вирощувати» там «здорових людей, помірних у їжі, звичних до праці, що прагнуть одержати гарну роботу», здатних «міцно стояти на ногах» і «богобоязливих». Був складений довгий перелік видів ручної праці, яким майбутнім ув'язненим випливало займатися, щоб у них виробилися подібні якості: наприклад, шевська справа, виготовлення записних книжок, рукавичок і сумок, облямівки для облямівки комірів і плащів, фланелевих і вовняних тканин, лляних скатертин і гобеленів, в'язання, різьблення по дереву, склодувне ремесло, плетиво кошиків і т. д. На практиці ж виробнича діяльність у цьому будинку, після декількох боязких спроб додержуватися первісного плану, звелася до обробки бразильської деревини, що спочатку планувався винятково як метод покарання – надзвичайно примітивної й виснажливої роботи, за якої навряд чи хтось би узявся добровільно, якби не режим примусової праці, що існував у виправному будинку.
Питання про те, чи вдалося взагалі виправним будинкам у їхніх численних варіаціях виконати заявлене завдання «реабілітації», «морального виправлення», «повернення ув'язненим здатності жити в суспільстві» із самого початку викликав більші суперечки й донині залишається неясним. Серед дослідників переважає думка, що при самих благих намірах існуючі в цих установах умови ізоляції й система ретельного спостереження тільки перешкоджали «реабілітації». Приписання трудової етики погано сполучаються із примусовим режимом в'язниці, яке б назва вона не носила.