Незважаючи на розвиток українського шкільництва, кількість людей, які назвали українську мову своєю материнською мовою зменшилась. Лише 35 процентів канадців українського походження подали під час перепису українську мову, як мову батьків.
Періодична преса. Життя більшості українських видань у Канаді було коротким, адже великих тиражів вони не збирали, як і прибутків від реклами. Тому майже всі українські періодичні видання залежали від пожертвувань читачів або організованого меценатства. Це особливо відчувається сьогодні, адже з кожним поколінням кількість українських читачів зменшується. Деякі видання намагаються привернути нових читачів, включаючи до своєї структури англомовні розділи або додатки. Найважливіші українські газети і журнали такі: “Український голос”, “Новий шлях”, “Гомін України”, “Життя і слово”, “Батьківщина” та ін.
Останнім часом у зв’язку з розпорошенням української етнічної групи по величезній території Канади відбулися значні зміни у статусі української мови. Якщо раніше більшість членів української етнічної групи вважали українську мову своєю рідною, то в нинішній час, за свідченням канадської дослідниці І.Герус-Тарнавецької, вона перетворилася у другу мову (тобто мову набуту, вивчену як іноземну), часто вживається відносно неї термін heritagelanguage, тобто мова “культурної спадщини”. Згідно з соціолінгвістичної теорії іммігрантська мова, як правило, має відмерти в другому-третьом поколіннях. Як відомо, мовні контакти або взаємодія мов – це явище, де тісно переплітаються фактори суто лінгвістичні, психологічні, соціальні, етно-історичні та інші. Для того, щоб дві або більше мов почали взаємодіяти, вони повинні наблизитися одна до одного у просторі, що частіше всього буває під час переселень, завоювань та інше. Живучи в одній країні, різномовне населення змушене користуватися кількома мовами. Особливого значення в житті відповідних мовних колективів набуває групова двомовність.
Деякі канадські науковці, зокрема М.Марунчак, вважає, що мовна асиміляція не тотожна з національною асиміляцією, тобто нівеляцією самої народності. Втішаючи себе, вони твердять, що навіть втративши свою мову, канадці українського походження продовжують ідентифікувати себе з національністю батьків. Але Ю.Жлуктенко у своїй монографії “Українська мова на лінгвістичній карті Канади” зауважує: “Якщо послідовно дотримуватися цієї лінії, то навіть тоді, коли в Канаді вже не залишиться жодної людини, яка ще б розмовляла українською мовою, можна буде продовжувати запевняти, що ніякої асиміляції, власне, не сталося: мова та культура зникли, зате залишилася… “ідентичність”.
До позалінгвістичних факторів, які мають важливе значення у випадках взаємодії між іммігрантською та місцевою мовами, Ю.Жлуктенко, окрім кілкісного показника, відносить ступінь суцільності поселення іммігрантів, їх соціально-політичне становище, тривалість перебування у новій країні, культурно-освітній рівень, наявність власної преси, літератури, шкіл, учбових закладів з викладанням імміграндською мовою, кіно, радіо і телепередач.
Зплином часу і розвитком двомовності в середовищі канадців українського походження зміни виникають не лише в українській мові. Англійське мовлення канадських українців також зазнає впливу значний шар українізмів в англійській мові канадських українських не знижує загального рівня мовної культури, яка, принаймні в друкованих джерелах є досить високою.
Між тими роками коли з тих чи інших причин, наші співвітчизники, змушені були залишати рідну землю і нашим часом минули роки, десятиріччя, але живе і квітне наша рідна українська мова. І, як сказав В.Овсянико-Куликовський: “Мова народу, нaродності чи діаспори – то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження”.
Поки жива мова в устах народу, до того часу живе і народ. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. (К.Ушинський)
Східна українська діаспора охоплює українців, які проживають на території суверенних держав, що виникли на пострадянському просторі – Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Естонія, Латвія, і Литва. Згідно з переписом 1989 р., проживало українців у цих державах:
Всього: 6703600 осіб.
3.Мистецтво наших днів
Відродження української образотворчості, започатковане Т. Шевченком і К. Устияновичем, досягло вже сьогодні свого апогею. Українська архітектура, різьба й малярство, які спочатку не виходили поза вузькі межі аматорства у творців і люксусу у консументів, стали вже сьогодні органічною складовою частиною нашого культурно-національного життя. Українські митці вже не з’являються й не гаснуть, мов самітні метеори, але виступають на нашому небосхилі, як цілі сузір’я. Постають раз у раз все нові мистецькі гурти й групи, об’єднані не тільки ідеологічними, але й професійними інтересами. Це знак, що образотворчість стала в нас одним із соціальних чинників.
Правда, в підсовітській Україні нема сьогодні об’єктивних умов для вільного розвитку української образотворчості. Митці там «зрегламентовані», а мистецтво вдягнене в шори поневільної служби «казьонним» ідеалам. Не маємо також змоги слідкувати за тим, чи й наскільки боротьба мистецтва з казьонщиною режиму видає які успіхи. Сам відгомін розстрілів і ув’язнень за «національно-буржуазні ухили» в образотворчості свідчить про те, що приборкування творчого духу не проходить там гладко, без протесту. Зате можемо слідкувати за розвитком мистецтва по цей бік Збручу, на західних землях та в емігрантській діаспорі.
У Львові, що знову став столицею українського національного руху, працює АНУМ як найповажніша й найбільше репрезентативна мистецька установа. Та крім неї існує тут і Товариство прихильників українського мистецтва, яке, зложене з представників громадянства, дає моральну й матеріальну підтримку молодим талантам. Талановитий різьбар Павлось, малярі Ласовський, Гординський, Гаврилюк, Чорній, Смольський та знаменитий карикатурист Едуард Козак (Еко) — це той авангард молодих, котрий нині-завтра перейме керму й репрезентацію нашої образотворчості.
У Кракові, в Мистецькій академії якого здобувало освіту стільки наших митців, гуртується наша мистецька молодь у товаристві «Зарево». У Варшаві митець Мегик зорганізував ще в 1927 р. гурток «Спокій», у виставках якого брали участь такі митці, як різьбар Побулавець і малярі Хасевич та виїмково талановитий і культурний митець, син Петра Івановича Холодного — Петро Петрович Холодний.
У Празі від 1923 р. існує Українська студія пластичного мистецтва, що в складі своїх учителів, крім згаданого вже Р. Лісовського, має такі сили, як різьбар Стаховський, маляр Кулець та історик мистецтва Дмитро Антонович.
Про Париж з його мистецьким авангардом уже була мова. Поменші гуртки й угруповання існують у Берліні, Липську й Відні. Спроквола підіймається наше мистецьке життя на Закарпатті (маляр Бокшай). Нуртує воно й поза океаном, де крім Архипенка довший час працювала з успіхом наша емалістка Марія Дольницька.
У цілому сучасна українська образотворчість росте й розвивається органічно й нема вже сили, що могла б повернути той розвій в річище примітивізму й аматорства, з якого воно вже давним-давно вибилося.
4. Літературне життя в діаспорі: 1945 – 1997 рр.
Організація українських письменників “Мистецький український рух” (1945 – 1949 рр.)
Об’єднання українських письменників “Слово”
Ідея об’єднання українських письменників на американській землі у професійну організацію виникла після переселення митців з Європи. Головна хвиля “переміщених осіб” з європейського континенту припадає на 1949 рік. Бажання продовжувати літературну діяльність сприяло створенню організації, яка об’єднала мистецькі сили.
Організація українських письменників “Слово” продовжувала і розвивала ідеологію та традиції європейського Мистецького українського руху в еміграції. Діяльність організації почалася в умовах складної та набагато гіршої ситуації, ніж після Другої світової війни. Організатори прагнули створити справжню письменницьку організацію, яка б почала широку діяльність та зібрала розкидані й розпорошені письменницькі сили.
У червні 1954 р. у Нью-Йорку відбулася нарада українських письменників та митців, що мешкали у Нью-Йорку, Філадельфії та околицях. До часу скликання загальних зборів письменників і схвалення статуту об’єднання цю письменницьку організацію репрезентували Григорій Костюк, Докія Гуменна, Юрій Лавріненко.
Офіційно ОУП “Слово” почала існувати як організація українських письменників в еміграції ухвалою письменників 19 січня 1957 р. Саме тоді був прийнятий статут як основний конституційний закон об’єднання, що визначає завдання, структуру, функції, порядок об’єднання.
Було також вирішено скликати перший загальноеміграційний з’їзд письменників. На той час у рядах ОУП “Слово” було понад 90 членів із різних країн поселення.
Діяльність ОУП “Слово” поділяють на три періоди:
1) 1957 – 1975 рр.; 2) 1975 – 1993 рр.; 3) 1993 – 1997рр.
Перший період діяльності організації тривав 18 років, його можна назвати у буквальному розумінні “костюківським”: Г.Костюк був обраний головою організації на першому з’їзді.
Вже у 1958 р. відбувся загальноеміграційний з’їзд українських письменників, де вперше після європейських з’їздів зустрілися трудівники пера з усіх країн українського поселення: США, Канади, Аргентини, Бразилії, Венесуели, Англії, Австралії, Німеччини, Франції. На з’їзді, окрім організаційних питань, було проголошено декілька доповідей. Найцікавішими серед них були доповіді Б.Кравціва “Сучасна літературна ситуація в Україні” та Ю.Лавріненка “Сучасний етап української еміграційної літератури”. Було прийнято також звернення українських письменників в еміграції до українських письменників на материковій Україні. Це був перший вагомий документ ОУП “Слово”, який чітко вказував на обопільні завдання України та еміграції: твердо стати на захист українського слова та культури, щоб не повторилося страшне лихоліття для української культури, знову не доводилося реабілітувати знищених митців, письменників, вчених. Це був клич до братів в Україні боротися за право на життя, свободу, культуру.
На цьому з’їзді вирішено створити власний друкований орган у формі неперіодичного збірника. Вперше такий збірник мистецтва, літератури, критики та документації під назвою “Слово” з’явився в 1962 р.
У 1954 р. молоде об’єднання звертається телеграмою до з’їзду письменників СРСР, що відбувався у Москві. Це було звернення до письменників, які жили та творили у Радянському Союзі, а також прохання до з’їзду вияснити, чому за 1923 – 1930 рр. лише з української літератури зникло 223 письменники з активнодіючих 259. Де вони і яка їхня доля? Ця телеграма була не лише запитом, а й вимогою до радянської системи, ніколи не забувати жертв української культури.
З перших кроків діяльності об’єднання почало налагоджувати контакти з подібними організаціями світу. Так, у 1954р. ОУП “Слово” контактувало з польським Інститутом літературним, з відомим місячником “Культура” (Париж), з Інститутом єврейської культури та єврейською секцією ПЕН-Клубу (Нью-Йорк), з болгарськими письменниками в екзилі.
Досить плідною була співпраця з українськими науковими установами, такими як: УВАН, НТШ, Науково-публіцистичний інститут, Українське історичне товариство. Разом із цими установами було створено та розпочато видання Енциклопедії українознавства.
У 1972 р. на нараді ОУП “Слово” широко обговорювалися арешти діячів культури в Україні. Було надіслано офіційного листа до Президента Америки перед його поїздкою до СРСР з проханням заступитися за українських культурних діячів. Щоб привернути увагу світової громадськості до арештів в Україні, було розіслано понад 50 листів до світових організацій та визначних діячів культури з проханням стати на захист українців.
Протягом першого періоду діяльність ОУП “Слово” виявлялася у двох аспектах: організаційному та творчому. Саме літературний процес дійшов до зрілої рівноваги, а українська проза зробила великий крок уперед.
У багатьох творах українські емігрантські письменники найбільшу увагу приділяли українцям за умов радянської дійсності. Таким є твір Тодося Осьмачки “Ротонда душогубців”: страшний і разом з тим мистецьки правдивий образ українського народу, розіп’ятого сталінською системою.
Улас Самчук, окрім творів “Чого не гоїть огонь”, трилогії “ОСТ”, “На твердій землі”, створив ще і низку спогадів “П‘ять по дванадцятій”, “На білому коні”, “На коні вороному”, “Планета Ді-Пі”. У кожному з прозових творів У. Самчука постає певний етап великої епопеї української людини, що почала похід з “Волині”, а закінчила у творі “На твердій землі”.
Подібні проблеми піднімав у творах Іван Багряний. Це - “Маруся Богуславка”, “Людина біжить над прірвою”, головною ідеєю яких є віра в українську людину, в її творчу, братерську, людську душу.
У 60-х роках продовжували активно творити митці, що дебютували ще у 20-30 роках – це передусім представники “празької школи” (Є.Маланюк, О.Лятуринська, О.Стефанович, Н.Лівицька-Холодна), а також ті, хто жив і творив до початку Другої світової війни у Львові: С.Гординський, Б.Кравців, Б.Нижанківський. Окрім прозових творів, вартими уваги є твори поетичного жанру В.Барки, В.Лесича, Я.Славутича, О.Тарнавського, І.Качуровського, О.Веретченка, Б. Олександрова.
Більш знайома широкому загалу творчість представників “нью-йоркської групи”, яка була свіжим елементом в ОУП “Слово”. Представники цієї групи підняли проблему традиції та новаторства, “батьків та дітей”, успадкували деякі риси поетики “пражан”, але з іншого боку, в їхній творчості відчувається перевага особистісного начала, деканонізація поетичної мови, оновлення стилю. Саме такою була й естетична основа найрадикальнішого крила “шістдесятників” (поетів київської школи).
У галузі літературної критики уваги заслуговують монографічні дослідження Ю.Шереха та Я. Славутича.
У 1975р. з’їзд обрав Головою Об’єднання О.Тарнавського.
У 1982р. відбувся шостий з’їзд Об’єднання, на який прибуло 70 українських письменників з різних міст Америки, Канади, Європи, Австралії, щоб обмінятися думками та планами на майбутнє. З’їзд прийняв маніфест за тісний зв’язок з літературним процесом в Україні, а також висловив гострий протест проти переслідування митців на материковій Україні.
Зазначимо, що українська література стала предметом дослідів на університетському форумі. Про це свідчать літературознавчі праці англійською мовою Ю.Луціва, Г.Грабовича, В.Жили, І.Фізера, Д.Струка, Я.Славутича. Г.Костюк, окрім літературознавчої праці, підготував та видав зібрання творів М.Хвильового та В.Винниченка.
Часи перебудови у колишньому СРСР дали змогу ближче познайомитися з українськими письменниками, відвідати материкову Україну. До цього моменту не дожило дуже багато представників мистецьких кіл еміграції.
Початок нового відродження України 1989р. приніс нові знайомства з письменниками в еміграції та їхніми творами. 54-й конгрес Міжнародного ПЕН у Торонто – Монреалі схвалив новоорганізований Український ПЕН у Києві.
У 1990 р. відбувся сьомий світовий з’їзд ОУП “Слово”, на якому були також присутні письменники з України О.Микитенко, Ю.Сердюк, В.Тарнавський, М.Вінграновський, що прибули на запрошення президії “Слова”. Це було свято для діаспори, адже вони сподівалися почути якомога більше про Батьківщину, про початок нового відродження країни. М.Білоус-Гарасевич згадує: “З биттям серця, спішу зустрітися з киянами… Піднімаються всі четверо такі рідні й такі далекі: стримані, холодні, ввічливі, в собі заховані. Відчуваю, що вони не мають ніякого бажання (а може далі бояться) пізнати нашу душу й свою ховають. Підкреслено чемно відповідають на питання короткими ніякими відповідями, нічого не питають, не нав’язують розмови на жодну тему, не розповідають, не заохочують до розповіді”. (Білоус - Гарасевич М. Ми не розлучалися з тобою, Україно. – Detroit, 1998. – С.775).
Це був найкращий з’їзд Об’єднання з погляду організації, мистецького рівня. Головою ОУП “Слово” було обрано О.Тарнавського. Представники Спілки письменників України відкрили своє членство для авторів з діаспори, що сприяло зміцненню літературних та організаційних зв’язків: багато письменників побувало на Батьківщині, а члени СПУ – в США, Канаді, Австралії.
Третій період діяльності ОУП “Слово” почався у 1993р. з трагічної ноти – у 1992 р. помер Голова Об’єднання О. Тарнавський; його замінила Ліда Палій, яка була обрана головою ОУП “Слово” у листопаді 1993 р. Третій період діяльності Об’єднання відзначається тісними зв’язками з письменниками та критиками України, про свою діяльність ОУП інформувала громадськість України через канадське міжнародне радіо, а також через пресу. На Батьківщину пересилалися книжки та цілі підшивки “Слова” для ознайомлення читачів з творами емігрантських письменників. Окрім того, до Об’єднання надсилали праці багато авторів з України, які були розміщені у “Свободі”, “Нових днях”.
Загальні збори, проведені кореспонденційним способом, 30 жовтня 1997 р. схвалили діяльність ОУП “Слово”, але більшість членів висловили згоду на припинення діяльності Об’єднання. Тому робота Об’єднання обмежилася лише видавничою ланкою, а поточна діяльність ОУП “Слово” була припинена.