Смекни!
smekni.com

Шляхи формування громадянського суспільства в Україні (стр. 10 из 20)

2.3 Євроінтеграція України, як один зі шляхів формування громадянського суспільства в Україні

Розвиток громадянської самоорганізації в Україні має давні корені. Перші прояви слід шукати в ХІХ ст.: суспільно-культурні «общества грамотності» і «тверезості» на Східних і Центральних землях, Товариство галицьких Греко-католицьких священників і «Галицько-Руська Матиця» і Галичині, «“Руська Бесіда” на Буковині», «Прашесвское литературное заведение» на Закарпатті; економічні: перша споживча кооператива 1866 р. в Харкові, «Народна торгівля» й економічна діяльність «Просвіти» в Галичині. Початкові спроби створення громадських організацій зазнавали більших чи менших обмежень від владних режимів; зокрема в межах царської Росії розвиток організованого життя був майже неможливий, за винятком короткого періоду послаблень після революції 1905-06 рр.

Низка організацій, що існує нині, бере свої витоки від традицій громадських організацій початку ХХ ст. Проте за часів входження України до СРСР діяльність місцевих самоврядних організацій була фактично знищена, а їхні лідери піддані репресіям.

Натомість було засновано українські (за адміністративно-територіальним поділом) організації, що були відділеннями всесоюзних організацій. Незважаючи на їхню різнорідність у програмних завданнях і формах діяльності (від політизованих комсомольських і піонерських спілок до товариств охорони

пам’яток історії та культури чи товариств мисливців і рибалок), уся їх діяльність була цілком централізованою, що мало сприяло розвитку ініціативності й утворенню невеликих самоврядних організацій. Ті ж що утворювалися самочинно, жорстоко переслідувалися й фактично знищувалися.

Проте наприкінці 80-х рр., з настанням періоду гласності й перебудови, почали виникати місцеві з погляду центру організації, протистояння виникненню яких не могло вже відбуватися адміністративно-репресивним шляхом, оскільки вони Були не політичної орієнтації, а переслідували здебільшого культурологічні, історичні, мовні, екологічні цілі. Це були такі організації, як «Спадщина», Товариствоукраїнської мови ім. Тараса Шевченка, «меморіал», «Зелений світ». Їм у свою чергу, передувала діяльність Українського культурологічного клубу та української гельсінської групи.

Варто згадати, що українська «оксамитова революція» 1989-90 рр., завдяки якій Україна здобула незалежності, розпочалася і фактично була здійснена не політичними партіями (в той час існувала лише одна політична партія), а громадськими організаціями культурологічної орієнтації. На хвилі громадської діяльності з’явились і більшість нових українських політиків.

Вочевидь, саме громадські організації стали підґрунтям для створення політичних партій. Та й Закон України «Про об’єднання громадян» (1992 р.) саме й визначав, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), організацію або як політичну партію, або як громадську організацію. Закон дав непередбачуваний поштовх до зростання кількості громадських організацій.

Мета звернення до актуальної теми становлення громадянського суспільства в Україні полягає у тім, щоб, по-перше, отримати чітке аналітичне і практичне розуміння характеру та функцій громадянського суспільства стосовно національної специфіки соціально-політичного та культурного розвитку України, по-друге, розкрити потенційну роль інститутів громадянського суспільства щодо посилення продуктивності влади у реалізації

інтересів людини та суспільства і, нарешті, по-третє, розробити комплекс практичних заходів з підтримки громадянського суспільства та підвищення його значення у якості засобу збалансованості політичного життя та влади в Україні, особливо у напрямку посилення соціальної політики держави згідно з європейськими стандартами.

По-перше, проблема взаємовідносин громадянського суспільства і держави стає зараз своєрідним ключем до з’ясування перспектив людини та суспільства у третьому тисячоріччі. Громадянське суспільство і соціальна, демократична, правова держава являють собою сукупність уніфікованих історією критеріїв, що дозволяють реально оцінити ступінь відповідності конкретної суспільно-політичної дійсності інтересам людини. Маємо визнати, що зазначені критерії недосконалі й дещо абстрактні, але й до тепер історія людської цивілізації не виробила кращих.

По-друге, ця проблема виявила той стрижень, що забезпечуєта супроводжує міждержавне спілкування. Контури останнього,зрештою, чітко проявилися на тлі дуже небезпечної для людської цивілізації проблеми, що сьогодні вже відійшла в минуле - дилеми «комунізм або капіталізм», яка протягом ХХ ст. неодноразово ставила людство на межу третьої світової війни.

По-третє, новітня історія України остаточно виштовхнула зазначену проблему зі сфери академічної науки у сферу предметно-практичного знання, внутрішньої і зовнішньої політики, конкретної економіки.

Розбудова громадянського суспільства та соціальної, правової, демократичної держави у другому десятиріччі незалежної України має отримати вичерпне соціально-економічне та ідейно-політичне підґрунтя. Створення такого підґрунтя є життєво необхідним з огляду на єдність процесів підвищення рівня життя українського народу та досягнення сучасних гуманітарних стандартів розвинутих країн Європи.

Громадянське суспільство та сучасна демократична держава діями інституцій політичного процесу повинні перетворитися з теоретичних конструкцій на дійсність і перевести країну у стадію сталого розвитку. До цього зобов’язує об’єктивна потреба прискорення реалізації унікального людського потенціалу та переваг геополітичного положення України. Цього вимагає й потреба у стимулюванні процесу євроатлантичної інтеграції,

котра обумовлюється як поточною економічною та соціально-політичною кон’юнктурою, так і змістом гідних для людини, суспільства та держави, реальних перспектив на довгострокове майбутнє.

Виходячи з реальної ситуації, котра зараз склалася в Україні, слід констатувати, що розбудова громадянського суспільства вимагає здобуття статусу окремого, пріоритетного напряму державної політики і має входити до неї як першочергове практичне завдання.

Саме цим напрямом країна здатна вийти з «зачарованого кола», у якім без розвинутого громадянського суспільства не можна створити демократичну, соціальну, правову державу, що задекларовано у статті 1 Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава». А без демократичної, соціальної, правової держави годі й очікувати становлення повноцінного, «розфрагментованого» громадянського суспільства.

Звідсіля випливає, що з точки зору інтересів громадянського суспільства, політика державотворення покликана передбачати:

а) знаходження оптимуму у взаєминах громадянського суспільства і держави, що стає зараз у світі ключем до з’ясування перспектив людини і суспільства та до збагачення інструментарію міждержавного спілкування в процесі євроінтеграції. Адже діяльність громадянського суспільства спрямована на реалізацію загальних для людської цивілізації потреб особистості через доцільне у кожний конкретно-історичний момент обмеження кількості владних структур та поля їхньої діяльності;

б) введення у дію механізму реалізації потенціалу громадських організацій щодо посилення продуктивності влади у сфері демократизації та соціалізації держави, а також захисту прав і свобод громадян шляхом незалежної експертизи державних рішень, участі у законотворчості, моніторингу виконання органами виконавчої влади державних рішень та дотримання міжнародних угод тощо;

в) впровадження у політичну свідомість та громадську думку прагматичного розуміння характеру та функцій громадянського суспільства, корисного з точки зору реалізації як повсякденних потреб громадян, так і довгострокових національних інтересів України з огляду на перспективу європейської інтеграції.

Курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної незалежності. Він викристалізовується з багатовікової історії нашого народу, його ментальності та етнічних коренів і стосується передусім європейської самоідентифікації українського народу, стратегічних орієнтирів внутрішніх перетворень, логіки поглиблення трансформаційнихпроцесів, політики реформ.

Проте маємо враховувати і геополітичний вимір розширеного ЄС. Мова йде про кроки у напрямі посилення геополітичної достатності Євросоюзу, про перспективи Європи як визнаного лідера світового цивілізаційного процесу. Якщо розглядати розширення ЄС у такій площині, то стає зрозумілим, що наміри України щодо набуття у майбутньому повноправного членства у цій організації мають реальні передумови. Це - процес, що передбачає не лише нашу, а й зворотну зацікавленість. Об’єктивно оцінюючи ситуацію, є підстави стверджувати, що ЄС такою ж мірою зацікавлений у цивілізованій демократичній Україні, як і Україна в ЄС. В перспективі така взаємна зацікавленість зростатиме. Для політичного керівництва та пересічних громадян країн Західної Європи необхідний час, щоб осмислити цю залежність. У такій ситуації головне для України - постійно доводити світовій спільноті свою послідовність в обраному курсі, де головним аргументом служить ствердження демократичних засад громадянського суспільства з притаманними йому принципами верховенства права та соціально спрямованої ринкової економіки.

Це передбачає:

1) усвідомлення окремих суперечностей між національними особливостями та загальними закономірностями становлення громадянського суспільства у країнах сталої демократії. Для цього потрібна політична толерантність і розуміння складності процесу громадянської асиміляції з ЄС, що не може штучно форсуватися. Країнам Центральної Європи, які на старті інтеграційних процесів мали відчутні переваги, порівняно з Україною, знадобилося понад десять років, щоб здійснити складні системні, іноді непопулярні реформи і таким чином наблизитися до європейських стандартів. Ці реформи вимагали не лише політичної волі від керівників країн-кандидатів, а й значних зусиль всього