суспільства. Українське громадянське суспільство поки що не піднялося до такої динаміки трансформаційних процесів;
2) максимальне використання можливості визначення політико-правових механізмів співпраці між ЄС та Україною на найближчі десять років, яка передбачається відповідним рішенням Єврокомісії. Йдеться про забезпечення щорічних темпів постійного зростання ВВП в Україні на рівні 6-7% за рахунок
інновацій, що забезпечить зміцнення соціально-економічних та політико-правових засад громадянського суспільства;
3) акцентуацію уваги на всебічному розвитку багатостороннього економічного співробітництва з пострадянськими країнами, що не суперечить принципам Євросоюзу. Лише через співробітництво і партнерство із своїми сусідами кожна окремо взята країна може максимально реалізувати свій потенціал, гарантувати власні національні інтереси. ЄС об’єктивно зацікавлений у такому перебігу подій, у тому числі й у взаємній координації євроінтеграційної політики України та Росії. Стратегія транскордонної та регіональної політики України має розглядатися як така, що підпорядкована курсу євроінтеграції. А це, у свою
чергу, вимагає налагодження ефективних механізмів секторальної інтеграції з країнами СНД та Західної Європи і, насамперед, через налагодження міжнародних транспортно-комунікаційних мереж, поглиблення інтеграційних процесів в енергетичній сфері, а також досягнення реальних зрушень у співробітництві в галузях високих технологій.
Внаслідок реалізації державної політики щодо стимулювання розвитку громадянського суспільства в Україні у його внутрішньо-політичних та зовнішньополітичних аспектах, закріплення його перспектив можна очікувати ствердження характерних рис громадянського суспільства - довіри, взаємодопомоги, толерантності, здатності до кооперованих дій, віри громадян у власні сили, зорієнтованості на громадські справи, почуття відповідальності.
Концептуальні основи і сама політика у цьому напрямку ґрунтуються на синтезі філософсько-політичних поглядів на взаємини держави та суспільства, а також на поєднанні історико-культурних традицій України, її новітнього досвіду часів незалежності та узагальнених західноєвропейських здобутках у розбудові громадянськогосуспільства у ХХ ст.
2.4 Приватна власність - основа формування та розвитку громадянського суспільства
Видатний французький філософ-просвітитель XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо вважав, що перша людина, яка обгородила ділянку спільної землі кілками, сказала «це моє», а інші через свою простодушність повірили в це, була справжнім засновником громадянського суспільства, тобто суспільства індивідуалізованої, приватної власності. До речі, Ж.-Ж. Руссо вбачав трагедію у тому, що серед тих людей не знайшлося іншого, який би вирвав кілки, викрив би цього брехуна, ліквідував з самого початку приватну власність, що спричинила страшні біди, муки і горе. Але щодо цього останнього Ж.-Ж. Руссо був не мав рацію тому, що не врахував історично прогресивної, утворюючої, цивілізаційної ролі приватної власності. Ця роль проглядає через два суспільних зрізи: перший, структурний, що опосередковується відношенням «власник - громадянське суспільство - держава»; другий - мотиваційний, що виявляється через розуміння власності як рушійної сили розвитку суспільства. Перший - допомагає зрозуміти, що якщо у людини є власність і вона надійно захищена законом, то вона набуває впевненості, поводиться з гідністю перед владою будь-якого рівня. Тут громадянське суспільство виступає як спільність, головною діючою особою якої є людина-власник. Власність у цьому розумінні е надзвичайно широким поняттям; це і засоби виробництва, грошові суми, акції, інформація, що необхідна людям, інтелект, що виробляє ідеї, просто фізична здатність до праці тощо.
Другий зріз виявляє приватну власність як могутній стимул творчої, заінтересованої діяльності людини. Адже вона не тільки, як стверджує Ж.-Ж. Руссо, поділила людей на бідних і багатих, спонукала жадобу наживи, але й виявила інтерес людей до виробництва, чим сприяла формуванню структур громадянського суспільства, автономних щодо держави. У цьому розумінні приватна власність виступила великим завоюванням і двигуном людської цивілізації. Без неї не було б таких унікальних явищ світової історії, як антична Греція і Рим, епоха Відродження та Нового часу.
Отже, саме приватна власність була і є основою виникнення автономного індивіда, такої ж сім'ї, асоціацій, партій, профспілок людей. А громадянське суспільство саме і передбачає збалансований взаємоконтроль і взаємообмеження державних і недержавних органів і рухів - щоб державні органи, їх діяльність завжди були у полі зору недержавних органів і рухів, а останні в свою чергу погоджували свою діяльність із законом і враховували об'єктивні потреби держави.
Істотно, що такій глобальній теорії, якою є проблема формування і розвитку громадянського суспільства, відомі й інші риси, властивості, принципи і ознаки цього явища. Так, Г. В. Плеханов вважав, що до структур громадянського суспільства слід відносити спільноту і особистість, а вся російська історія є нічим іншим, як безперервною боротьбою державності з прагненнями до автономії особи і спільноти.
І дійсно, у цьому є раціональне зерно, яке полягає в тому, що громадянське суспільство - це не просто система виробничих відносин, як у К. Маркса, а це структурований суспільний організм, в якому властиву їм роль відіграють особа, партія, громадське об'єднання, господарське товариство і т. ін. Визнання структурних елементів громадянського суспільства зовсім не означає їх протиставлення державі, а тим більше політичної системи економічній. Тут слід зрозуміти, що в громадянському суспільстві існує автономний індивід. Автономний не в розумінні цілковитої ізоляції, тоді і громадянське суспільство було б неможливим, а автономний в розумінні того, що всі його суспільні зв'язки мають такий характер, при якому вони не суперечать, а навпаки, забезпечують його свободу власними силами, методами і формами. Це означає, що автономний індивід для забезпечення своєї свободи повинен мати право створити відокремлені від держави партії, спілки, об'єднання, товариства і т. ін.
Будь-який вид свободи індивіда (політична, інтелектуальна, особиста) в умовах громадянського суспільства може бути реальним лише за умови володіння ним економічною свободою, а остання у свою чергу забезпечується за наявності у нього власності. Тобто найголовнішими ідеями, що свідчать про реальність громадянського суспільства, завжди визнаються дві умови, а саме:
а) забезпечення свободи і обгрунтованої нею автономної особистості;
б) демократичне вирішення проблеми власності і її форм, що забезпечують цю автономію і свободу. Так, Г. Гегель, розглядаючи саме ці моменти, а як відомо, він абсолютизує державу, а тому вважає, що не громадянське суспільство повинно забезпечувати належний статус особистості, а держава, але це не має для нас принципового значення тому, що в основоположних питаннях Г. Гегель дотримувався ідентичних позицій, неодноразово доводячи, що в державі людину визнають і до неї ставляться, як до розумної, як до вільної, як до особистості, тому що вона долає свою природність і підкоряється загальному, тобто законові, і ставиться до інших так, як би хотіла, щоб ставились до неї, тобто визнає інших теж розумними, вільними особистостями [2, 75-95.]. З цих роздумів ми частково отримуємо відповідь на питання про те, як у громадянському суспільстві забезпечуються свобода і пов'язана з нею автономія особи. Адже виходячи з цього, можна стверджувати, що вона корениться в розумній і доцільній організації суспільного життя людей. Для того щоб самому отримати свободу, слід підпорядкувати свої природні бажання загальним інтересам, і суспільство в особі інших індивідів оцінить це, визнає тебе розумною особистістю і надасть свободу. Аналогічну позицію займає і російський письменник, просвітитель, публіцист Д. Фонвізін, який, досліджуючи, у чому е найбільше добро для держав і народів і що є істинною сутністю усіх систем законодавства, дійшов висновку, що це те, «... про що тепер він буде розмірковувати: зольність і власність» [23, 49]. Інший російський учений І. Пнін співає власності і особистій безпеці особи дифірамби: «Власність! священе право! душа співмешканняі джерело законіві мати достатку і задоволення! Де ти поважаєшся, де ти недоторкана - там тільки благословенна країна, там тільки спокійний і благополучний громадянин».
Але як свобода і автономність особи пов'язується з володінням нею власністю? Для того, щоб зрозуміти це, слід знову звернутися до теоретичних основ ідеї громадянського суспільства. Про діалектичний зв'язок економічної свободи з усіма іншими її проявами писали: Д. Мілль, який розглядав індивідуальну свободу кожної окремої особистості як найважливішу цінність; Алексіс де Токвіль, що зіставляв свободу з демократією і соціалістичною ідеєю; лорд Актон, який розглядав внутрішні аспекти свободи; Ф. Хайек та багато ін. Так, останній у праці «Дорога до рабства» головний недолік соціалізму вбачає не в ідеалах, в принципі вони добрі, хоча в багатьох випадках і нездійсненні, а в методах -ліквідації приватного підприємництва, скасуванні приватної власності на засоби виробництва, системі всеохопленого планування економіки і т. ін. Водночас він підкреслював, що при всіх досягненнях людського розуму він не здатний замінити керівництво процесами, що саморегулюються в суспільстві. Це вбило би і вбиває індивідуальні зусилля мільйонів окремих особистостей [24, 177-183].