В наш час існує три різні теорії в соціальній психології, які пояснюють явище альтруїзму – соціального обміну, соціальних норм і еволюційної психології.
Згідно з теорією соціального обміну людська взаємодія спрямовується „соціальною економікою”. Люди обмінюються не тільки матеріальними благами і грошима, але і соціальними товарами – любов’ю, послугами, інформацією, статусом. Діючи так, люди використовують стратегію „міні-максу” – мінімізують (зменшують) витрати, максимізують (збільшують) винагороди (заслуги). Теорія соціального обміну зовсім не стверджує, що люди свідомо розраховують на винагороду, вона припускає, що такі міркування керують нашою поведінкою.
Часто люди поводять себе так, начебто їм потрібне якесь виправдання для прояву співчуття: наприклад, жертвують більше грошей на благодійність, якщо отримують щось натомість (цукерки і ін.). Навіть якщо ці речі їм зовсім не потрібні і вони ніколи не купили б їх самі, тим не менше механізм соціального обміну вступає в дію.
Проте в теорії соціального обміну є і слабка сторона: ця теорія з легкістю зводиться до простого вказання причини. До прикладу, якщо котрась людина вчинила альтруїстичний вчинок, так і хочеться „пояснити” її поведінку тим задоволенням, яке вона отримала від своєї діяльності. Але таке вказання вигоди призводить до пояснень по колу: „Чому вона добровільно зробила це?” – „Через внутрішнє задоволення.” – „А чому ви вважаєте, що вона відчула внутрішнє задоволення?” – „Навіщо ж їй тоді добровільно робити це?”
Щоб уникнути подібного циклічного пояснення, слід розглядати винагороди (вигоди) і витрати незалежно від альтруїстичної поведінки. Якщо суспільне схвалення мотивує надання допомоги, то експерименти повинні довести нам, що, коли за здійсненням допомоги наступає схвалення, допомога посилюється. І це дійсно так і відбувається.
Згідно з теорією соціальних норм люди здійснюють альтруїстичні вчинки тому, що певну поведінку, життєві обов’язки накладають на них суспільні очікування. Дослідники виділили дві суспільні норми, які мотивують альтруїзм.
Соціолог Алвін Гоулднер стверджує, що всезагальним „моральним кодом” є норма взаємності: наш слід не приносити шкоду, а надавати допомогу тим, хто надає допомогу нам. Ми „вкладаємо” свої зусилля в інших і очікуємо винагороди. Ця норма найбільш явно стосується взаємовідносин рівних з рівними. Ті, хто не вважає себе залежними від кого-небудь, особливо відчувають необхідність відповідати взаємністю. Таким чином, на відміну від людей з низьким почуттям власної гідності, вони з більшою неохотою шукають допомоги. Якщо вони не можуть цього зробити, то відчувають, що, приймаючи допомогу, піддають себе небезпеці чи втрачають власну гідність. У людей, які приймають допомогу і в силу різних обставин не можуть відповісти взаємністю, суттєво знижується самооцінка.
Переконання, що люди повинні надавати допомогу тим, хто її потребує, безвідносно до можливої вигоди в майбутньому, є нормою соціальної відповідальності. Саме ця норма спонукає людей, наприклад, підняти книгу, яку впустила людина на костилях. В колективістській культурі іноді люди підтримують норму соціальної відповідальності більш твердо, ніж на індивідуалістичному Заході. Вони висловлюють бажання допомогти навіть тоді, коли відсутня безпосередня загроза життю людини, що потребує допомоги, чи коли вона не належить до кола їх родичів.
Експерименти доводять, що навіть тоді, коли доброчинці залишаються невідомими і не очікують ніякої вдячності, вони допомагають тим, хто потребує допомоги. Однак вони зазвичай застосовують норму соціальної відповідальності лише вибірково – стосовно тих, чиї потреби, швидше всього, виникли не внаслідок їх власної безвідповідальності. Якщо люди приписують неприємності складній ситуації, яка не піддається контролю, тоді вони допомагають. Якщо ж вони вважають, що ця ситуація – результат вчинків самої людини, справедливо буде, якщо допомога не буде надана: людина ж сама винна у своїх бідах.
Третє пояснення альтруїзму випливає з еволюційної теорії. Еволюційна психологія стверджує, що суть життя полягає в збереженні роду. Гени змушують нас діяти так, щоб максимально збільшити можливість їх виживання. Коли наші предки помирали, їх гени продовжували жити.
Якщо судити за назвою книги Річарда Докінза „Егоїстичний ген”, еволюційна теорія представляє образ людини, який психолог Дональд Кемпбелл назвав біологічним підтвердженням ідеї про наявність глибоко вкоріненого в людині „первородного гріха”, який змушує людей турбуватися тільки про власні інтереси. Гени, які змушують окремих людей діяти безкорисливо в інтересах інших, не виживуть в ході еволюційного змагання. Генетичний егоїзм, таким чином, налаштовує людей на два видибезкорисливого альтруїзму: захисту роду і пошуку взаємної вигоди.
Наші гени змушують нас турбуватися про тих, з ким ми є кровно спорідненими. Так, однією з форм самопожертви є любов до своїх дітей. Як помітив Девід Барош, „гени допомагають собі тим, що симпатизують тільки самим собі, навіть якщо знаходяться в різних тілах”. Хоча еволюція схвалює альтруїзм стосовно дітей, діти мають меншу зацікавленість у виживанні генів своїх батьків. Таким чином батьки, як правило більш віддані своїм дітям, ніж діти своїм батькам.
Генетичний егоїзм також визначає дії у відповідності з принципом взаємності. Як вважає біолог Роберт Триверс, один організм допомагає іншому, тому що очікує надання допомоги у відповідь. Він надіється що той, хто не бажає відповісти взаємністю, буде покараний: відступників і зрадників всі зневажають.
Взаємність найкраще проявляється в малих ізольованих групах, в яких людина часто зустрічається з тими, кому надає допомогу. Невеликі школи, містечка, церкви, робітничі бригади і студентські гуртожитки сприяють виникненню общинності, коли люди турбуються одні про одних. В порівнянні з ними, жителі великих міст менш схильні повідомляти одні одних про телефонні дзвінки, передавати за призначенням „загублені” листи, сприяти дослідникам, допомагати заблукалим дітям і чинити інші альтруїстичні вчинки.
Таким чином, існує схожість поглядів на альтруїзм між трьома різними теоріями – соціального обміну, соціальних норм і еволюційної психології. Кожна теорія пропонує два типи просоціальної поведінки: взаємний обмін типу „ти – мені, я - тобі” і, зверх того, не обмежене ніякими умовностями надання допомоги. Ці три теорії працюють на трьох взаємодоповнюючих рівнях пояснення. Якщо еволюційний погляд відповідає істині, то наші генетичні схильності повинні знайти своє вираження в психологічних і соціологічних явищах.
Кожна теорія закликає до логіки. Разом з тим кожну з них можна звинуватити в спекулятивності і в підгонці пояснень під факт, що мав місце. Коли ми здійснюємо вчинок, знаючи, що нас очікує, а потім трактуємо його, посилаючись на процес соціального обміну, „норму взаємності” чи еволюційну першопричину, ми просто даємо пояснення через найменування. Але якщо ми можемо пояснити будь-яку мислиму поведінку після факту, що відбувся, як результат дії соціального обміну, норми чи природного відбору, то ми не можемо відкинути ці теорії. Завдання кожної з них полягає, таким чином, в тому, щоб породжувати прогнози, які дали б нам можливість перевірити (чи відкинути) цю теорію.
Ефективна теорія також повинна давати логічно зв’язну тему для узагальнення результатів різноманітних спостережень. За цим критерієм всі три способи пояснення альтруїзму отримують високі оцінки. Кожна з них пропонує широкі можливості, завдяки яким можна зрозуміти як причини терплячої витрати часу чи засобів, так і причини спонтанної допомоги.
Висновки
Отже, альтруїзм – це мотив надання кому-небудь допомоги, не пов'язаний свідомо з власними егоїстичними інтересами. Суб’єктивно він проявляється в почутті симпатії, орієнтованості на надання допомоги іншим людям. Альтруїзм протиставляється егоїзму, який несумісний з безкорисливою турботою про благо інших людей, готовністю жертвувати для них особистими інтересами.
Основною рушійною силою альтруїстичної поведінки вважається бажання покращити становище інших людей, а не очікування певної нагороди (як це, на думку зарубіжних вчених, відбувається у тварин), чи будь-яка інша причина, в якій можна побачити корисливий інтерес.
Американські соціальні психологи прогнозують наступні пояснення альтруїзму:
- причина бажання допомогти іншим людям полягає в емпатії, щасливій людині;
- людина допомагає іншим, оскільки прагне подолати власний негативний емоційний стан. Вигляд горя чи страждання інших людей засмучує даного індивіда, і він хоче позбутися цих відчуттів.
В західних соціобіологічних теоріях основна увага акцентується на тому, що, хоча більшості людей видається, начебто в діях альтруїста відсутній особистий інтерес, насправді він часто наявний в прихованому вигляді. Альтруїстична поведінка розглядається як стратегія, яка розвивається в процесі природного відбору. Проявляючи альтруїзм до близьких генетичних родичів (наприклад, до дітей), люди забезпечують збереження людського генофонду. Допомагаючи комусь сьогодні (наприклад, пропускаючи другий автомобіль в чергу перед собою), ми вважаємо, що ця послуга буде „повернена” нам пізніше.
Зарубіжні культурні теорії, в свою чергу, акцентують увагу на розвитку норм альтруїзму, маючи на увазі норму соціальної відповідальності (допомогу тим, хто її потребує) і норму взаємної відповідальності (допомога тим, хто допоміг вам). Прихильники цих теорій стверджують, що соціальна еволюція здійснює більш значний вплив на людський альтруїзм, ніж біологічна еволюція, яку сповідують соціобіологічні теорії.