„Система” – це не організація й не партія, тому кожний може залежати тільки від себе. „Система” – це суспільство в суспільстві... Ніяких законів тут бути не може, кожний живе тільки за законами своєї совісті”.
На початку 90-х «Система» розпалася на декілька незалежних субкультур (панки, металісти, фолкери, рольовіки і т. д.) і перестала існувати, як цілісний рух[5].
Помітимо що бажання „пооригінальничати”, яким грішать багато юнаків і дівчини, має свою історію. Багато хто схоже, давно забув, а молодь 80-х, напевно ніколи не знала про те, що французький поет Шарль Бодлер фарбубвав волосся у фіолетові кольори. Однак це не заважало йому писати прекрасні вірші.
Принциповий антиестетизм був узятий на початку 20-го століття на озброєння „футуристами”. Пропонуючи у своєму маніфесті “кинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого й інших з пароплава сучасності”, В. Хлебников, В. Маяковський, Д. Бурлюк і А. Кручених свідомо кидали грубий виклик суспільству й панувавшому в той час в літературній течії – символізму. В. Каменський згадував: “От вони всі троє з’являються в переповненії аудиторії політехнічного музею, сідають за стіл із двадцятьма склянками гарячого чаю: Маяковський у циліндрі на потилиці й жовтій кофті, Бурлюк у сюртуку,з розмальованим обличчям, Каменський – з жовтими нашивками на піджаку й намальованому на чолі аеропланом ...Аудиторія шумить, репетує, свистить, аплодує – їй весело. Міліція в розгубленості”.[6]
Олександр Шубін[7], сам колишній неформал, згадує свою першу групу неформалів. Група, провела в 1986 – 1988 р. кілька акцій, що шокують незвичайністю для того часу: страйк на сільгоспроботах, „театралізована дискусія”, у якій учасники відверто викладали опозиційні погляди, вечір пам’яті жертв сталінізма, перша в 80-ті рр. масова демократична демонстрація 28 травня 1988 р. Й кожна така акція приводила до припливу в рух десятків, а потім і сотень людей, готових витрачати час і кошти заради ще смутно усвідомлюваних цілей руху. Це було незвичайно, „уперше” (важливий мотив участі в соціальній творчості), це було „дієво”, це було „разом” (подолання відчуження, ізоляції особистості, характерних для індустріального суспільства). Від можливості закріпити цей ефект залежала можливість довгострокової реалізації особистості в русі. Але сам її напрямок (незалежно від продуктивності) визначав перший крок.
Причини виникнення.
1) Виклик суспільству, протест.
2) Виклик родині, нерозуміння в родині.
3) Небажання бути як усі.
4) Бажання затвердиться в новому середовищі.
5) Звернути на себе увагу.
6) Не розвинена сфера організації дозвілля для молоді в країні.
7) Копіювання західних структур, течій, культури.
8) Релігійні й ідейні переконання.
9) Данина моді.
10) Відсутність мети в житті.
11) Вплив кримінальних структур, хуліганство.
12) Вікові захоплення.
Для більш детального розгляду причин, можна звернутися до роботи Роберта К. Мертона „Соціальна структура і аномія”
„У соціологічній теорії існує помітна й наполеглива тенденція відносити незадовільне функціонування соціальної структури в першу чергу на рахунок властивих людині наказових біологічних потягів, які недостатньо стримуються соціальним контролем. З цього погляду соціальний порядок — усього лише інструмент для „регулювання імпульсивних дій”, „соціальної переробки” напруг. Слід зазначити, що ці імпульсивні дії, що прориваються крізь соціальний контроль, розглядаються як прояв біологічно обумовлених потягів. Передбачається, що прагнення до непокори корениться в самій природі людини. Підпорядкування, таким чином, являє собою результат або практичний розрахунок, або механічного кондиціювання. Ця точка зору, не говорячи вже про її інші недоліки, явно не дає відповіді на одне питання. Вона не дає основи для визначення тих умов небіологічного характеру, які стимулюють відхилення від запропонованого типу поводження. В цій роботі ми виходимо із припущення, що певні фази соціальної структури породжують обставини, при яких порушення соціального кодексу являє собою „нормальну” відповідь на виникаючу ситуацію.
Принципова схема, яку варто розробити, повинна забезпечити послідовний систематичний підхід до вивчення соціально-культурних джерел поведінки, що відхиляється від норми. Ми маємо намір у першу чергу показати, як деякі соціальні структури роблять певний тиск на окремих членів суспільства, штовхаючи їх скоріше на шлях непокори, чим на шлях поведінки, що погодиться із загальноприйнятими правилами. Багато питань, пов’язані із цією схемою, ми не зможемо обговорити; нерідко нам доведеться обмежуватися простим згадуванням проблем без докладного їхнього аналізу.
Серед елементів соціальної й культурної структури особливу важливість для нас мають два елементи. Аналітично вони роздільні, хоча в конкретних ситуаціях вони неподільно переплітаються. Перший елемент складається із цілей, намірів і інтересів, обумовлених даною культурою. Вони становлять сферу намірів. Зазначені цілі більш-менш інтегровані й містять у собі різні ступені престижу й емоцій. Вони становлять основний, але не єдиний компонент того, що Лінтон вдало назвав „схемою групового існування”. Деякі із цих обумовлених культурою намірів мають відношення до первинних потягів людини, однак вони не визначаються ними. Друга фаза соціальної структури визначає, регулює й контролює прийнятні способи досягнення цих цілей. Кожна соціальна група обов’язково сполучить свою шкалу бажаних цілей з моральним або інституційним регулюванням припустимих і необхідних способів досягнення цих цілей. Цього роду регулятивні норми й моральні імперативи не обов’язково збігаються з нормами, що визначають технічну доцільність або ефективність цих способів. Багато способів, які окремим особам представляються найбільш ефективними для досягнення бажаних цінностей, також як незаконні операції з акціями нафтових компаній, крадіжка, шахрайство, виключені з інституційної сфери дозволеного поводження. Вибір засобів які підходять обмежений інституційними нормами.
Коли ми говоримо, що ці два елементи — обумовлені культурою мети й інституційними нормами діють спільно, ми не маємо на увазі при цьому, що співвідношення між альтернативними способами поводження й цілями є незмінно постійним. Значимість певних цілей може змінюватися незалежно від ступеня значимості інституційних засобів. Можуть мати місце випадки непропорційного, іноді по суті виняткового підкреслення цінності певних цілей у сполученні з порівняно малою заклопотаністю щодо інституційно схвалюваних засобів їхнього досягнення. Свого крайнього вираження подібна ситуація досягає в тому випадку, коли вибір альтернативних засобів обмежується тільки технічними, а не інституційними міркуваннями. У такого роду гіпотетичному полярному випадку були б дозволені всі й будь-які засоби здатні забезпечити досягнення винятково важливих цілей. Такий один тип непогодженості елементів культури. Другий полярний випадок виявляється в тих групах, де діяльність, спочатку задумана як засіб досягнення мети, стає самоціллю. У таких групах первісні цілі забуті й ритуалістична прихильність до інституційно запропонованого поводження приймає характер справжньої одержимості. Приймаються широкі міри до забезпечення стабільності, у той час як до змін ставляться зі зневагою. Вибір альтернативних способів поводження строго обмежується. Розвивається зв’язане традиціями священне суспільство, що характеризується неофобією. Службовий психоз бюрократа може служити тут прикладом. Нарешті, є групи проміжного типу, у яких існує рівновага між цілями, певною культурою, і інституційними засобами. Ці групи характеризуються значною інтеграцією й відносною стабільністю, що не перешкоджає змінам.
Ефективна рівновага між двома зазначеними фазами соціальної структури досягається доти, доки особи, що підкоряються обмеженням обох родів, одержують задоволення; мова йде про задоволення від досягнення певних цілей і про задоволення, що безпосередньо виникає від використання інституційно схвалюваних способів досягнення цих цілей. Успіх у подібних урівноважених випадках складається із двох моментів. Успіх тут оцінюється в термінах результату й у термінах процесу, у термінах кінцевого виходу й у термінах діяльності. Постійне задоволення повинне виникати із самої участі в конкурентному порядку й з випередження конкурента, оскільки зберігається конкурентний порядок. Випадкові жертви, сполучені з інституціоналізованою поведіенкою, повинні компенсуватися соціально випробуваною винагородою. Розподіл статусів і ролей за допомогою змагання повинне бути організоване таким чином, щоб для будь-якої позиції в рамках установленого розподілом порядку існував позитивний фактор, що стимулює відповідність кожного своєї ролі й виконання зобов’язань, пов’язаних зі статусом. Тому, що поведінка яка відхиляється від норми , може бути розцінена як симптом непогодженості між обумовленими культурою намірами й соціально організованими засобами їхнього задоволення.
З типів груп, що формуються в результаті незалежних змін у співвідношенні двох фаз соціальної структури, нас цікавлять головним чином групи першого типу, саме ті, у яких непропорційно великий наголос ставиться на цілях. Це положення варто переформулювати в належній перспективі. Немає таких груп, у яких були відсутні б кодекси, що регулюють поводження, однак існують розходження в ступені, у якій зазвичай, вдачі й інституційний контроль ефективно сполучаються з менш чітко певними цілями, що становлять частину культурної основи суспільства. Емоційні переконання можуть групуватися навколо комплексу визнаних суспільством цілей, позбавляючи одночасно своєї підтримки певні дані культурою засоби їхнього досягнення. Як ми побачимо далі, певні аспекти соціальної структури можуть породити протиправне й антисоціальне поводження саме внаслідок розходження в значенні, що надає цілям і нормам, що регулюють їхнє досягнення. У крайніх випадках ці останні можуть бути настільки підірвані надмірним акцентом на цілях, що вибір способів поводження буде обмежуватися тільки міркуваннями технічної доцільності. Внаслідок цього єдиним питанням, що має значення, стає питання про те, наскільки ефективні наявні засоби оволодіння соціально випробованими цінностями. Спосіб, найбільш практичний з технічної точки зору, незалежно від того, законний він чи ні, одержує перевагу перед інституційно запропонованим поводженням. Але по мірі розвитку цього процесу інтеграція суспільства слабшає й розвивається аномія.