У сучасному рейтингу політичних партій Донеччини за останніми виборами високі місця посідають Народно-демократична партія України, Аграрна партія України, БЮТ, Блок Литвина.
Станом на 1 січня 2002 року на Донеччині було зареєстровано понад 4000 громадських організацій, їх «якісна» картина на Донбасі дуже строката. Неурядові неприбуткові організації часто дуже заполітизовані, їх основнi полiтичнi вектори чітко відповідають настроям у суспільстві. І хоча про повалення Української держави у своєму Статуті ніхто не пише, але євразійські пріоритети, російська мова як друга державна чи офіційна, «слов'янська єдність», і т.і., що зовсім недавно «раптом» матеріалізувалося на виборах Президента України в сепаратистські гасла в Сіверодонецьку, можна зустріти у ряді випадків.
2. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ В 1989-2009 РОКАХ
2.1 ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ ТА ПЕДАГОГІКИ
Перебудова і розвал Радянського Союзу, розбудова Держави Україна супроводжувалися відродженням систем національного традиційного виховання, народної педагогіки і школи. В Україні це, передусім, школа титульної нації – українська.
Донеччина – частина Української Держави, земля, населена більшою мірою українцями, проте доволі серйозно зросійщена, точніше, денаціоналізована в радянському дусі. Саме тому проблема відродження українства в краї є вкрай актуальною як частина національного відродження. Школа й національна педагогіка являє той стрижень, без якого неможлива передача набутого народного досвіду в часі й просторі. Ці чинники зумовили актуальність питання як вітчизняної історії в цілому, так й історії педагогіки зокрема. В 1990-2009 рр. в періодичній пресі регіону накопичена значна кількість публікацій – матеріалів, присвячених відродженню і становленню української національної школи на Донеччині. Вони є первинним джерелом інформації з досліджуваної проблеми і первісним, першопочатковим осмисленням процесів національного відродження в призмі освітянської галузі в цілому і її головної ланки – загальноосвітньої школи регіону.
Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки згідно з Законом «Про мови» 1989 року є українська мова [79, 214]. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Республіканські і місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установи і організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею. Вільний вибір мови навчання згідно з цим Законом невід'ємним правом громадян Української РСР. Українська РСР гарантує кожній дитині право на виховання і одержання освіти національною мовою. Це право забезпечується створенням мережі дошкільних установ та шкіл з вихованням і навчанням українською та іншими національними мовами. Вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов'язковим [79, 214].
Процес відновлення українських шкіл в промислових центрах Донеччини‚ перш за все в Донецьку‚ мав довгу і складну історію‚ пов’язану з небажанням цього з боку керівників різних рівнів‚ а також при мовчазній пасивності малоросів щодо українських шкіл на Донбасі. Варто нагадати‚ що в довоєнному Донецьку таких шкіл були десятки‚ а найпрестижнішою була українська СШ № 1‚ в приміщенні якої сьогодні розташоване управління залізниць...
Остання українська школа «померла» в Донецьку в 1986 році – це була СШ № 40 в селищі Авдот’їне. Всього на Донеччині на кінець 1989 року залишилося тільки 103 школи з українською мовою викладання‚ тоді як російських було 1066. Українські школи являли собою переважно невеликі приміщення на 50-200 учнів у далеких селах Мар’їнського‚ Слов’янського‚ Волновахського та інших сільських районів області. Тому загальна картина для Донеччини була така – всього школярів 634‚3 тисяч дітей‚ в україномовних школах – 15 995 чоловік‚ тобто тільки 2‚5% учнів навчалися українською [7, 28]. Школи ці не мали належного обладнання‚ десятками років не поповнювалися вчителями і‚ зрозуміло‚ не могли вважатися престижними. Міські школи з російською мовою викладання (а саме в містах зурбанізованої Донеччини живе близько 93% усього населення краю) навпаки‚ мали по 1000 і більше учнів‚ розташовувалися у нових світлих будовах‚ були порівняно добре технічно обладнані‚ укомплектовані кадрами [7, 28].
От в такій ситуації у 1989р.Товариство української мови Донеччини й поставило собі на меті – створити прецедент відновлення сучасно обладнаної‚ укомплектованої висококваліфікованими‚ творчо мислячими вчителями української школи в самій «столиці» Донбасу – місті Донецьку. При тотальному знищенні шкіл у промислових центрах‚ тотальному орусиченні населення‚ його зашореності сильному адміністративному спротиві ДТУМ треба було на практиці показати‚ що є важливим та цінним. В широких масах донеччан ще зберігся потяг до рідного слова у рідній школі. В шахтарських регіонах Східної України є реальна можливість комплектації нових україномовних шкіл вчителями-фахівцями високого рівня. Крім того, на Донбасі можна практично подолати адміністративний опір і розпочати відкриття у промислових центрах українських шкіл, які були б облаштовані сучасним обладнанням‚ насичені сучасними підручниками та літературою‚ методичним та технічним забезпеченням. Більш того‚ українська школа повинна була пройти «випробовування часом»‚ яке б показало реальний успіх вчительського колективу‚ реальні переваги україномовного викладання (в першу чергу‚ в плані песпективи молодої людини)‚ реальний і стабільний в часі «попит» на освіту українською мовою. [7, 28-29].
Методистом кабінету української мови і літератури обласного Інституту вдосконалення вчителів Федором Олехновичем, одним із засновників Донецького обласного Товариства української мови iм. Т.Г. Шевченка, була розроблена і надрукована у газеті «Вечерний Донецк» анкета‚ що адресувалася батькам‚ які б хотіли віддати своїх дітей до рідної школи. Згодом на анкету прислали свої відповіді близько 200 батьків. Так було утворено первинне громадське ядро майбутньої «першої української». Друге питання – вчительські кадри. Товариство довгий час підшуковувало людину‚ яка б могла очолити таку школу. Після певних вагань погодився на цю відповідальну і‚ можна без перебільшення сказати‚ небезпечну в умовах Донецька того часу‚ посаду Леонід Громовий‚ член ДТУМ‚ який незадовго перед цим працював методистом кабінету української мови і літератури Інституту вдосконалення вчителів. Під тиском Правління ДТУМ донецький міський відділ народної освіти надав Л.Громовому посаду інспектора‚ а з нею і можливість виконувати комплекс підготовчих робіт – підбирати майбутній вчительський колектив‚ учнів‚ підручники‚ шукати й готувати приміщення. Для допомоги п.Л.Громовому у підборі кадрів Правлінням ДТУМ з фахівців Товариства (професури‚ науковців) була сформована спеціальна дорадча комісія. В газетах було оголошено про конкурсний підбір вчительського персоналу першої української [7, 29].
Адміністративні питання (приміщення‚ фінансування тощо) Товариство могло вирішити тільки на певному рівні – міста‚ області‚ республіки. Тому розпочалися багаторазові консультації‚ наради‚ робочі зустрічі з владними структурами різних рівнів‚ які вело керівництво ДТУМ. На жаль, вони були малорезультативними. Тоді ДТУМ пішло на інший рівень – звернулося до керівництва області‚ в ЦК КПУ‚ Верховну Раду України‚ до Народних депутатів СРСР від України Д. Павличка‚ Б. Олійника‚ В. Яворівського‚ О.Гончара‚ інших. При цьому ДТУМ ініціювало широку кампанію в ЗМІ‚ звернулося за підтримкою до Донецького страйкому шахтарів. Останній підтримав Товариство – з’являється спільне звернення до владних структур всіх республіканських рівнів [7, 29].
Надзвичайно багато колізій та «підводних каменів» було в питанні реального приміщення для майбутньої школи. Врешті‚ ця проблема стала головною. Члени ДТУМ один за одним відкидали неприйнятні пропозиції – по вечірній школі № 1‚ СШ № 15‚ № 22‚ № 47‚ школі-інтернату № 8. Всі ці варіанти‚ або не відповідали елементарним нормам гігієни‚ були морально застарілими‚ або знаходилися далеко на околиці міста‚або заторкували інтереси вже існуючих колективів. Згодом знайшовся поганенький‚ але в якості тимчасового прийнятний компромісний варіант – приміщення навчально-виробничого комбінату у Київському районі міста. Старе приміщення потребувало капітального ремонту‚ на який бракувало коштів. Все літо 1990 року трудові бригади Донецького Товариства майже безперервно працювали на ремонті та облаштуванні школи. ДТУМ разом з Донецьким Рухом‚ який тоді переживав процес становлення‚ створило таку зацікавлену атмосферу навколо школи‚ що попрацювати на її суботниках одного разу приїхало й компартійне начальство. Але то був‚ звичайно‚ чисто пропагандистський захід‚ бо темпи ремонту старого приміщення були такі слабкі‚ що до 1 вересня просто не вистачало часу все підготувати. І тоді‚ десь за місяць до офіційного відкриття‚ голова ДонТУМ В.Білецький попереджає обласне й міське керівництво‚ що відкриття української школи‚ на яке запрощена плеяда відомих Народних депутатів‚ діаспора зі США та Канади‚ відбудетьзя за будь яких обставин ‚ а відповідальність за тяганину місцеві малі й великі керівники хай ділять між собою. Темпи робіт почали жваво нарощуватися‚ а десь за пів місяця до відкриття‚ почалася звична радянська штурмовщина – залучили навіть армію‚ в останній тиждень працювали і вдень‚ і вночі. І – відкрили [7, 30-31].
Це було справжнє свято для українців Донецька‚ Донеччини‚ всієї України. Почалося воно біля пам’ятника Т.Шевченка в центрі міста. Потім –багатолюдне свято біля самої школи‚ її освячення священниками українських християнських церков‚ виступи Народних депутатів І. Драча‚ Дм. Павличка‚ активістів ДТУМ‚ директор школи Л.Громовий приймає “золотий” ключ від школи [7, 34].