Зворотній процес, зважаючи на глибину даної проблеми, повернення до національного коріння, патріотичне виховання громадян України має бути дуже тривалим у часі. Нинішнє покоління людей, котрі жили за СРСР, їхні діти, онуки, а можливо і правнуки мають прожити життя в незалежній Україні, жити матеріально краще за найкращі часи радянського існування – саме так відроджуватиметься національна свідомість всіх українців, в тому числі у Донбасі. Потрібен час і велике терпіння з наполегливою і терплячою роботою кількох поколінь людей для відродження і панування справжнього Українського Духу на всіх землях сучасної Держави Україна. І початок ХХІ століття знаменує лише перші значні кроки на цьому шляху. Тим значнішими і вагомішими вони є.
Ситуація ж віддаленого вже 1992 року з навчанням мови охарактеризована освітянами як важка, не вистачало кадрів. Серед тих, хто вчив тоді дітей української мови – 260 пенсіонерів і 207 неспеціалістів своєї справи і працювали вони з великим навантаженням. Вказано, що університет (нині національний в м. Донецьку) лише третій рік приймав на відділення української філології по 75 студентів, до того було 50. Перший випуск готував Слов’янський педінститут, через кілька років, в середині 90-х випустять фахівців – по 25 осіб викладачів української мови та літератури Горлівський і Дрогобицький педінститути. В Луганську діяли дев’ятимісячні курси перекваліфікації вчителів. З числа ж фахівців-предметників – випускників 1990-1991 років у школах працювали лише 24 чоловіки. Викладачів-предметників для українських шкіл жоден вуз області не готував. Вчителів початкових класів в педучилищах на той час теж в основному готували російською мовою [82]. Що ж тут сказати? Значною мірою проблема вирішувалася б завдяки щедрому державному фінансуванню освітянської справи. Дійсно, гідна зарплата учителя, що дає змогу без додаткових зусиль утримувати родину з дружини і 2-3 дітей спричинила б бажання працювати там, де так добре платять за роботу. З іншого боку, можливо було б відібрати найкращих фахівців з числа претендентів. Якби ж то достатнє фінансування….
Рідна мова в рідній школі хоч і поволі, але прокладає собі дорогу – так стверджують фахівці – керівники освітянської галузі регіону. Україномовна ж громадськість краю стурбована низьким рівнем українізації освіти краю, ліквідацією україномовних шкіл (ЗОШ № 36 Ленінського району м. Донецька була закрита місцевою владою через брак учнів і зависоку ціну навчання тих, що були в ній: учнів перевели в сусідню ЗОШ № 45, надавши їй статус української). Факт закриття однієї української школи дуже обурив місцевих просвітян [1, 1]. Проте місцева влада зобов’язана контролювати витрати державних коштів на освіту, і ці витрати мають бути розумними, раціональними і доцільними, ефективними: дії донецької влади визнані Міністерством освіти і науки стосовно закриття ЗОШ № 36 в м. Донецьку правомірними, про що ще йтиметься докладніше з огляду на значущість питання і викликаний резонанс у суспільстві.
Власне, публікація про закриття ЗОШ № 36 в Ленінському районі м. Донецька – одна з тих, в яких висвітлюються проблеми і труднощі впровадження державної мовної політики в одному з регіонів України – на Донеччині [1, 2]. Авторка даної великої і розлогої статті обурено змальовує ситуацію із закриттям української школи, прямо звинувачуючи районну і міську (місцеву) владу в антидержавницьких діях, фактичному саботуванні здійснення державної мовної політики. Школу планували закрити ще 1997 року, згодом 2001 року, та не закривали. А ситуація склалася така, що в цій школі (міській, розташованій ледь не в центрі мільйонного міста), не набиралося й сотні учнів, навчання ж одного учня коштувало 1828 грн. на рік, а в середньому по району – 915 грн. [1, 2]. Змальовано процес закриття школи і події навколо цього. Звісно, шкода, що закрито школу, тим більше з українською мовою навчання в окремих її класах. Та як немає кого навчати, бракує учнів, там і учителі непотрібні – то є загальний закон, і не лише ринкової, а будь якої економіки. Інші питання державної мовної політики в регіональній галузі освіти стосуються підручників і темпів українізації шкіл середньої освіти краю: ці темпи занадто повільні . Реакцією на спробу пришвидшення українізації середньої освіти краю є публікація відомої російськомовної газети регіону «Донецький кряж плюс» під заголовком «Все сразу и сейчас». В ній стверджується: « … исторически Донбасс – регион русскоязычный, … на всех опросах и референдумах народ выступает за двуязычие, а отнюдь не за закрытие русских школ» [63, 2]. Все начебто вірно, окрім того, що в сучасних умовах лише 22 % учнів навчаються українською мовою [63, 3], а понад 70 % населення області – етнічні українці. Тобто нині є значний перекіс на користь російської мови навчання, котрий потрібно усунути. У справі усунення перекосів і диспропорцій в мові шкільної загальної середньої освіти вкрай важливе кадрове забезпечення – учителі. Питання неодноразово висвітлювалося в пресі України [1, 22] та Донецької області [16, 19, 35]. Т.Давидова, в 1991 році – інспектор обласного управління народної освіти зазначила факт підготовки державною – українською мовою майбутніх учителів молодших класів в Артемівському педучилищі (з 9 груп українською навчаються 5), Червоноармійському (6 із 7 груп), Шахтарському (із 7 1 група). В Макіївському педучилищі окремі предмети на першому курсі вивчаються українською мовою. Стосовно учителів української мови вказано на збільшення набору студентів в Донецький державний (нині – національний) університет, запровадження другої спеціальності – українська мова та література для студентів факультету початкових класів Слов’янського педінституту (нині – держпедуніверситету), угоду з Дрогобицьким педінститутом (нині також університетом) про підготовку вчителів даної спеціальності [19, 3]. Дещо інакше висловилися з даної проблеми просвітяни. Вони, передовсім, 1992 року врахували і факт підготовки фахівців з української мови у Горлівському педінституті іноземних мов. Стосовно ж ситуації з українською мовою навчання у педучилищах області висловлено наступне: в Донецькому педучилищі цієї мови не почуєш в жодній аудиторії, у Макіївському – 2 предмети вивчаються українською, спеціальних груп немає; Шахтарському – 1 група, в Артемівському у 3, в Красно армійському – в 6 навчання ведеться державною мовою [19, 3]. Тобто з усього цього напрошується висновок про незадовільний стан справ у мовній політиці на 1992 рік. Проте від такого рішучого висновку можна було б і утриматись: з інформації видно зрушення в бік українізації і підготовки учительських кадрів державною мовою у порівнянні з серединою 80-х років того ж ХХ століття. Інформація ж про підготовку кадрів у Слов’янському держпедінституті середини 90-х років ХХ століття засвідчила факт початку професійної підготовки учителів української мови в цьому навчальному закладі [19, 3].
Таким чином, аналіз змісту публікацій періодичної преси Донеччини стосовно відродження національної школи з українською мовою навчання і виховання дозволяє зробити наступні висновки.
За 1989-2009 роки на Донеччині проведена кропітка, ретельна і послідовна робота з відродження національних, народних звичаїв, традицій українців, збільшено кількість шкіл з українською мовою навчання і виховання.
Кадровим забезпеченням виконання в краї державної мовної політики опікуються вищі заклади освіти педагогічного спрямування І – ІV рівнів акредитації. Даний процес відстежено лише на самому початку роботи – 1991-1992 роки, проте надалі зростаюча кількість україномовних шкіл, забезпечених фахово-кваліфікованими кадрами учителів молодших класів і предметників свідчать про розвиток української освіти педагогів регіону.
Вади, недоліки, проблеми і перспективи впровадження української мови в російськомовному Донецькому краї неодноразово висвітлені на сторінках преси. Головний недолік тут, окрім певного кадрового голоду на початку справи – брак коштів задля гідного фінансування роботи шкіл і оплати праці учителя, друкування підручників тощо.
Переважну більшість матеріалів журналісти і фахівці-управлінці та працівники освіти області приділили висвітленню позитивного досвіду роботи шкіл та інших закладів освіти.
Питання кадрового забезпечення закладів освіти фахівцями, здатними на сучасному, високому науково-методичному рівні забезпечити викладання українською мовою всіх предметів 12-річної ЗОШ, професійних ліцеїв, училищ, інших закладів освіти Донецького краю потребує висвітлення фахівцями галузі у пресі.
Отже, стан, досвід, перспективи розвитку українських шкіл Донеччини, як і всієї Держави Україна має стати предметом пильної уваги вчених-педагогів та істориків нашої Вітчизни.
2.2 РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНЦІВ ДОНБАСУ
Протягом багатьох десятилiть Україна, як суб'єкт колишнього Союзу РСР, була позбавлена можливостi здiйснювати власну полiтику щодо релiгiї та церкви. Пожвавлення релiгiйної дiяльностi рiзних конфесiй пов'язане з початком перебудовчих процесiв. Наприкінці 80-х років в Україні на фоні загального національно-демократичного піднесення розпочався так званий період церковного ренесансу, коли швидкими темпами відроджувалися старі і виникали нові конфесії, створювалися нові релігійні громади, зростав авторитет церкви. Фактично в усiх населених пунктах, у яких збереглися культовi примiщення, вiдновлювалася дiяльнiсть релiгiйних громад. З'являються духовнi релiгiйнi видання, радiо- i телепередачi. Полiетнiчнiсть України сприяла й розвитку багатоконфесiйностi. Рiзнi культурнi об'єднання нацiональних меншин обумовлюють появу на Українi нових конфесiй. У 1988 р. виходить iз пiдпiлля Українська греко-католицька церква, а в лютому 1988 р. заявила про себе Українська автокефальна православна церква. Якщо на 1 сiчня 1988 р. на Українi дiяло 5722 релiгiйнi органiзацiї, то на 1 сiчня 1990 р. їх уже було 8021 [36, 68.].