Отже, у Російській імперії, а таким чином і в Україні у першій половині XIX ст. було створено державну систему соціального призріння, яка підпорядковувалася спеціальним адміністративно-управлінським органам і складалася переважно з благодійних установ закритого типу. Водночас розширилася діяльність філантропічних товариств і приватних благодійників.
Шостий етап становлення соціальної роботи пов'язаний iз скасуванням кріпосного права (1861). Ця подія стала передумовою і основою широких реформаторських процесів. Утвердження нових соціально-економічних відносин вимагало коректування сталих підходів в управлінні соціальною сферою, зумовило необхідність відпрацювання нових принципів, форм і методів благодійності. Серед оновлених принципів соціальної роботи виділяємо такі:
Заперечення жорсткої бюрократичної опіки соціального призріння.
Децентралізація управління справою допомоги нужденним.
Створення умов для розвитку місцевої ініціативи й самодіяльності в цій сфері громадського життя.
60-70-ті роки XIX ст. – період проведення ліберальних реформ, серед яких дві: земська 1864 р. і міська 1870 р. законодавчо зумовили зміну системи соціальної благодійності. Першою, згідно з "Положенням про губернські й повітові земські установи", декларувалося утворення губернських земств як органів місцевого самоврядування. Іншою у містах на виборній основі утворювалися міські думи. До компетенції земських і міських органів самоврядування ввійшло: завідування лікувальними і благодійними закладами, призріння бідних, невиліковно і психічно хворих, опікування народною освітою і охороною здоров'я.
Наприкінці XIX ст. земські й міські органи самоврядування на території земських губерній утримували у 5 разів більше благодійних установ порiвняно з кількістю одержаних ними від приказів громадського призріння. В Україні саме земства стали головними осередками організації і проведення соціальної роботи. Вони справедливо можуть вважатися першоосновою системи соціальної роботи в Україні.
Один із найвідоміших дослідників діяльності українських земств О.Моргун досить правомірно назвав "земське самоврядування "одним iз найвидатніших явищ у суспільному, економічному й культурному житті України кінця XIX ст.".
В Україні земства було впроваджено з 1865 р. на Лівобережжі й Півдні. З 1911 року цей процес охопив і Правобережжя. Яскравими і водночас типовими прикладами може слугувати соціальна діяльність Полтавського й Херсонського земств. Так, у другій половині XIX ст. у Полтавській губернії земськi органи самоврядування створили досить розгалужену систему соціальної допомоги населенню, серед основних напрямів якої варто виділити: відкриття лікарень і аптек, організацію притулків для дітей, створення закладів громадського призріння для дорослого населення, фінансування освіти незаможних верств населення, організацію бібліотек-читалень. У діяльності Херсонського земства особливого значення набув аспект медико-санітарного обслуговування населення. 1886 року ним була створена перша в Україні Херсонська земська санітарна організація.
Таким чином, можна дійти висновку, що результатом переходу справи призріння до органів самоврядування стало розширення масштабів, виникнення нових форм соціальної підтримки, підвищення загального рівня організації допомоги немічним, бідним та хворим. Звичайно, були й слабкі сторони у їхній діяльності (обмеженість та недостатність деяких заходів, невеликі потужності та повільний розвиток практики надання допомоги нужденним верствам населення через брак фінансування), але вони в жодному разi не можуть слугувати підґрунтям для недооцінки практики соціальної роботи земств.
До позитивних здобуткiв слiд вiднести:
· залучення коштів iз різних джерел (земських бюджетів, благодійницьких організацій, у тому числі тих, що перебували у вiданні державних попечительських органів) з метою пiдвищення рівня проведення різноманітних заходів, розгортання соціальної допомоги в нових сферах діяльності;
· створення притулків для дітей;
· адресну допомогу;
· допомогу у працевлаштуванні;
· медичну допомогу.
Крім зазначеної системи, в Україні частина благодійних організацій і закладів діяла у межах великих державно-громадських об'єднань. Зокрема, у складі Відомства закладів імператриці Марії в Україні наприкінці 90-х років XIX ст. функціонували майже 300 благодійних товариств і установ, у Товаристві Червоного Хреста – більше ніж 250. Як правило, їхня діяльність контролювалася урядовими відомствами: Міністерством фінансів, Міністерством юстиції, Міністерством народної освіти та ін.
Активно розвивається в цей період і приватна благодійність. Відомі українські підприємці Терещенки, Симиренки, Ханенки, Бобринські, Бродські, Гальперіни жертвували значні суми на лікарні, богадільні, училища та інші благодійні установи.
Характерною рисою другої половини XIX ст. став розвиток церковнопарафіяльної благодійності. Урядовий закон 1864 р. про парафіяльні попечительства поклав початок новому періоду церковно-парафіяльної благодійності. Одним із її завдань стало початкове навчання дітей і устаткування благодійних закладів. Фінансувалися ці заходи головним чином за рахунок добровільних унесків парафіян.
Саме в цей період почала складатися і система соціального забезпечення. Так, у 1903 р. вийшов урядовий закон "Про винагороду потерпілих унаслідок нещасних випадків робітників і службовців на підприємствах фабрично-заводської, гірничо-видобувної промисловості". Цей закон передбачав нарахування пенсій або надання одноразової допомоги внаслідок травми, отриманої на виробництві, чи тимчасової втрати працездатності у зв'язку із виробничими обставинами. Іншим напрямом соціального забезпечення в цей час стало нарахування пенсій службовцям цивільних і військових відомств. При цьому передбачалася залежність розміру пенсій від вислуги років, військового чину, посади.
Отже, саме iз другої половини XIX ст. в Україні відбуваються істотні зміни щодо розуміння соціальної роботи. Децентралізація управління соціальною сферою, передача значної частини функцій призріння земським і міським органам самоврядування, широке залучення громадськості до організації допомоги нужденним, урядове заохочення благодійників та низка інших підходів до розвитку соціальної роботи забезпечили якісно новий її рівень, зокрема зародження таких тенденцій і особливостей, як відкритість, диференційованість й адресність, розвиток трудової допомоги, розширення мережі благодійних товариств і установ, організація соціального страхування, державного пенсійного забезпечення службовців.
Безумовно, залежність України від Російської імперії, авторитарний політичний устрій, адміністративно-бюрократична система управління, тривале збереження кріпосного права не могли не позначитися негативно на характері і масштабах, а також формах соціальної роботи цього періоду в Україні. Так чи інакше, проаналізований досвід потребує критично-творчого осмислення з метою його актуалізації і можливого використання в сучасних умовах розбудови соціальної роботи.
2. Сучасна соціальна концепція України. Сутність професії соціального працівника
Радикальні економічні та політичні зміни в українському соціумі призвели до глибоких кризових процесів, а саме: руйнації господарсько – економічних зв’язків; майнової диференціації; зростання соціальної напруженості.
Ці кризові процеси спричинюють виникнення глибинних передумов для соціальних вибухів і означають збереження соціальної несправедливості у сучасному українському суспільстві. Натомість загально визнаним критерієм цивілізованості будь – якого суспільства є якраз соціальна справедливість , яка тлумачиться як створення рівних реальних життєвих можливостей для вияву і здійснення своїх інтелектуальних творчих сил.
Єдиної моделі соціальної справедливості, звичайно немає. Жодна з існуючих соціальних моделей у світі, водночас, не може забезпечити рівень соціальної справедливості, достатній для пересічного громадянина. Не є гарантом соціальної справедливості ані ринковий капіталізм, ані приватна власність, ані соціалістичний метод господарювання. Не стало причиною якогось зростання соціальної справедливості й руйнування державного сектору економіки.
Подальший соціальний розвиток України може серйозно залежати від двох чинників :
1. Здатності науки своєчасно осмислювати і прогнозувати соціальну ситуацію.
2. Вміння і бажання використовувати світовий соціальний досвід.
Соціальна політика сучасної держави європейського зразка має містити дві складові частина – активну і пасивну. Основними державними документами, які регулюють перспективи соціального розвитку України , стали «Концепція соціального забезпечення населення України» (грудень 1993) та «Концепція соціальної політики» (липень 1994). Соціальний досвід соціального розвитку може бути представлений у двох напрямах – ліберальному та патерналістському.
Отже перейдемо до того, а яке ж значення відіграє соціальний працівник у цій системі.
В самому загальному вигляді соціальну робота - це є практична, професійна діяльність з подання допомоги та підтримки людей, які опинилися в скрутній ситуації .Соціальна діяльність різноманітна , потребує певної уваги з боку суспільства, держави; стає самостійним феноменом сучасної цивілізації, що відображає діалектику поєднання загальнолюдських цінностей і унікальності особи, тому під соціальною роботою надалі будемо розуміти професійну діяльність соціальних інститутів державних і не державних організацій, груп і окремих індивідів з наданням допомоги у здійсненні успішної соціалізації особам чи групам людей у випадках, коли за відсутності належних умов у суспільстві, або особистих вад їх соціалізація припиняється, або відбувається у зворотному напрямку (десоціалізація) .