Міністерство праці та соціальної політики України
Вище професійне училище – інтернат
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
„Етичні засади в професії соціального працівника”
ЖИТОМИР - 2006
ЗМІСТ
Вступ. 3
1. Генеза соціальної роботи в Україні 4
2. Сучасна соціальна концепція України. Сутність професії соціального працівника 12
3. Посадові обов’язки та функції соціального працівника. 16
4. Етичні вимоги до професійної діяльності соціального робітника. 20
Висновки. 24
Список використаної літератури. 26
Актуальність теми полягає у тому, що людство здавна плекало мрію про такий спосіб життя, такий його устрій, який би зумовив би єдність матеріального, соціального, морального прогресу. За останні роки підвищилася роль тих галузей , які виходять за межі вчительської діяльності. Однією з таких професій є соціальна робота. Вона дає поштовх до розвитку повноцінного суспільства.
Для того, щоб дати правильне визначення, як потрібно оцінювати етичні вимоги в професії соціолога на даний період часу у нашій державі, нам необхідно дослідити декілька найважливіших аспектів.
Мета цієї роботи, показати значимість професії соціального працівника з боку етичних вимог.
Українське суспільство, яке поступово трансформується, має морально відродитися. Тому за сучасних умов етичні знання стають важливим чинником розвитку духовної культури суспільства і морального світорозуміння особистості, а до етики як науки ставляться нові вимоги.
Без взаємодії етики з педагогікою, психологією і соціологією неможливо розібратися у моральному світі особистості, виявити реальні мотиви людських вчинків , визначити шляхи й методи формування моральної культури особистості в тому чи іншому соціоморальному середовищі.
За сучасних умов, коли формуються ринкові відносини, розбудовується громадянське суспільство і правова держава, зростання вільного саморегулюючого першопочатку в праці, підсилення моральних чинників у системі її стимулів, гуманізація різних сфер праці веде до постійного розширення кола професій, що претендують на створення власних моральних кодексів.
Як суспільно-історичний феномен, соціальна робота пройшла тривалий шлях розвитку. Формування передумов становлення соціальної роботи пов'язується низкою дослідників (С.В.Тетерський, Є.І.Холостова, П.Д.Павленок, В.І.Курбатов) iз виникненням благодійності. Благодійність ми трактуємо як прояв співчуття до ближнього, надання приватними особами матеріальної допомоги нужденним. Своїм корінням вона сягає глибокої давнини. Співчутливе ставлення до бідних і вбогих, різноманітні найпростіші форми благодійництва, головним чином роздача їжі й одягу, входили у звичаї східних слов'ян і були розповсюдженими ще в VII-VIII ст. ст., тобто у період існування союзів племінних князівств.
Перший період історії становлення соціальної роботи хронологічно пов'язують iз виникненням у IХ ст. Древньоруської держави й утвердженням християнства як державної релігії (988 р.), коли надання допомоги хворим, убогим та іншим нужденним верствам населення стало однією iз форм реалізації християнської заповіді любові до ближнього.
Серед основних форм благодійництва у період Київської Русі особливого значення набула княжа благодійність. Крім роздачі милостині, це було "годування" нужденних на князівських дворах, облаштування притулків для калік тощо. В цілому маємо підстави весь період князівського благодійництва в Київській Русі розподілити на три основні етапи. В основу періодизації покладено значення благодійницької діяльності окремих князiвських родiв:
1. 882-972 рр. – перший період хронологiчно збiгається з князюваннями Олега і Святослава;
2. 980-1054 рр. – другий охоплює правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого;
3. 1113-1132 рр. – період князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава Володимировича.
Іншим напрямом соціальної підтримки нужденних у цей час стала церковно-монастирська діяльність. Iз метою впорядкування форм благодійності у 996 році великий князь Володимир Святославич видав Статут, відповідно до якого соціальне піклування про нужденних віддавалося під покровительство церкви. Результатом такого роду діяльності церков і монастирів стало створення на Русі численних богадiлень, притулків та інших благодійних закладів. Після Батиєвого нашестя православна церква взагалі виявилася єдиним інститутом допомоги нужденним.
Другий період. Традиції княжої благодійності у ХІІ-ХІІІ ст. ст. розвинулися в історії південно-західного Галицько-Волинського князівства. Серед галицьких князів особливим благодійництвом прославилися Ярослав Осмомисл, Данило Галицький і Володимир Волинський. У цілому після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі воно перейняло велику частку київської культурно-освітньої спадщини, тим самим зберігши в українців почуття культурної ідентичності, у тому числi відновивши основні напрями соціальної благодійності.
Третій перiод розвитку соцiальної роботи припадає на час входження України до складу Речі Посполитої. З ХVІ ст. осередками відродження православ'я, а отже, і організованої благодійницької діяльності стають братства. Вони завоювали повагу й широку популярність, опікуючися вдовами й сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі й надаючи своїм членам безвідсоткові позики. Іншим напрямом соціально-благодійницької діяльності братств стала освітня справа і, зокрема, відкриття шкіл та організація в них безплатного навчання при досить демократичному шкільному устрої (школи були відкриті для всіх верств населення).
Особливий імпульс для розвитку соціальна благодійнiсть за Україні отримала за Козацької доби. Саме у період ХVІ-ХVІІ ст. ст. тут сформувалися основи соціальної козацької педагогіки, якою декларувалася необхідність захисту потреб, інтересів, прав як окремої особистості, так і груп людей.
Основою організації шкільної освіти (зокрема полкових, січових шкіл, шкіл джур) був принцип соціальної благодійності, що знайшло відображення в організації безплатного, демократичного за формою навчання, у тому числі й дітей-сиріт, яких, за традицією, всиновлювали, а отже, i виховували козацькі курені. Вони ж опікувалися й матеріальним забезпеченням сімей загиблих козаків.
Оцінюючи висвітлену інформацію щодо перших трьох періодів соціальної роботи в Україні бiльше як характеристику передумов її становлення, зазначимо, що організаційне і законодавче оформлення соціальної роботи в Україні починається з другої половини ХVII ст., що знаменувало четвертий етап становлення соціальної роботи. Саме в цей час внаслiдок посилення центральної влади поряд iз церковною, приватною благодійністю, зокрема благодійністю окремих культурних осередків-братств, козацьких угруповань, набирає силу процес оформлення державного призріння. Так, 1670 року в Російській імперії, до складу якої входила на той час і Україна, було засновано Приказ створення богаділень, що, у свою чергу, знайшло подальше відображення у постановах Земського собору (1681) про практичну реалізацію цих завдань.
Особливо активно зазначена робота проводиться у першій чверті XVIII ст., що позначило п'ятий етап соціальної роботи в Україні. Однак, зауважимо, що в цей період, з одного боку, активно формується державна політика, спрямована на надання матеріальної та іншої допомоги нужденним, створюється мережа світських соціальних установ, а з іншого – виходять такі закони, як, наприклад, "Про заборону жебрацтва" (1712) та "Про визначення жебраків соціальне небезпечним елементом" (1721), що, власне, стало деякою суперечністю цього етапу соціальної роботи. Так чи інакше, а саме за петровських часiв було закладено фундамент інституту соціальної роботи і здійснено значний крок уперед у підвищенні ролі державного регулювання щодо організації призріння.
Наступним кроком стосовно реалізації ідеї створення системи державного призріння стало заснування в ході губернської реформи 1775 р. спеціальних губернських приказів громадського призріння. Організацію таких структур було в цілому здійснено в 42 губерніях Російської імперії за часів Катерини II, у тому числі й у кiлькох малоросійських.
До компетенцiї приказів громадського призріння входило опікування організацією і діяльністю народних шкіл, сирітських будинків, шпиталів і лікарень, богаділень для вбогих і людей похилого віку, будинків для інвалідів, громадських їдалень. Для губернських приказів громадського призріння з державної казни було виділено по 15 тис. карбованців. Крім того, з метою формування власного бюджету їм надавалося право використовувати відсотки на нерухомість, прибутки від підприємств місцевої промисловості.
Однак суперечністю періоду стало те, що державні соціальні установи були спроможними надати допомогу лише частині нужденних. Тому уряд сприяв виникненню філантропічного напряму – різноманітних товариств, що підтримували як церковну, так і приватну благодійність. Серед найбільш відомих товариств, що функціонували на 1850 р., можна назвати: Виховне товариство шляхетних дівчат, Вільне економічне товариство, Відомство установ імператриці Марії (ним було засновано інститути шляхетних дівчат, спрямовані саме на підтримку освіти дітей збіднілих дворянських родин), Імператорське людинолюбиве товариство, Комітет піклування про поранених тощо.
Загалом XVIII - перша половина XIX ст. – це період становлення і розвитку державного призріння. Особливістю цього етапу стала поява і відструктурування адресної допомоги нужденним, що згодом перетворилося на стійку тенденцію, реалізовану і в наші дні. Це, перш за все, допомога інвалідам, людям похилого віку, хворим, сиротам і тощо.