Процес формування української етнічної території завершився на кінець XVIII ст. Тоді ж майже 90% території увійшло до складу Російської імперії. Виняток становили Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, що потрапили під владу Австро-Угорщини. Політичне об'єднання створило сприятливі умови для дальшого згуртування народу на основі зміцнення культурних та економічних зв'язків між українськими землями. Вищим етапом розвитку етносу став період формування надій, коли культурно-політичні, соціально-економічні і психологічні зв'язки між людьми національності досягають найвищого ступеня міцності. Об'єктивно передумови склались лише в епоху капіталізму, з його машинним виробництвом, розвинутими системами транспорту, зв'язку, інших засобів комунікації і масової інформації, широкою писемністю населення, високо розвинутої національної культури, активної культурно-політично і діяльності людей. Умови для формування української нації склались в XX ст., але процес затягувався тому, що його штучно гальмували з боку російської влади, яка твердила, що українці є частиною російського народу, а не самостійний народ. В 20-ті роки XX ст, українці створили національно-державне утворення — Радянську Україну, яка через недосконалість все ж забезпечувала сприятливіші аніж будь коли раніше умови розвитку корінного етносу. Проведення Радянською владою політики українізації свідчило про те, що всі народи, які в 1922 році утворили Союз Радянських Соціалістичних Республік одержали не просто право на вільний культурно-національний розвиток, а й державну підтримку його реалізації. В межах політики українізації статус української мови фактично набуває державної. Створюються сприятливі умови для розвитку національної культури, на керівні пости в державних владних структурах висуваються національні кадри. Національне відродження охопило представників всіх націй, народностей, які проживали на території України. Та, починаючи з 30-х років, національна політика Радянської влади деформується, національне культурне і соціальне будівництво уповільнюється, хоча мета Радянської влади залишалась попереднею: розквіт і зближення нації. Соціальні перетворення другої половини 80-х років докорінно змінили суспільно-політичну ситуацію в Україні. Сталось піднесення національної самосвідомості. Державні владні структури змушені рахуватися з процесом пожвавлення розвитку національної свідомості і самосвідомості. Приймається закон про мови в Україні, за яким українській мові надано статус державної і гарантовано вільний розвиток і функціонування мов всіх національностей, які проживають в Україні. Конституція України закріпила національне відродження.
Під впливом політичних і соціально-економічних факторів населення України змінювалось кількісно і якісно. З XVII ст. до сучасності населення України збільшилось майже в 10 раз: з 5—7 млн. до 50 млн. Та зростання населення йшло нерівномірно. В XX ст. внаслідок Двох світових війн, революцій і громадянської війни, голоду, міграції, зниження добробуту на початку 30-х і в середині 40-х років, сталися значні важковідновлювані втрати людських ресурсів: лише в 50-х роках в Україні відновлена довоєнна чисельність населення, а згодом спостерігається і збільшення, зростання населення України. Більшість населення України завжди становили українці. Правда, в середині 90-х років через значні ускладнення в соціальній сфері, різко знижується народжуваність в Україні і в порівнянні з початком в середині 90-х років чисельність зменшилась майже на 2 млн. населення. В XX ст. питома вага українців серед населення України різко змінювалась: в середині 20-х років українці становили 80,6% населення, в кінці 30-х років — 73,5%, у 50-х роках— 76,8 %, у 80-х — на початку 90-х років —12,1%. Водночас збільшувалась чисельність росіян, які проживали в Україні: якщо в 20-х роках їх чисельність становила 3 млн., у кінці 50-х років — 7 млн., у 80-х роках — більше 11 млн. Історично склалось так., що сільське населення переважно українське, а у великих містах і певних регіонах (Донецький промисловий район, Південь і Схід України) — значна кількість росіян, здебільшого українці тут користувалися не українською, а російською мовою. Зростання індустріальної потужності викликало прискорення урбанізації, змінювалась соціально-класова і станова структура населення. Зростання міського населення викликало зростання і чисельності робітників і водночас відрив із села сільських жителів. Та все ж міста і промислові райони України ставали українськими, бо основним джерелом поповнення їх населення ставало село а селянство — українське. Але місто поглинало не тільки сільських жителів, а й абсорбувало культури, народні традиції, тому що світ великих міст, світ політичний, господарський і наукової еліти — переважно росіяни.
В період після другої світової війни в Україні намітилась тенденція звуження сфери застосування української мови, зниження національної самосвідомості. В кінці 50-х — на початку 60-х років майже 5млн. українців (12,8%) називали рідною мовою —російську, а на початку 70-х років —уже близько 6,3 млн. (14,6%) і на початку 80-х років — 7,8 млн. (майже 18%). Та в кінці 80-х років почалось піднесення національної самосвідомості і в ході перепису населення в кінці 80-х років кількість українців, які назвали рідною мовою російську помітно (знову становило 12%) скоротилась. Мовна ситуація в Україні серйозніша, аніж свідчила статистика. Багато українців називали рідною мовою українську, а в повсякденному ж житті повністю користуються російською. Такому становищу сприяє не лише міський спосіб життя, а й певна русифікація системи освіти (в середині 80-х років 75% шкіл залишались україномовними), але в них навчалось менше половини всіх учнів; у вищих навчальних закладах і технікумах викладання велось в основному російською мовою. Широке використання російської мови пояснювалось не стільки зневажливим ставленням до рідної, української мови з боку українського населення, переважно з інтелігентних сімей, а модою, прагненням сліпого наслідування та ін. На початку 90-х років прогресивна національна інтелігенція оцінила становище небезпечним для самого існування етносу. Проте, мова — важлива, але не єдина і не визначальна етнічна ознака. Хоча мова — це влада. Навіть втративши мову етнос не припиняє існування як біосоціальна спільність, але втративши мову, етнос може втратити владу, державність. У свій час ірландці стали говорити англійською, а фламандці — французькою, все ж не втратили оригінальності культури і не стали англійцями або французами. Так що широке розповсюдження в Україні російської мови не можна розглядати як перешкоду для розвитку українського етносу. Але не треба забувати і те, що потурання, зневага рідної мови може привести до втрати влади, втрати державності.
Етнічні процеси, що відбуваються в Україні в сучасних умовах, надзвичайно різноманітні. Безумовно, визначальну роль у розвитку українського етносу відіграють процеси консолідації нації, зв'язані з підвищенням національної самосвідомості людей, дальшим зближенням основних рис культури І побуту на основі національних традицій і сучасних досягнень людства, відкритим згладжуванням відмінностей між регіональними діалектами і широким застосуванням української літературної мови в уснорозмовній практиці. Прогрес культури будь-якої нації переважно обумовлений розвитком її мови. Широкі маси населення України залучаються до культури свого те інших народів, беруть участь в дальшому її розвитку, насамперед, через рідну мову. Право населення одержувати освіту рідною мовою забезпечується в Україні створенням державою широкої сітки шкіл, інших навчальних закладів. Кожний громадянин має право говорити рідною мовою. Народ України, звичайно, мав потребу знання міжнаціональної мови і в минулому проявляв прагнення оволодіти російською мовою. Та в широких масах це прагнення часто проявлялося через зневажання їх рідної української мови і примусового запровадження як державної російської мови. Неправильне розуміння інтернаціоналізму, коли мовну політику зводять лише до підтримки мови міжнаціонального спілкування, а про національну мову замовчують. Та не треба впадати і в іншу крайність: насильне запровадження української мови на території України, де населення багатонаціональне. Діалектика така, що справжню двомовність можна утвердити лише на ґрунті вільного вживання мов, лише на базі відсутності привілеїв для якоїсь мови. Це не забезпечено практично в Україні, і суспільство зустрілось із серйозними явищами, затьмаруючими національну ситуацію в ряді регіонів (Донбас, Слобожанщина, Південь). У міжнаціональних відносинах необхідний і важливий такт, обачливість, обережність, недопустимість приниження, образи, національного почуття. Насильне запровадження української або російської мови —поліцейщина, але в поширенні національними меншинствами української мови — нема і тіні поліцейщини, не можна ж зневажати і прагнення говорити, користуватися в державному спілкуванні і російською мовою, особливо в регіонах, де населення в більшості користується російською мовою. Адже не можна заганяти людей в рай дубцем, і скільки красивих, гучних фраз про культуру не скажеш, обов'язкова державна мова в Україні зв'язана з примусом, заганянням. У вирішенні проблеми вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншостей стали помітні зрушення. З початку 90-х років в Україні відкрито сотні факультетів вивчення болгарської, грецької, єврейської (ідиш і іврит) польської, кримськотатарської та інших мов. Друкуються мовні словники і розмовники. В Києві відкрито республіканське польське культурно-освітнє товариство. Діють товариства єврейської культури з філіалами в Одесі, Чернівцях, Харкові. Товариство грецької культури існує в Маріуполі, Одесі. Створено закарпатське товариство угорської культури та ін. Всупереч непродуманим заявам українських націоналістів, які прагнуть «викорчувати» російську мову із спілкування все ж російська мова залишається мовою міжнаціонального спілкування в Україні і конституційно закріплено «вільний розвиток використання і захист російської мови». Все ж варто подолати певну «українську зарозумілість» і законодавчо надати російській мові статусу офіційної, адже російська мова дозволяє українцям і всьому населенню України вільно спілкуватися з народами світу, тому що російська мова офіційно визнана мовою ООН.