1.4 Етнічна структура сучасного суспільства і міжнаціональні відносини в Україні
Етнічний склад населення України надто різноманітний. У сучасних умовах тут живуть представники більше 100 національностей. Більшість населення — українці, їх чисельність становить більше 40 млн. Помітна чисельність і інших слов'янських народів: росіяни, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, татари та ін. Багато іномовних сімей століттями живе в Україні компактно. Політична структура українського суспільства — об'єктивна реальність, що має глибокі історичні коріння. Міжнаціональні відносини — завжди важливий фактор соціального розвитку України. Між тим, міжнаціональні відносини — найскладніші з усіх типів соціальних відносин, тому що в основі їх лежить антитеза: ми — вони, властива будь-якому етносу. Нема протиставлення — нема самосвідомості, нема самосвідомості — нема етносу. Українці мають багатий і в основному, позитивний досвід взаємодії з іншими утвореннями, з якими їм доводилось жити в складі єдиної держави. Лише одного разу в історії — в середині XVII ст. ця взаємодія вилилась в затяжний кровопролитний конфлікт з поляками, що супроводжувався єврейськими погромами. Повторення єврейських погромів, але в надто менших масштабах, сталося на початку XX ст. в ході революції і громадянської війни. Інші соціальні конфлікти, що виникали в Україні, національного забарвлення не мали. Характер міжнаціональних відносин визначається багатьма факторами, найважливіший з яких — державна політика в соціальноекономічній, культурно-політичній і релігійних сферах. Несправедливість в будь-якій із сфер суспільного життя може привести до національних конфліктів, якщо не враховуються інтереси різних етносів.
Проблема гармонізації міжнаціональних відносин у сучасних умовах стоїть перед багатьма державами. 90% людства живе в багатонаціональних країнах. У кожній з них в різні періоди до цієї мети йшли різними шляхами. До середині XX ст. в США, Канаді, Австралії переважав курс на асиміляцію і інтеграцію, але з середини 60-х років етнічний плюралізм тут набуває державно! доктрини і підкріплений законодавчо. В Швейцарії ж національна згода зберігається уже впродовж кількох століть завдяки реальній і всебічній справедливості і рівності всіх тих, які проживають тут, трьох основних етнічних спільностей. Українцям довелось випробувати різноманітну державну національну політику. У другій половині XIX ст., коли процес формування націй завершувався, російський царизм проводив політику асиміляції. Та асиміляція не торкнулася життєво важливих інтересів етносу і етнос не піднявся на національно-визвольну війну проти царизму. Справа в тому, що національна самосвідомість як важлива визначальна етнічна ознака властива лише незначній частині української інтелігенції. Національні інтереси усвідомлені широкими масами народу в ході соціальних потрясінь 1917 —1920 років. Проте вирішальна роль у формуванні етнічної самосвідомості українців відіграла політика українізації, що проводилась у 20-х роках Радянською владою. Національне відродження охопило не лише український етнос, а всі національності, які тоді проживали на території України. Пізніше процеси національного відродження заглохли. Лише у 80-роках соціальне перетворення в Україні докорінно змінили суспільно-політичну ситуацію. Основним політико-правовим принципом, необхідним для демократичного урегулювання національних відносин, є принцип національного самовизначення (право народу на вільний вибір державного ладу, аж до державного відокремлення і утворення самостійної держави, самостійний вибір державної символіки, право кожного народу самостійно вирішувати питання економічного, соціокультурного і політичного розвитку та ін.]. Адже головним фактором, що сприяв консолідації націй, стало формування стабільних економічних, торгових зв'язків. Прогресивна демократична думка в Україні визнавала необхідність існування національної ідеї в процесі створення держави. Українці належать до тих народів світу, які ніколи не пригнічували інших, не завойовували чужих земель а навпаки, боролись самі і допомагали іншим народам у визвольній боротьбі.
Список використаної літератури
1. Воронов Ю.П. Методы сбора информации в социологических исследованиях. - М., 1974.
2. Заславская Т. И., Рывкина Р. В. Социология экономической жизни Новосибирск Наука, 1991.
3. Здравомыслов А.Г. Методология и процедуры социологических исследований. - М., 1969.
4. Михайлов С. Эмпирическое социологическое исследование. - М.,1975.
5. Паниотто В.И., Максименко В.С. Количественные методы в социологических исследованиях. - Киев, 1982., Рабочая книга социолога. - М., 1983.
6. Социальные аспекты экономической реформы - К Наукова думка, 1991г.
7. Социология: Курс лекций / А.А. Райдугин, К.А. Райдугин. – М.: Владос, 1995 -192с.
8. Соціологія: курс лекцій / В.М.Піча та інш. К.: Заповіт , 1996. -344с.
9. Соціологія: Підручник / за заг.ред. проф. В.П. Андрущенка, проф. М.І. Горлача. Харьків – Київ. 1998. – 624с.
10. Экономическая социология и перестройка/Под ред. Р. В. Рывкиной М. Прогресс, 1989.
11. Ядов В.А. Социологическое исследование. Методология, программа, методы. - М., 1972.