Смекни!
smekni.com

Етносоціологія та соціологія нації (стр. 3 из 6)

Методичні вказівки до другого питання: "Основні концептуальні схеми соціології націй".

Звертаю особливу увагу курсантів на те, що з усіх різновидів етнічних спільнот у ХІХ-ХХ ст. увагу соціологів найбільше привертають нації. Це зумовлено тим, що етнічний розвиток в модерну добу висунув саме націю як форму етнічного співжиття людей, що відповідає новим умовам. Власне ця обставина визначила переважну орієнтованість західних дослідників не так на дослідження донаціональних етнічних спільнот, як на аналіз шляхів появи, становлення і розвитку націй – найбільш поширеного етнічного феномену новітньої історії людства.

Існують дві концепції походження і часу існування націй – прімордіалізм і модернізм.

Прімордіалісти (від англ. рrimordial – первісний) дотримуються думки про давність, споконвічність існування націй. Найбільш відомим представником прімордіалістської концепції у вітчизняній науці г відомий історик Я. Дашкевич. Він обстоює точку зору, згідно з якою східнослов’янські племена в результаті етногенетичного процесу формували народ або етнос, який приступає до формування власних збройних сил та утворення своєї першої Київської держави. Поширення та зміцнення Київської Русі йшло пліч-о-пліч з процесом трансформації етносу в націю, який відбувався дуже швидко і зайняв, не більше століття. В цей період йшло формування з етносу української нації, що володіла своєю державою (Київською Руссю), в якій стала гегемоном, а також перетворення двох північних субетносів у дві інші окремі нації: новгородсько-псковську та володимиро-суздальську (пізніше московську). Згодом остання, дуже агресивна нація, ліквідує та асимілює новгородсько-псковську.

Підкреслюю, що представники модерністського варіанту націотворення (як от український історик Я. Грицак і переважна більшість західних дослідників) відстоюють позицію, згідно з якою нація не існувала завжди, а є продуктом новітніх часів, тих процесів, які розвивалися на західноєвропейському просторі з доби французької революції 1789 р. і пов’язані з модернізаційними (економічними, культурними і соціальними) змінами суспільства. Французька революція 1789 р. та початок епохи індустріальної революції, на думку цих дослідників, зумовили виникнення нової концепції політики і формування національних держав, перехід від сільського до міського, урбанізованого способу життя, від рільництва до промисловості, від множинності культур до творення високої універсальної культури. Все це йшло паралельно з перетворенням донаціональних спільнот у модерні нації.

Звертаю увагу курсантів на те, що ці далекосяжні зміни у Західній Європі становили для тогочасної української інтелігенції радше не відкриття нових можливостей, а небезпеку. Як підкреслює американський вчений українського походження Р. Шпорлюк у містах, капіталізмі, лихварях, буржуях, фінансистах-паразитах, промисловості вони бачили сили, які українського селянина деморалізують і експлуатують. Він висунув тезу, ще український національний рух принципово не прийняв капіталізму і мало цікавився питаннями політичної організації, творення демократичних інститутів тощо. Це уповільнило формування модерної української нації та висунення вимог створення власної самостійної держави. До того ж націотворчі процеси в Україні натрапляли на опір і протидію і з боку Російської імперії, і з боку Австрії, Австро-Угорщини та Польщі. Можна приймати чи не приймати таке твердження відомого українознавства, але слід, очевидно, погодитися з тим, що процес націотворення в Україні мав свою специфіку і відмінності у порівнянні з творенням націй у Західній Європі і навіть у наших сусідів з країн Чехії, Угорщини або Словаччини.

Підкреслюю, що взагалі у середовищі українських гуманітаріїв і перш за все соціологів, особливо у міжвоєнний період в еміграції, були розповсюджені і представлені майже всі відомі з західної науки концепції нації та націогенезу. Поразка у національно-визвольних змаганнях І917-І920 рр. зумовила концентрацію наукових інтересів українських дослідників на першочергових за вагою для українців питаннях: що таке нація? що таке українська нація, в чому полягає специфіка її утворення? чому українці потерпіли невдачу у боротьбі за власну державу? що слід зробити, щоб сконсолідувати українців і досягнути основної мети - побудови незалежної держави?

Трактування нації в дусі атомістичного (механістичного, позитивістського) підходу здійснював український дослідник С.Рудницький у своїй праці “До основ нашого націоналізму”, надрукованій у віденському тижневику “Воля” (1920; т. 2, ч. 5; т. 3, ч. 9). Націю він розглядав як певну групу людей, що має сукупність своєрідних, так званих питомих прикмет: антропологічну расовість, самостійну мову, питомі історичні традиції, питому культуру і питому суцільну територію, на якій або була, або є, або може бути питома національна держава.

До атомістичного напрямку належать концепції як одного фактору, так і багатофакторності. Так, наприклад, український соціолог М. Шаповал у своїй праці “Загальна соціологія” (Прага, 1929) здійснив спробу аналізу нації у межах своєї оригінальної соціологічної теорії Вона була побудована на ідеї розгляду суспільства як складної соціальної системи, елементи якої з’єднуються на підставах кумулятивного (від лат. cumulatio – скупчення) зв’язку. Автор мав на увазі, що суспільство являє собою скупчення певних об’єктів у межах певної системи. Такими об’єктами-елементами виступають прості скупчення, складні скупчення або верстви, агрегати (сума простих і складних скупчень), громади /село, місто, держава). Самі ж скупчення мають власну внутрішню структуру, в свою чергу складаючись з певних зв'язків між субелементами.

З такої точки зору М. Шаповал аналізує й етнічні процеси, вирізняючи в якості їх проміжних ступенів плем’я, народність і націю. На його думку, всі ці спільноти складаються з індивідів, об'єднаних певними кумуляціями - подвійними, потрійними тощо. Здавна українці були лише лінгвістично-професійним скупченням (мовно-хліборобським), тобто подвійно-кумулятивною верствою. Згодом відбувається перехід до племінної верстви, що характеризується діяльністю чинників мови, релігії і раси. Наступним скупченням (проміжним між племенем і нацією) є народність як верства мовно-територіальна. Національне відродження і змагання за державність обернули її на потрійну кумулятивну верству-націю. Згідно з М.Шаповалом, нація є складне соціальне скупчення (верства), що характеризується діяльністю чинників мови, території та держави. Звідси першим чинником в усіх цих формах виступає мова, яка входить у різні сполучення з іншими чинниками і в різних комбінаціях дає різні верстви. Нація є типовою для модерних часів (ХІХ-ХХ ст.) складною верствою (а отже М.Шаповал був прихильником модерністської концепції наці створення). Що більше є ліній об’єднання, то більш моціально міцним є скупчення, більш виробленими і солідарними є людські одиниці (типи), які до нього входять.

Підкреслюй, що таким чином концепція М.Шаповала, перебуваючи в межах розуміння суспільства як системи, давала приклад синтезу західних соціологічних вчень з “українським соціологічним матеріалом. Водночас не можна не зауважити, що його концепція недалеко відійшла від згаданих атомістичних підходів, з тією лише різницею, що в ній об'єктивні ознаки етносу не розглядаються як самостійні і незмінні, а витворюють складні комбінації, які розвиваються в історично-просторових формах, коли одна з них змінює іншу.

Звертаю увагу курсантів, що аналізуючи атомістичний напрямок, багато вчених вказують на його недостатність з двох причин. По-перше, в історії можна побачити різні групи людей, нації, які не охоплюються такими загальними спільними характеристиками (наприклад, євреї розселені по всьому світу, однак вважають себе однією нацією). По-друге, як слушно зазначав український дослідник В. Старосольський, сама однаковість людей, ще не означає, що вони становлять органічну цілісність, міцну спільноту. Він не визнає науковим підхід до визначення нації через перелік тих чи інших, зовнішніх прикмет цієї спільности. Безперечне, вони є важливими умовами для народження та існування нації, відокремлення одної національної спільноти від іншої, вироблення національної свідомості через розчленування понять “ми” і “вони”. Але суть нації може лежати лише в ній самій, не ззовні, а всередині її.

Саме тому більшість українських соціологів, що працювали в умовах еміграції, схилялись до суб’єктивістського підходу в розумінні нації. Серед багатьох прихильників цієї концепції можна назвати В. Старосольського (1878-1942) та О.І. Бочковського (1884-1939), які виходили з антипозитивістської парадигми у дослідженнях нації, започаткованої в працях Е. Ренана і перш за все в його відомій лекції “Що таке нація?”, виголошеній у Сорбонні у 1882 р.

На думку Старосольського, нація є спільнотою, основою якої є араціональна, стихійна воля; вона утворюється інстинктом, психічною схильністю та настроями членів угруповання. що утримує її як внутрішньо зв’язану цілість. На противагу до спільнот, заснованих на фізичних підставах кровного зв’язку (родина, рід, плем’я), нація базується на інстинктах “другого ступеню”, Типом яких є ідея. Що ж до об’єктивних прикмет нації, то вони, на думку Старосольського, є чинниками, які в даних історичних умовах допомогли національним спільнотам створитися і виступають формами та символами, в яких нація сьогодні проявляє себе, свою суть.

Підкреслюю, що у власному розумінні нації Старосольський використовує думки відомого представника німецької формальної соціології Ф. Тьонніса, який поділяє угруповання людей на спільноти і спілки (гемайншафт і гезельшафт). За Тьоннісом, вони .розрізняється тими типами волі, за якими об’єднуються індивіди, що їх складають. В основі спільноти лежить “стихійна воля”, в основі спілки – “свідома воля”. Отже, націю Старосольський розглядає як спільноту, згуртовану стихійною волею. Водночас він, спираючись на думки Тьонніеа, далі розвиває їх стосовно нації, розробляючи положення, про внутрішній зв’язок “стихійної” і “свідомої” волі (воля “стихійна” здатна раціоналізуватися, а .воля “свідома” набирав емоційних проявів; можливість витворення нових сполук обидвох типів воль і заснованих на них об’єднань людей тощо). Він у багатьох позиціях не погоджується з Тьоннісом, вступає з ним у полеміку.