Смекни!
smekni.com

Етносоціологія та соціологія нації (стр. 6 из 6)

Таким чином, утворення власної національної держави в Україні має створити належні умови для реалізації всіх класичних фаз і новоутворених підфаз національного відродження. Для України процеси національного відродження не можуть вважатися завершеними із досягненням основноі мети, в повному обсязі, що і відрізняє українську ситуацію у галузі відродження від аналогічних процесів у багатьох наших сусідів. Ця специфіка докладно розглядається у працях таких відомих істориків і соціологів, як Р. Шпорлюк, Дж. Грабович, О.Мотиль, (США), Б.Кравченко, Ф. Сисин, І.-П. Химка, Д. Марплз, ,Д.Орел (Канада), М.Чех (Польща); доцільно використати також праці вітчизняних дослідників Я.Дашкевича, Я.Грицака, В. Євтуха, О.Забужко, О.Погорілого, В. Хмелька, М.Шульги та багатьох інших. Для соціологів їх наукові пошуки є цікавими насамперед тим, що допомагають зрозуміти місце України в світі, співвіднести протікання націо- та державотворчих процесів у власній домівці і в європейському регіоні, побачити транснаціональну перспективу в цілому.

Звертає увагу курсантів на те, що говорячи про основні завдання соціології нації під час розгортання і наповнення новим змістом процесів національного відродженню, перш за все необхідний соціологічний аналіз проблем державо- і націотворення, консолідації української нації.

Етнонаціональний розвиток сучасної України характеризується наступними тенденціями:

- скороченням питомої ваги українців у складі населення (якщо у середині 20-х рр. ХХст. українці складали 80,6% населення, то в кінці 80-на поч. 90-х рр. - лише 72, ТУ;

- зростанням числа росіян, які проживали і проживають в Україні, з 3 млн.. у 20-х рр. до 11 млн. наприкінці 80-х;

- -звуженням сфери вживання української мови (якщо у 1959 р. 93,5% українців вважали рідною мовою українську, то через 40 років їх стало 87,7%, і відповідно 12,3% українців у 1989 р. назвало рідною мовою російську; відсоток останніх за 10 років не зменшився, а зріс на 1,4%;

- поділом населення України на три великі лінгвоетнічні групи: україномовних українців (40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян (20-21%). Навіть серед тих, хто вважає себе українцями, більше третини - російськомовні;

- існуванням різного ставлення до проблем державного суверенітету прихильників входження України до міжнаціонального утворення на зразок Союзу Незалежних Держав на чолі з Росією є значно більше в східних, південних і почасти центральних регіонах, натомість в західних регіонах переважають прагнення до існування України як самостійної незалежної держави;

- наявністю різних політичних симпатій населення у цих регіонах, коли на Сході традиційно підтримують комуні стичну, соціалістичну партії та аграріїв, а на Заході - радикальних і поміркованих націоналістів та демократів.

Звертаю увагу курсантів, на те, що зазначені процеси і явища, безперечно ускладнюють національне відродження України в цілому, загострює проблему регіоналізму, яка дістала в нас політичного забарвлення. Це дало змогу деяким київським соціологам вжити навіть новий термін - "політична географія України". Відбувалася і триває, поляризація політичних уподобань населення Заходу і Сходу і надала політичній диференціації форми територіального поділу країни. Саме тому соціологам слід докладно вивчати ситуацію в Україні, а політикам, спираючись на одержану соціологічну інформацію, створити умови для формування в Україні найбільш надійної основи непохитності самостійної державності - єдиної політичної нації, всі представники якої зможуть усвідомлювати себе українцями незалежно від своєї етнонаціональної чи лінгвоетнічної приналежності.


Література:

1. Арбенина В.Л. Методологические проблемы этносоциологического исследования //Харьковские социологические чтения-95. Доклады и сообщения участников. – Харьков: 1995.

2. Арутюнов С.А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. – М., 1969.

3. Арутюнян Ю.В. Социально-культурное развитие и национальное самосознание //Социологические исследования. – 1990, №7.

4. Арутюнян Ю.В. Этносоциология: цели, методы и некоторые результаты исследования. – М., 1984.

5. Астахов Д.И., Калугин В.М. Межнациональные отношения: некоторые социально-политические и экономические аспекты. – Л., 1989.

6. Бочковський О.І. Наука про націю та її життя. – Нью-Йорк: 1958.

7. Брамлей Ю.В. Очерки истории этноса. – М., 1983.

8. Баграмов Э.А. Национальный вопрос в борьбе идей. – М., 1982.

9. Брук С.Н. Население мира: Справочник. – М., 1990.

10. Геккман Ф. Народ, нация, этническая группа и этнические меньшинства: к некоторым основным категориям личности //3арубежный мир: социально-политические и экологические проблемы. – К., 1990.

11. Геллнер З. Нации и национализм. – М., 1991.

12. Гидденс А. Девять тезисов о будущем социологии //Тезис. – 1993. – Ч.1.

13. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – Л-д., 1990.

14. Дашкевич Я. Націогенез – національне відродження - національна свідомість українців на зламі ХVІ-ХVП ст. //Україна. Наука і культура. Вип. 26-27. – К., 1993.

15. Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії. – К., 1993.

16. Кон И.С. Этнопсихология. – М., 1988.

17. Краткий словарь по социологии. – М., 1989.

18. Національні відносини на Україні. – К., 1991.

19. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття. – К., 1996.

20. Смелзер Н. Социология. – М., 1994.

21. Сміт Е. Національна ідентичність. – К., 1995.

22. Социология: наука об обществе. – Харьков: 1996.

23. Соціологія. – Київ-Харків: 1998.

24. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. – К., 1998.

25. Тощенко Ж.Т. Социология. – М., 1994.

26. Тадевосян З.В. Словарь-справочник по социологии и политологии. – М., 1996.

27. Черниш Н. Соціологія: курслекцій. – Львів: 1996.

28. Шаповал Ю. Загальна соціологія. – Прага: 1929.

29. Якуба Е.А. Социология. – Харьков: 1996.