Розділ ІІ. Соціальна система та суспільство
Поняття соціальної системи
Соціальні системи — це системи, що утворюються станами і процесами соціальної взаємодії між суб'єктами. Якби властивості взаємодії можна було вивести з властивостей суб'єктів, що діють, то соціальні системи були б епіфеноменом, на чому наполягають “індивідуалістичні” соціальні теорії. Інша позиція різко протилежна. Вона виходить, зокрема, із твердження Дюркгейма, згідно з яким суспільство є реальність suigeneris (у своєму роді).
Оскільки соціальна система утворюється інтеракціями людських індивідів, то кожен учасник є одночасно і діячем (що володіє певною метою, ідеями, установками і так далі), і об'єктом орієнтації як для інших діячів, так і для себе самого. Система інтеракції є певним аспектом, аналітично абстрагованим від тотальної сукупності процесів дій учасників інтеракції. В той же час ці “індивіди” є також організмами, особами і учасникамиінтеракції і учасниками культурних систем.
При такій інтерпретації кожна з трьох інших систем дії (культура, особа, поведінковий організм) складає частину довкілля або, можна сказати, довкілля соціальної системи. За межами цих систем знаходиться довкілля самої дії, вони розташовуються вище і нижче за загальну ієрархію чинників, контролюючих дію в світі життя.Нижче за дію в ієрархії розташовується фізіко-органічне оточення, включаючи долюдські види організмів і “неповедінкові” компоненти людських організмів. Це особливо важливий кордон дії, оскільки як люди ми знаємо фізичний світ лише через свій організм. Наша свідомість не має безпосереднього досвіду сприйняття зовнішнього фізичного об'єкту, якщо ми не сприйняли його через фізичні процеси і через мозкові інформаційні “процеси”.
У плані ж психологічного знання фізичні об'єкти є аспектами дії. В принципі схожі міркування можуть застосовуватись до зовнішнього середовища, розташованого вище за дію, — “вищої реальності”, з якою кінець кінцем доводиться мати справу при зверненні до того, що Вебер називав “проблемами сенсу” (наприклад, проблеми зла і страждання, часових меж людського життя і тому подібне). У цій області “ідеї” як культурні об'єкти є в деякому розумінні символічними “репрезентаціями” вищих реальностей (наприклад, уявленнями про богів, надприродному), але не самими цими реальностями.
Фундаментальний принцип організації вітальних систем полягає в тому, що їх структури диференціюються відповідно до різних вимог, що пред'являються їм зовнішнім середовищем. Так, біологічні функції дихання, травлення, руху і обробки інформації є підставами диференційованих систем органів, кожен з яких спеціалізований стосовно потреби тих або інших стосунків між організмом і його довкіллям. Цей принцип використовується для побудови нашого аналізу соціальних систем.
Розглянемо соціальні системи в їх стосунках з найбільш важливим довкіллям. Функціональна диференціація серед трьох підсистем дії (виключаючи соціальну) — культурної системи, системи особи і поведінкового організму — і зв'язок два з них з двома середовищами всієї системи дії служать основними орієнтирами для аналізу відмінностей між соціальними системами. Це означає, що аналіз розгортатиметься на базі фундаментальних стосунків системи і її оточення.
У функціональних термінах нашої парадигми соціальна система є інтеграційною підсистемою дії в цілому. Три інші підсистеми дії складають головні її довкілля. При аналізі суспільств і інших соціальних систем може бути застосований вищезазначений принцип.
Поняття „суспільство”
При визначенні суспільства використовується критерій, який сходить, щонайменше, до Арістотеля. Суспільство — це такий тип соціальної системи серед будь-якого універсуму соціальних систем, який досягає самого високого рівня самодостатності як система по відношенню до свого оточення.Це визначення має на увазі абстраговану систему, по відношенню до якої аналогічно абстраговані підсистеми дії утворює первинн середовище. Ця точка зору різко контрастує із загальноприйнятим поглядом на суспільство як певне утворення, що складається з конкретних людських індивідів. Організми і особи членів суспільства були б у такому разі чимось внутрішнім для суспільства, а не частиною його оточення.
При такому розумінні критерій самодостатності може бути підрозділений на п'ять подкрітерієв, кожен з яких відноситься до однієї з п'яти середовищ соціальних систем: вищої реальності, культурних систем, систем особи, поведінкових організмів і фізичного середовища. Самодостатність суспільства є функцією від збалансованої комбінації механізмів контролю над його стосунками з цими п'ятьма середовищами, а також від його власного достатку внутрішньої інтеграції.
Ми звернулися до ієрархії контролю, який організовує стосунки систем, що аналітично вичленували. Це включає кібернетичні аспекти контролю, за допомогою яких системи з високим рівнем інформації, але з низьким рівнем енергії, управляють іншими системами з вищим рівнем енергії, але нижчою інформацією. Так, програмований наслідок механічних операцій (наприклад, в пральній машині) може контролюватися перемикачем таймера, що використовує дуже мало енергії порівняно з енергією, що приводить в рух складові частини машини і що зігріває воду.
Іншим прикладом є ген і контрольований ним синтез протеїну, а також інші аспекти клітинного метаболізму.
Культурна система структурує зобов'язання перед реальністю в значимі орієнтації по відношенню до останнього оточення і системи дії, фізичного світу, організмів, осіб і соціальних систем. У кібернетичному плані вона займає вище місце в системі дії, потім розташовується соціальна система, нижче, відповідно, особа і організм. Фізичне середовище — остання ланка. У тій мірі, в якій фізичні чинники не контролюються кібернетично високоупорядкованими системами, ми повинні адаптуватися до них — інакше людське життя зникне. Залежність людини від кисню, їжі, прийнятних температур і так далі є дуже знайомим прикладом.
Теорія суспільства як соціальної системи
Система для Парсонса у загальних рисах характеризується взаємозалежністю частин. На основі впорядкованого характеру взаємозалежних варіантів система має тенденцію до самозбереження, що зазвичай іменується рівновагою системи, якщо один елемент не вписується в цей лад, то або відбувається виключення елементу, або інші частини системи пристосовуються до нього.Проте, міжними існує взаємопроникнення, тобто неможливо собі уявити систему особи, не включена в соціальну систему, і соціальну систему, яка не є складовою частиною системи особи. Соціальна система включає підсистему дій, оскільки кожна "окрема дія" складається з елементів, як системи культури, так і системи особистості, організму і соціальної системи.Соціальна система виникає черезінтерактивні процеси, які, у свою чергу, можна вважати взаємозалежністю систем дії. Соціальна система складається із стосунків між діячами і інтеракціямі, що визначаються структурою. Найдрібнішою одиницею соціальної системи є роль, тобто той структурний відрізок з орієнтації діяча, який визначає і конституює його участь в інтерактивному процесі на підставі додаткових очікувань.
Ролі визначаються загальноприйнятими цінностями, вони є частиною інститутів, де вони "здійснюють" розподіл влади і престижу; вони грунтуються на процесах диференціювання і розподілу, які, у свою чергу, роблять необхідним інтеграційні процеси. Проблеми інтеграції стосуються збереження і розвитку колективності як такий, і визначається змінними орієнтації на себе,орієнтації на колектив і їх співвідношенням.
При цьому мова йдепро солідарність групи усередині суспільства і про солідарність всього суспільства як такого. Інтеграційна стратегія соціальної системи – це інстітуционалізація. Інтеграційний аспект інститутів може пров'яляться, з одного боку, в нормах, які обмежують приватні інтереси, а з іншого боку, в позитивному акценті на колективність.
Парсонс розрізняє:
- "інститути стосунків" – які стосуються диференціації діячів і ролей, їх розподіл в системі;
- "регулятивні інститути" – регулюють розподіл засобів виробництва і винагороди;
- "культурні інститути" – охоплюють ідеологію, релігію, символи і приводять їх в систему культури;
- інститути "інтеграційної структури", які безпосередньо стосуютьсяпроведення колективних інтересів, вираження соціальної системи як колективності. Інтерактивні системи повинні вирішувати чотири функціональні завдання: вони повинні пристосовуватися до світу в будь-якій ситуації, досягати поставлених перед ними цілей, зберігати свою структуру і долати напругу між своїми членами, згуртувати групу в єдине ціле.
Отже, вони повинні виконувати адаптивні, інструментальні, експресивні іінтеграційні функції. Концепція системи дій була об'єднана з просторовою виставою, яка дозволила перенести фізичні закони на системи дій. Головним законом є збереження кордонів системи, і звідси – інтеграції системи.
Закон інерції обумовлює тенденцію до збереження структури; принцип дії - протидії і рівноваги сил свідчить про властиву елементам системи тенденції до пристосування, а принцип прискорення – про потік енергії в системі, яка приводить в рух процеси в системі дій вказує цілі і засоби для їх досягнення. Ці чотири аспекти систем є в той же час фази відносно системи і певноїситуації і є функціональними вимогами для збереження кордонів системи.