На дослідження соціалізації вплинула і теорія психосоціального розвитку людини Е. Еріксона. Він запропонував виокремить у життєвому циклі людини вісім універсальних для всього людства послідовних стадій її психосоціального становлення – дитячі літа, раннє дитинство, ігровий вік, шкільний вік, підлітковий вік (або раннє юнацтво), молодість, середній вік, зрілість.
Процес розгортання цих стадій відбувається за епігенетичним принципом: особистість розвивається поступово, перехід від однієї до іншої стадії розвитку передбачає готовність особистості рухатися до подальшого зростання, розширення соціального світогляду та радіусу соціальної взаємодії. Кожна стадія характеризується специфічним завданням. Наприклад, у дитячі літа відбувається формування базової довіри до навколишнього світу, переборювання відчуття відчуженості, а в ігровому віці – розвиток активної ініціативи одночасно з виникненням відчуття провини та відповідальності за свої бажання. Саме суспільство, на думку Е. Еріксона, визначає зміст розвитку, який би найкращим чином сприяв включенню індивіда в суспільне життя, тобто соціалізації.
Сучасні німецькі вчені (Ю. Хабермас) пов'язують соціалізацію з ідеєю про те, що індивід у процесі свого розвитку все більше прагне до самореалізації та самоствердження, а пасивне пристосування відступає на задній план.
Періодизація процесу соціалізації
Існують різні погляди не тільки на зміст, але й на тривалість та періодизацію соціалізації.
Деякі автори обмежують соціалізацію періодом досягнення соціальної зрілості, тобто періодом входження особистості у самостійне життя, яке передбачає професійне самовизначення, набуття економічної незалежності, сформованість політичних уподобань тощо.
Інші вважають, що процес соціалізації починається з моменту народження і з різною інтенсивністю відбувається протягом усього життя людини, оскільки навіть доросла людина змушена адаптуватися до нових цінностей – під час переходу із одного соціального середовища до іншого, від попередніх до нових соціальних ролей – при укладенні шлюбу, отриманні нової посади тощо.
Саме тому П. Бергер і Т. Лукман розрізняють два типи соціалізації – первинну та вторинну. Первинна соціалізація пов'язана з дитинством та юнацтвом, з першою половиною життя, коли індивід стає членом суспільства, засвоюючи соціальні норми та зразки поведінки. Вторинна соціалізація означає будь-який наступний процес, завдяки якому вже соціалізований індивід інтегрується у нові сектори суспільства. Цей вид соціалізації зазвичай охоплює зрілий вік та старість, тобто другу половину життя.
П. Бергер і Т. Лукман зазначають, що на певному етапі історичного розвитку первинна (у першу чергу сімейна) соціалізація була простим відтворенням суспільства, тобто те, що створювалося у результаті первинної соціалізації "споживалося" суспільством і забезпечувало його функціонування.
Але в процесі суспільного розвитку змінювалося і речове середовище, поглиблювався суспільний розподіл праці, виникла необхідність освоєння різноманітних спеціалізованих функцій (особливо активно починаючі з індустріальної епохи). Саме це спонукало до створення спеціалізованих інститутів позасімейної, або вторинної соціалізації (дошкільної, шкільної, професійної освіти тощо), які частково замінювали інститути первинної соціалізації, а частково пропонували те, чого сім'я дати не могла. Наприклад, якщо батьки працюють інженерами, а людина хоче бути хірургом, навчити її цьому в сім'ї батьки не в змозі. В сучасному суспільстві на це є професійна освіта.
Існує інша, більш докладна періодизація процесу соціалізації, на яку вказують А. Кравченко та В. Анурін у своєму підручнику "Соціологія". Вона містить у собі чотири етапи:
· первинна соціалізація. Починається з моменту народження і триває до вступу дитини до школи. Людина є істотою, яка не має вроджених навичок виживання, їй потрібне піклування інших людей, які б підтримували її фізичне існування: годували, захищали від холоду тощо. Але для нормального розвитку цього замало. Щоб дитина правильно розвивалася, вона має постійно відчувати, що її люблять. На думку психологів, це особливо важливо у перші роки життя.
Для забезпечення основ соціалізації дитинство є найважливішим етапом в житті людини: якщо деякі елементи соціального життя (мова, певні моделі поведінки, звичаї, навички ) людина не засвоїла в дитинстві, то на наступних етапах заповнити "білі плями" буде неможливо.
Вирішальним фактором у процесі соціалізації на даному етапі є вплив сім'ї, оскільки саме сім'я у цьому віці у першу чергу займається (має займатися) розвитком індивідуальних розумових здібностей та інтелекту дитини, її соціальних навичок. Вченими доведено, що виховання дітей поза сім'єю (у дитячому будинку), позбавлення їх батьківського піклування значно знижує потенціал їх повноцінного розвитку, впливає на здатність до навчання. При сприятливих умовах до моменту завершення первинної соціалізації дитина одержує значний обсяг інформації про навколишній світ, досягає відповідного віку рівня у розвитку здібностей та інтелекту, залучається до норм та цінностей своєї соціальної групи, свого соціального класу.
· вторинна соціалізація. Співпадає за часом та змістом з періодом отримання людиною формальної освіти, тобто з перебуванням у навчальних закладах різного рівня. Те, як протікає соціалізація на цьому етапі, залежить насамперед від умов, у яких відбувається навчання, від рівня підготовки та особистісних якостей педагогів, від змісту та якостей педагогічних методик.
Головними функціями вторинної соціалізації є загальна підготовка особистості до майбутньої життєдіяльності у межах формальних організацій суспільства, а також її максимальна інтелектуалізація, наповнення інформацією, яка має вигляд систематизованого наукового знання, формування навичок логічного мислення. Передбачається, що освіта має сформувати характер, розвинути розум, передати основи знань, навички, вміння, які дозволять індивіду успішно будувати своє життя.
Фізичне та культурне існування індивіда на цьому та попередньому етапі соціалізації матеріально забезпечують інші люди – батьки, родичі тощо. Завершуючи вторинну соціалізацію, особистість має підготувати себе до самостійного добування засобів існування.
· соціалізація зрілості. В індустріальному суспільстві початок етапу соціалізації зрілості затягається приблизно до 20-25-річного віку. Цей етап пов'язаний із освоєнням індивідом ролі самостійного економічного агента, здатного забезпечувати себе засобами існування. Тепер індивід випробовує придатність тих знань, вмінь, навичок, що були ним набуті на етапі вторинної соціалізації.
Як правило на цьому етапі індивід створює власну сім'ю, стає безпосереднім учасником відтворення людського роду. Він виступає вже не просто як об'єкт виховного та соціалізуючого впливу, але й сам відповідно до соціальних ролей, які йому доводиться виконувати (мати або батько), перетворюється на агента соціалізації.
· соціалізація старості. Як зазначають фахівці у галузі соціалізації особистості, виникнення цієї стадії стало можливим тільки в індустріальних суспільствах на досить високих рівнях їх розвитку, оскільки саме в них спостерігається зростання середньої тривалості життя, а у структурі населення збільшується питома вага людей похилого віку.
Н. Смелзер вважає, що пристосування до старості не обов'язково має уявляти собою процес особистісного зростання. Розвиток особистості може припинитися, або навіть повернути назад через ослаблення фізичних та психологічних можливостей людини. Деякі вчені дотримуються позицій, що поняття соціалізації не має сенсу стосовно періоду в житті людини, коли відбувається згуртування її соціальних функцій.
В той же час існують протилежні дані: дослідження свідчать про збереження соціальної активності осіб похилого віку. Виходячи з цього похилий вік розглядається як вік, що робить суттєвий внесок у відтворення соціального досвіду. Тому на цьому етапі має йтися про зміну типу активності особистості.
Старість у сучасному суспільстві пов'язана з неможливістю індивіда діяти так активно в економічній і професійній сферах, як це було на попередньому етапі. Але наслідки цього різні і залежать від рівня економічного розвитку суспільства. Наприклад, хоча українське суспільство і зараховується до індустріальних суспільств, стан його економіки та системи соціального забезпечення такий, що вступ до такого життєвого циклу, як старість, неминуче тягне за собою зниження соціального статусу особистості (падіння рівня доходів індивіда, погіршення матеріального становища). В економічно благополучних суспільствах людям похилого віку забезпечується досить високий рівень життя. Але навіть в них, на думку американського соціолога І. Розова, соціалізацію людей похилого віку неможна вважати ефективною. Якщо попередні етапи приносили радість і блага, то старість асоціюється головним чином з утратами, з відчуттям соціальної та професійної непотрібності, яке може стати причиною серйозних психологічних труднощів.
В будь-якому разі перехід на цей етап соціалізації потребує від особистості, як і на попередніх етапах, засвоєння нових соціальних ролей (бабця, дід, пенсіонер тощо), хоча їх зміст може бути недосидь чітко визначеним.
У вітчизняній соціології домінує виокремлювання етапів соціалізації на основі ставлення людини до трудової діяльності. Виходячи з цього, називають дотрудову, трудову та післятрудову соціалізацію. Дотрудова стадія соціалізації обіймає увесь період життя людини до початку трудової діяльності. В свою чергу цю стадію можна поділити на ранню соціалізацію (період від народження дитини до вступу до школи, тобто період раннього дитинства) та стадію навчання (весь час навчання у школі, період юнацтва у широкому розумінні цього терміна). Щодо часу навчання після середньої школи (у вищому навчальному закладі, коледжі, ПТУ тощо) в соціологічній та соціально-психологічній літературі не існує єдиної точки зору, до якої стадії – дотрудової чи трудової – цей період відносити. Але будь-яке вирішення цієї проблеми не зменшує теоретичне та практичне її значення, отже студентство є однією з важливих соціальних груп суспільства.