3. Марксистський (соціалістичний). Жіночу пригніченість розглядає як продукт капіталістичних і патріархальних суспільних відносин, вважаючи можливим їх звільнення із завершенням капіталістичної фази та подоланням чоловічого контролю. Його прихильники стверджують, що дискримінація жінок вигідна капіталізму. Недооцінка жінок на роботі, значно нижча оплата праці, ніж у чоловіків, перетворює їх на резервну "армію дешевої праці".
Спільним для всіх напрямів є зосередження на проблемі пригнічення жінок, а відмінним — підхід до з'ясування причин такого становища та бачення шляхів його подолання.У сучасній феміністичній соціології крім вищезазначених виділяють наступні напрямки:
1. Неоліберальний фемінізм – напрямок сучасного фемінізму, який бореться з пасивністю жінки в соціальних відносинах. Мета неоліберального фемінізму – навчити жінок, які здебільшого є інертними, користуватися своїми правами, які надані їм законом. Представники: Е.Россі, Дж.Річардс, С.Оукін. Недолік: прагнення зробити жінку повністю рівною чоловіку стирає природні особливості жінки, веде до тенденції стирання статевих розбіжностей в професійній сфері, при цьому жінка залишається перевантаженою сімейними та домашніми обов’язками, які залишаються на її плечах.
2. Психоаналітичний фемінізм – напрямок сучасного фемінізму, що ґрунтується на психоаналітичному розумінні природи жіночого підкорення та чоловічого панування, шукає шляхи трансформації форм мислення та емоційного стану жінок та чоловіків. Представниці: Джулєт Мітчер "Психоаналіз і фемінізм" (1974р.), Дороті Діннерстайн "Сирена та Мінотавр" (1977р.), Ненсі Ходоров "Воспроизводство материнства" (1978р.) (США).
Сутність теорії: Представниці звернулися до доедіпального періоду життя дитини. Вихованням дитини займається в основному мати, що поступово призводить до формування у чоловіків підсвідомого прагнення не тільки позбутись залежності від жінки та відчуття страху перед всемогучою жінкою-матір’ю, а й підкорити собі жінку, забезпечити свою домінацію.
3. Постмодерністський фемінізм. Виник в останній чверті ХХ ст. і перетворив фемінізм в методологію, яка критикує попередню наукову раціональність і об’єктивність та заявляє, що вони обслуговують тільки суто чоловічу науку. Постмодерністський фемінізм – напрямок сучасного фемінізму, що порушує проблему обмеженості знання, представленого в соціальній теорії виключно чоловіками, їх системою цінностей, чоловічим поглядом на світ (андроцентрична картина світу, чоловічими засобами вираження знання (фаллогоцентризм", термін, введений фр.філософом Ж.Дерідою). Мета: необхідно враховувати статеву приналежність суб’єкта пізнання, його ціннісні орієнтації. Представниці: Моніка Віттінг, Крістін Дельфі, Люс Ірігаре (Франція) "Дзеркало іншої жінки" (1974р.).
Сучасний український жіночий рух є відчутно консервативним, організаційно розрізненим. Цієї проблеми не вичерпує діяльність впливових громадських організацій ("Гендерне бюро ПРООН", Центри "Жінка для жінки", "Жіночий консорціум ННД-США" та ін.), бізнес-центрів для жінок, організацій з надання допомоги жінкам, які перебувають у складному моральному та матеріальному становищі, центрів перекваліфікації жінок, розвиток феміністських журналів ("Бюлетень Гендерного бюро", "Діалог різноманітностей", "Очима жінки", "Новий образ"). Якщо перша хвиля жіночого руху в Україні (1989 — середина 90-х років XX ст.) була пов'язана з політикою українського націоналізму, то друга хвиля (з середини 90-х років) дедалі більше починає поєднувати цілі жіночого руху з феміністськими завданнями розвитку жіночого самовизначення, індивідуальності, жіночої реалізації в сучасному світі. Вона більше зорієнтована на ідеали незалежного руху, який розвивається у формі неурядових, недержавних жіночих громадських об'єднань. Водночас необізнаність у феміністській проблематиці, відсутність розвинутих традицій демократичних соціальних рухів в Україні ускладнюють розвиток українського жіночого руху. До того, українки не зовсім готові до сприйняття ідей фемінізму. У суспільстві багато патріархальних стереотипів як серед чоловіків, так і серед жінок.
Становище жінки в Україні віддзеркалює процеси в усіх постсоціалістичних країнах. Інтегруючись у світове співтовариство, Україна ратифікувала міжнародні акти, спрямовані на ліквідацію всіх форм дискримінації жінок (Конвенцію ООН "Про ліквідацію усіх форм дискримінації жінок"). Але реально на становище жінок це не вплинуло. Наприклад, у сучасному українському парламенті вони становлять менше 10%; бізнес і підприємництво залишаються чоловічими сферами; традиційно низькі шанси жінок на ринку праці; вони часто страждають від насилля та сексуального переслідування тощо. Ці проблеми були системно проаналізовані на Всеукраїнській конференції "Стратегія четвертої Всесвітньої конференції з питань становища жінок і програма дій в Україні", що відбулася у 1996 р. в Києві й підкреслила необхідність ліквідації нерівності між чоловіками та жінками у сфері влади, виступила за прийняття відповідних державних рішень.Сучасна гендерна політика розвивається за такими напрямами:
— рівноправність у зайнятості та навчанні;
— сервісний контроль за дітьми;
— контроль за народжуваністю, методами контрацепції та штучного переривання вагітності;
— юридична та фінансова незалежність жінок;
— протидія сексуальному гнобленню та чоловічому насильству.
Ключові її положення відображають основні вимоги міжнародного жіночого руху і поступово набувають ознак державного нормативного регулювання в розвинутих країнах. Жіночий чинник є значним у сучасній картині світу, вимагає переосмислення засад цивілізації. На передній план виступають принципово нові проблеми визначення місця жінки в сучасному світі, без розв'язання яких неможливий подальший прогрес людства.
Висновки
Констатуючи факт реального впливу жіночого руху, як громадсько-політичної сили на суспільні процеси, слід визнати, що це ще сила молода, яка розвивається переважно шляхом "спроб та помилок". У таких умовах важливим є самоосмислення жіночими організаціями свого місця в українському соціумі та об’єктивної оцінки тих проблем, які стають на заваді цьому рухові.
Однією з найсерйозніших проблем жіночого руху взагалі є подолання заангажованості українського суспільства на звичні стереотипи, традиційні забобони, за якими ігнорується особистісне життя жінки-людини, а соціальна роль її зводиться тільки до обслуговування чоловічої частини населення та родини.Декретами, постановами їх не ліквідувати. Вони змінюються практикою соціального життя, включаючи практику жіночого руху. Другою стороною цієї ж проблеми є низька самооцінка жінок з елементами низької поваги до жіночої особистості. Більшість жінок не здатні ще фіксувати проблему нерівності за ознакою статі та патріархатної домінації, а тому не здійснюють спроби їй протистояти. Другою проблемою жіночого руху є недостатність ресурсів. Реальне складне соціально-економічне становище, в якому перебуває українська жінка, позбавляє багатьох жінок можливості та бажання займатися громадською діяльністю. Жінка фактично працює у дві зміни – безпосередньо на службі чи виробництві і вдома. Причому "друга зміна", тобто домашня робота, набагато тяжча і потребує більше часу, здоров’я і терпіння.
Третьою важливою проблемою жіночого руху є також небажання в суспільстві сприйняти жіночий рух як важливий і вагомий чинник розвитку суспільства.
Четверта проблема – є недостатня поінформованість суспільства про жіночий рух в Україні.Аналіз результатів соціологічних досліджень свідчить, що жіночі організації в Україні не користуються великою популярністю у населення, а їх потенційні можливості у розв’язанні жіночих проблем залишаються задіяними не повною мірою. Цьому перешкоджає і обмежений доступ жінок в урядові та управлінські структури, низький рівень поширення феміністичних цінностей. У жіночих організаціях домінує традиційний погляд на жінку.
П’ятою проблемою у розвитку жіночого руху є наповнення його гендерним змістом, формування у населення гендерної культури взаємовідносин, визнання гендерних досліджень як галузі наукових досліджень, розроблення фундаментальних наукових праць, утвердження гендерних навчальних курсів в школах і вищих учбових закладах, що забезпечувало б наукове підґрунтя жіночого руху як суспільного явища, спрямованого на творення нової культури, на розвиток гендерної демократії.
Шостою проблемою, що гальмує консолідацію зусиль жіночих організацій, – є побоювання кожної з них втратити свою автономію, з одного боку, а з другого – брак активності щодо консолідації рядових учасниць руху.
Серед інших причин – брак організаційного досвіду роботи, відсутність необхідних управлінських навичок і етичні проблеми. Культура взаємовідносин, потреба поступатися амбітними інтересами, особиста відповідальність за стан у жіночому русі досить часто піднімається при контактних зустрічах.
Осмислення реального стану справ у жіночому русі та бажання утвердження нового змісту соціальної ролі жінки і чоловіка створюють ґрунт, на якому утвердиться жіночий рух України як важливий чинник гендерної демократії в українському громадянському суспільстві, в європейському та світовому співтоваристві. Цьому сприятимуть також вдосконалення політичних, правових і державних механізмів сприяння та утвердження гендерної демократії в країні.
Список використаної літератури
1. Соціологія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів ;3а редакцією В.Г.Городяненка.-К.: Видавничий центр "Академія", 1999. - 255 с.
2. Гендерний аналіз українського суспільства. – К., 1999. – С.13, 15.
3. Концепція комплексного підходу до проблеми рівності між чоловіком і жінкою, концепція mainstreaming вперше проголошена в міжнародних документах після третьої Конференції ООН. - Найробі, 1985 р.
4. Програма Дій IV Всесвітньої Конференції ООН з проблем жінок. - Пекін, 1995.
5. Маланчук-Рибак О. Жіночий рух на західноукраїнських землях (кінець ХІХ – 30-і роки ХХ століття) // В кн.: Жіночі студії в Україні: Жінка в історії та сьогодні. Монографія / За заг. ред. Л.О. Смоляр. – Одеса, 1999. – С.110-130.
6. Смоляр Л.О. Минуле заради майбутнього. Жіночий рух Наддніпрянської України другої половини ХІХ – поч. ХХ: сторінки історії. – Одеса, 1998. – 408 Перспективи паритетної демократії у політико-правовому полі України. – Х., 1997. – С.6.