Смекни!
smekni.com

Аналіз культурного характеру соціальної діяльності (стр. 2 из 7)

До вирішення актуальної термінологічної проблеми дозволяє нам наблизитись логічне обґрунтування та критичний аналіз дефініцій “соціально-культурна сфера” та “соціально-культурна діяльність”.

У перших ґрунтовних працях з соціально-культурної проблематики на пострадянському просторі поняття “соціально-культурна діяльність” розглядається вченими як специфічна людська діяльність, спрямована на перетворення особистості та суспільства, певна сфера соціальної діяльності, орієнтована на залучення людини до культури. На думку Т. Кисельової та Ю. Красильникова, соціально-культурна діяльність – сфера соціальної діяльності, орієнтована на залучення людини до культури, самостійна складова загальної системи соціалізації особистості, соціального виховання та освіти [6, С.12]. Ю. Стрельцов розглядає соціально-культурну діяльність як синтез відносно самостійних видів діяльності, у контексті яких культурна діяльність пов’язується із світом свідомості особистості та її формуванням, а соціальна діяльність спрямована на розвиток людських взаємин та організацію суспільного життя в цілому [15, С.80]. В.Туєв пропонує розглядати соціально-культурну діяльність як процес, що управляється суспільством та його соціальними інститутами, як процес, до якого активно залучається людина [17, С.60]. О. Генисаретський вважає, що соціально-культурна діяльність є комплексним об’єктом соціального управління, який охоплює аксіологічні, функціонально-галузеві та територіально-мережеві аспекти життєдіяльності населення [1, С.29]. А. Марков та Г. Бірженюк визначають соціально-культурну діяльність як діяльність соціального суб’єкта (особистості, спільноти, соціального інституту, етносу, нації), “сутність та зміст якого складають процеси створення, збереження, трансляції, засвоєння та розвитку традицій, цінностей та норм культури – художньої, історичної, духовно-моральної, екологічної, політичної” [9;31].

Відомий український вчений О. Сасихов вважає, що соціально-культурний процес складається з трьох “джерел”, трьох взаємопов’язаних видів діяльності: високої культурної творчості, культурно-просвітньої роботи та культурно-дозвіллєвої діяльності [14;25-26].

1. Результатом “високої культурної творчості” є оригінальні, суспільно значимі, цінні витвори (наукові істини, художні образи, моральні заповіді, прийоми праці). “Это – удел, главным образом, небольшой, но весьма ценной части общества: людей, отмеченных печатью особого таланта, целеустремленности, трудоспособия. Многие имена этих славных сохранены благодарной памятью человечества. В одном ряду с ними – безымянные за давностью лет создатели самых фундаментальных, истинно вечных ценностей материальной и духовной культуры, и, разумеется, коллективный гений народа, автора многих истинно краеугольных культурных ценностей и среди них – языка и главнейших, истинно вечных и универсальных норм морали” [14, С.25].

2. Культурно-просвітня робота, сутність якої полягає саме у залученні населення до багатопланової культурної діяльності, активізації культурного потенціалу кожного, а не лише у знайомстві з культурою та популяризації культурних цінностей. Саме культурно-просвітня робота є тією складовою соціально-культурного процесу, що піддається управлінню та доступному свідомому регулюванню. Як зазначає вчений, “налаживание массовой, всеохватывающей, максимально разносторонней по содержанию и методически разнообразной культурно-просветительной работы есть тот Архимедов рычаг или, во всяком случае, точка опоры для этого рычага, налегая на который удастся реально ускорять процессы культурного развития личности и социума” [14;.26].

3. У процесі культурно-дозвіллєвої діяльності людина засвоює певну сукупність культурних цінностей, розвиває та реалізує свої культурні, істинно людські потенції. О. Сасихов наголошує на різниці між засвоєнням культурних цінностей та їх оволодінням і використанням. “Особо отметим, что важнейшие ценности, которыми овладевает человек в процессе инкультурации, это умения, навыки, и наконец – привычка “действовать культурно”, осмысленно; непринужденно и продуктивно жить в данной культурной среде, в меру возможностей обогащать своим участием и постоянно совершенствовать самого себя именно как культурное существо” [14, С.26]. Для значної частки населення культурно-дозвіллєва діяльність має величезну особистісну значимість та велику привабливість. У ХХІ ст. зростає кількість тих, хто сприймає обрані ними культурно-дозвіллєві заняття як найважливіші у житті, як сенс життя. Особливо це стосується тих, хто не може себе реалізувати у професійному, соціально-політичному чи сімейному житті. У цьому випадку культурно-дозвіллєва діяльність сприймається ними як засіб зміцнення почуття власної гідності, підвищення соціального статусу та престижу, досягнення самоповаги. Недаремно радянська влада намагалася відзначити любителів народної творчості, твори яких досить часто поціновувалися вище, ніж досягнення професіоналів. Висока оцінка суспільства відображалась у різноманітних державних нагородах та почесних званнях. На думку вченого, саме культурно-дозвіллєва діяльність “підживлює” дві попередніх складові соціально-культурного процесу – творчу та культурно-просвітню.

Особливості соціально-культурної діяльності наступні:

- Здійснюється у вільний час;

- Відрізняється свободою вибору, добровільністю, активністю і т.д.;

- Характеризується різноманіттям видів;

- Україна має в своєму розпорядженні велику кількість інститутів, які створюють умови для соціально-культурної діяльності (музей, бібліотека, клуб і т.д.)

Відмінні риси соціально-культурної діяльності включають в себе:

- Гуманістичний характер;

- Культурологічний характер;

- Розвивальний характер;

Опції соціально-культурної діяльності:

- Розвиваюча;

- Інформаційно-просвітницька;

- Культурно-мистецька;

- Рекреаційно-оздоровча.

Знання соціально-культурної діяльності необхідно для вдосконалення та покращення культурно-дозвільної сфери.

1.2 Критерії соціально-культурної діяльності

Проаналізувавши наведені трактування поняття “соціально-культурна діяльність” можна зробити висновок, що невизначеність поняття пояснюється кількісним, статистичним підходом у його розкритті; розширеним предметним полем; полісемічністю атрибуту “соціально-культурний” [16;17].

1. Кількісний, статистичний підхід у розкритті поняття не дозволяє відобразити сутність соціально-культурного явища чи предмета (визначення О. Генисаретського, В. Туєва, С. Циганової). Хоча основою соціально-культурної діяльності є використання людьми свого вільного часу для власного культурного саморозвитку та соціокультурної самореалізації, де педагогічно організований дозвіллєвий процес не просто підлаштовується до культурного саморозвитку, але відіграє роль своєрідного “педагогічного локомотива”, що веде за собою цей саморозвиток.

2. Розширене (завдяки суміжним напрямам пізнання) предметне поле соціально-культурної сфери обумовлюється наявністю різних видів суспільної практики, у яких реалізується соціально-культурна діяльність: дозвілля та дозвіллєвої діяльності, народної художньої культури та творчості, освіти, соціального захисту та реабілітації. Кожна з названих сфер суспільної практики охоплює соціальні інститути, соціальні групи та окремих особистостей, які засвоюють, зберігають, виробляють і популяризують різноманітні культурні цінності, використовуючи з цією метою різні засоби, методи та форми роботи. “У своєму практичному втіленні ця діяльність охоплює всю багатоманітність проблем, пов’язаних з організацією вільного часу, з величезним переліком непрофесійних, а частково й професійних занять дорослої людини, з виробництвом та засвоєнням культурних цінностей, з дозвіллєвим спілкуванням, із сімейно-побутовою сферою життя і т.ін.” [14;76].

3. Полісемічність атрибутів “соціальний” та “культурний”, “соціо” і “культура” породжує особливу реальність, що виражається поняттям “соціально-культурна діяльність”. Культура є сукупністю традицій, цінностей, смислів, ідей, знакових систем, характерних для соціальної спільності. У процесуальному плані культура є діяльністю у різних сферах буття і свідомості, специфічним, властивим людині способом перетворення природних задатків і можливостей. Соціум – це сукупність базових соціальних суб’єктів (соціальних груп, соціальних інститутів), що представляють універсальні, типові, стійкі суспільні утворення, а також процеси їх взаємодії та відношень. “Соціальне” і “культурне” розчинені одне в одному, оскільки у будь-якому соціальному явищі завжди присутня людина як носій соціальних ролей і культурних цінностей. Соціальна діяльність – це доцільна активність, зміст якої задано роллю. Культурна діяльність – це змістовно та ціннісно зорієнтована активність. Точкою перетину соціальної та культурної діяльності стане процесуальний, діяльнісний рівень культури. Отже, взаємозв’язок соціального і культурного опосередковується діяльністю різних суб’єктів, породжує особливу реальність, суть якої виражається поняттям “соціально-культурна діяльність”. Суб’єктами соціально-культурної діяльності можна розглядати особистість, соціальну групу або спільноту, регіон, суспільство, людство в цілому. На кожному з цих рівнів суб’єкт можна охарактеризувати переважно у контексті соціологічної або культурної проблематики.

Природу соціально-культурної діяльності, її предметні межі, допоможуть визначити сутнісні, якісні та ефективні критерії.

Сутнісні критерії охоплюють критерії гуманістичного спрямування та доступності соціально-культурної діяльності. “Метою соціально-культурної діяльності є збільшення питомої ваги гуманістичних та людських характеристик у суспільному бутті та у житті окремої людини специфічними засобами усвідомленої цілеспрямованої культуротворчості” [19;63]. Застосовуючи ці критерії при аналізі конкретного явища, можна визначити його приналежність до соціально-культурної сфери: “Наприклад, певне явище має гуманістичну спрямованість, але не доступне основним категоріям населення (через занадто високу ціну на білети на спектакль чи виставу, неспроможності платити за заняття улюбленим видом діяльності у центрі дозвілля тощо). Зрозуміло, що у цьому випадку ми маємо справу не із соціокультурним явищем, адже відсутня найголовніша умова здійснення соціокультурного процесу – сама можливість займатися улюбленим видом діяльності для конкретної категорії населення” [5;.95].