Кабінет Міністрів затверджує систему програмно-оціночних нормативів і вимог щодо фізичного розвитку і підготовки різних вікових груп населення, Державну програму розвитку фізичної культури та спорту і на її основі передбачає відповідний розділ у програмах економічного й соціального розвитку України (ст.ст. 26,27 Закону України «Про фізичну культуру і спорт»).
Для здійснення державної політики у соціально-культурній сфері уряд України створює відповідні організаційні структури.
Характерною рисою соціально-культурного будівництва в Україні, що вже зазначалося, є його галузевий характер. Як одна із сфер діяльності виконавчо-розпорядчих органів, управління соціально-культурним будівництвом охоплює декілька галузей: освіту; науку; культуру; охорону здоров'я; фізкультуру та спорт; соціальне забезпечення. Причому управління освітою і культурою, у свою чергу, містить певні підгалузі. [12;138]
Управління кожною галуззю (підгалуззю) соціально-культурного будівництва покладено на відповідне міністерство, державний комітет або інше відомство.
Для управління в сфері соціально-культурного будівництва властиве поєднання як органів державного управління, так і органів громадського самоврядування.
Так, у Законі «Про освіту», зазначається, що для управління освітою створюються система державних органів управління і органи громадського самоврядування, які діють у межах повноважень, визначених законодавством.
Ст. 5 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» підкреслює, що фізкультурний рух в Україні спирається на різнобічну діяльність громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості. Первинною ланкою самодіяльності організації фізкультурного руху є колективи фізкультури на підприємствах, в установах, організаціях, що об'єднують на засадах добровільності громадян за їх інтересами у фізкультурно-спортивному русі.
Окрема глава цього Закону присвячена регулюванню самоврядування у сфері фізичної культури і спорту. Тут зазначається, зокрема, що органи державної виконавчої влади, відповідні органи місцевого самоврядування у межах своєї компетенції можуть делегувати громадським організаціям фізкультурно-спортивної спрямованості окремі повноваження щодо розвитку видів спорт)' (підготовки спортсменів до участі в змаганнях, організації спортивних заходів тощо), здійснюють контроль за реалізацією таких повноважень, визначають умови та порядок надання спортивним федераціям статусу національних, статусу Національного Олімпійського комітету України, умови господарської та іншої комерційної діяльності, спрямованої на розвиток фізкультури та спорту.[13;145]
Радикальні зміни у системі управління економікою об'єктивно ведуть до аналогічних змін у системі управління соціально-культурним будівництвом. Нові функції галузевих міністерств і відомств, переосмислення їх ролі у сфері управління соціально-культурним будівництвом викликають необхідність внесення відповідних змін у положення, що регламентують роботу цих органів.
Актуальною проблемою залишається раціоналізація структури апарату управління (створення нових структурних підрозділів, ліквідація старих, їх злиття тощо).
З прийняттям законів України «Про місцеве самоврядування» та «Про місцеві державні адміністрації» підвищується роль регіонів у соціально-культурній сфері. З чітким законодавчим розподілом повноважень, відповідальності, фінансово-економічної бази між загальнодержавним, територіальним і місцевими рівнями управління центр ваги управління соціально-культурною сферою має бути перенесений на рівень регіонів. Соціальна інфраструктура, освіта, охорона здоров'я тощо - все це має перейти переважно до компетенції місцевих органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування та складати головний зміст їх діяльності. Це мусить супроводжуватися створенням адекватної незалежної фінансово-економічної бази місцевого самоврядування.
Разом з тим, передаючи на місцевий рівень основну долю відповідальності за соціальну інфраструктуру і соціально-культурний розвиток, держава зберігає за собою здійснення загальнонаціональних соціальних програм забезпечення й інших соціальних гарантій, які встановлюються законом, фінансування загальнонаціональних об'єктів культури, окремих учбових закладів, об'єктів і програм охорони здоров'я, а також надання мотивованої конкретними умовами цілеспрямованої фінансової допомоги регіонам. [16;161]
Характерною особливістю соціально-культурної сфери є те, що вона пов'язана не тільки з матеріальними цінностями, а й значною мірою з духовними потребами громадян. Законодавство у цій сфері покликано забезпечити естетичне й моральне виховання людини, її навчання, охорону здоров'я, задоволення соціально-культурних потреб. Спільність галузей законодавства в сфері соціально-культурного будівництва проявляється в єдності мети, принципів, методів правового регулювання, у єдиній їх службовій ролі в суспільстві.
Процеси державотворення в Україні вимагають дальшого підвищення якості державного керівництва соціально-культурним будівництвом, формування на основі найсучасніших досліджень стилю цього керівництва розвитку методів управління з врахуванням специфіки цієї сфери суспільних відносин.
Чекає свого вивчення проблема кодифікації законодавства в сфері соціально-культурного будівництва України. Виходячи з концепції розвитку законодавства України, здається доцільним більш широке використання такої кодифікаційної форми, як кодекси.
Виходячи з аналізу організаційних зв'язків і повноважень державних органів, необхідно виділити органи, що здійснюють загальне керівництво соціально-культурним будівництвом, - Верховну Раду, Президента, Кабінет Міністрів, спеціальні галузеві органи управління - міністерства і відомства.
Висновки
Актуальність дослідження теорії соціально-культурної діяльності обумовлена потребами соціально-практичного та наукового характеру. У період глибокого перетворення практики діяльності в соціально-культурній сфері не може не змінюватися і теорія, осмислюються закономірності цієї діяльності. І такі зміни справді відбуваються, вони стосуються не лише зовнішніх атрибутів - таких як назва наукової спеціальності. Зміни зачіпають саму серцевину теоретико-методологічної проблематики; впливають на всю систему пізнавальних засобів, якими користуються вчені; перетворять ціннісно-смислові, змістовні, технологічні підходи, які реалізуються в сучасних наукових дослідженнях соціально-культурної діяльності.
Поняттям "парадигма" сьогодні визначають "визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають модель постановки проблем та їх рішень науковому співтовариству". Звернення до аналізу педагогічних парадигм соціально-культурної діяльності висловлює гостру потребу теоретиків і практиків у узагальнюючому осмисленні теоретичних уявлень про її сутність, організації, методику та результати. Теоретичне узагальнення є однією з умов для визначення перспективних цілей розвитку галузевої науки, побудови моделей і технологій педагогічної діяльності в соціально-культурній сфері.
Проблеми курсової роботи актуалізуються також тією обставиною, що методологічні основи теорії соціально-культурної діяльності, генезис її основних принципів, функцій, ціннісно-цільових установок ще слабо вивчені. І практично відсутній аналіз особливостей функціонування наукового співтовариства, ролі особистісного фактора в соціокультурних дослідженнях, за винятком, мабуть, декількох статей з історії науково-дослідної роботи окремих вузів культури і мистецтв.
Отже, можна зробити наступні основні висновки:
1. Теорія соціально-культурної діяльності - це система ідей, висновків про закономірності й сутності робочого процесу, принципи його організації і технології (соціальних, культурних, психолого-педагогічних та ін.) розвитку особистості в умовах соціально-педагогічної, освітньої, художньо-творчої, дозвільної інших видах діяльності. Теорія соціально-культурної діяльності є самостійною, цілісною, організованою галуззю педагогічної науки. Ця теорія відповідає вимогам єдності історії, предметного поля науки, методологічної спільності вчених, інституційної організації; має специфічний об'єкт - культурно обумовлені аспекти діяльності особистості, соціальних спільнот, оптимізація духовного розвитку різних соціальних груп, що виділяються за віковою, тендерному, регіональному, етнічною, релігійною, економічному, політичному та іншими ознаками; предмет теорії соціально-культурної діяльності - процес розвитку соціокультурної активності особистості та спільнот у соціально-педагогічної, освітньої, художньо-творчої, дозвільної інших видах діяльності. При цьому розглядається їх соціально-культурна обумовленість, виявляється їх вплив на потреби, інтереси і ціннісні орієнтації особистості та соціальних груп. У найбільш розгорнутому вигляді методика цієї діяльності характеризується як сукупність освітніх, розвиваючих, рекреаційних та валеологічних та інших методів, які постійно поповнюються і збагачуються за рахунок як історичного, так і сучасного досвіду, накопиченого у сфері культури та освіти.
2. Позитивна динаміка теорії соціально-культурної діяльності як науки визначається наявністю в її структурі спеціалізованих педагогічних парадигм і спеціальної методології, що забезпечують ціннісно-смислову єдність методів педагогічного дослідження. Формування педагогічних парадигм, методології та теорії соціально-культурної діяльності відбувається під впливом інтелектуальної філософсько-педагогічної традиції; соціально-культурного контексту, в якому розвивається виховна діяльність у сфері дозвілля і осмислюються її наука; переважаючих ціннісних орієнтації дослідників.