- створення національного центру боротьби з туберкульозом;
- пріоритетний розвиток первинної медико-санітарної допомоги;
- розробка та впровадження клінічних протоколів, стандартів діагностики та лікування;
- підвищення конкурентноздатності вітчизняної медичної та фармацевтичної продукції, контроль за її виробництвом, імпортом, реалізацією та рекламою;
- популяризація здорового способу життя; формування суспільної думки щодо шкідливості тютюнопаління, зловживання алкогольними напоями, наркотиками, вжиття заходів для протидії цим негативним явищам;
- підвищення соціального статусу працівників охорони здоров'я.
Саме ці напрями стали дороговказом у галузі охорони здоров’я і лягли в основу Національного плану розвитку охорони здоров’я на наступні п’ять років. У 2007 році медичні заклади фінансуються по 6 бюджетних програмах, законодавчими підставами для яких є понад 20 загальнодержавних та цільових програм і комплексних заходів, затверджених Указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, на які Державним бюджетом передбачено 1 404,0 млн. грн.., з них: на медикаменти – 737,7 млн.грн.; на обладнання – 586,0 млн. грн..; трансферти населенню через місцеві органи влади – 11,7 млн. грн..; інші – 68,6 млн. грн.
Для контролю за перебігом реформування системи охорони здоров’я доцільно створити при Президентові України Департамент зі страхової медицини або Наглядову раду з реальними законодавчо закріпленими можливостями. Пенсіонери, інваліди, ветерани війн, ліквідатори катастроф та інші групи населення, перед якими суспільство має зобов’язання, повинні мати гарантовану державою безкоштовну медичну допомогу в повному та необхідному за станом здоров’я обсязі.
Невідкладна і швидка допомога, реанімація, допомога при пологах також повинні бути безкоштовними для всіх категорій населення, але при цьому громадяни України повинні мати можливість самостійно оплачувати усі інші медичні послуги.
У радянській моделі охорони здоров’я передбачалося, що всі витрати на забезпечення медичного обслуговування громадян фінансуються з одного джерела - державного бюджету.
Сьогодні він значно менший від колишнього. Так, із державного бюджету повинні фінансуватися державні цільові медичні програми - наукові дослідження, боротьба з туберкульозом і СНІДом, будівництво нових клінік тощо. Бюджетних коштів замало, отже, гостро постає проблема пошуку та використання додаткових джерел фінансування.
У першу чергу, таким джерелом може стати запровадження обов’язкового медичного страхування населення. Його слід розглядати як модель фінансування медичної допомоги та механізм забезпечення права громадян на безоплатну медичну допомогу.
Обов’язкове медичне страхування має ряд позитивних сторін. Щоб їх максимально використати, Верховній Раді України необхідно розглянути і прийняти відповідний закон, реалізація якого дозволить формувати колективні кошти для підтримання системи охорони здоров’я, забезпечувати цільове формування фінансових ресурсів галузі, суттєво підвищити якість медичної допомоги населенню, забезпечити її безоплатність та загальну доступність для всіх громадян.
Можливі й інші джерела фінансування:
По-перше, це територіальні й місцеві громади, в яких є свій бюджет. За рахунок місцевого бюджету можуть формуватися територіальні програми медичної допомоги, які доповнюють державне замовлення. Джерелом наповнення тієї частини місцевого бюджету, яка цілеспрямовано витрачатиметься на медичне обслуговування місцевого населення, можуть стати обов’язкові цільові відрахування підприємств до місцевого бюджету, використання яких на медичні потреби має строго контролюватися.
По-друге, роботодавці. Підприємство, незалежно від форми його власності, наймаючи працівника, має оплачувати його обов’язкове медичне страхування шляхом цільового внеску до бюджету території. Сума страхового внеску підприємства залежить від того, які умови праці воно створює. Чим гірші умови праці на підприємстві, тим вище захворюваність і, відповідно, сума цільового перерахування має зростати. Градації в розмірі оплати повинні встановлюватися державою.
По-третє, ініціативні фонди. Жителі будь-якого регіону можуть мати спільну для всіх додаткову медичну послугу за рахунок додаткових відрахувань. Громадські ініціативні фонди мають концентрувати ці кошти і від імені населення регіону розпоряджатися ними. Це також можуть бути громади і групи людей, які замовляють конкретні медичні послуги. Наприклад, батьківські комітети шкіл, які замовляють проведення профілактичних програм для своїх дітей, або колективи підприємств, зацікавлені в конкретних оздоровчих заходах.
По-четверте, одним із найважливіших джерел надходження додаткових коштів повинні стати сімейні бюджети. Завдання полягає в тому, щоб частково перерозподілити платежі з державного бюджету до сімейного. Тут може виявитися ефективним механізм звільнення від податків на суму, витрачену на медичну допомогу. Цей механізм передбачає, що громадяни компенсують свої витрати на медичну допомогу тим, що протягом певного часу сплачують державі тільки частину податку на прибуток.
Інше завдання в галузі медичного страхування полягає у зміні структури і пропорцій витрат відповідно до рівня заробітної плати. Сімейний бюджет, як і будь-який інший, окрім дохідних, має і видаткові статті. Громадяни повинні зрозуміти, що вкладення коштів у власне здоров’я і здоров’я членів сім’ї набагато важливіше, ніж витрати на шкідливі звички, предмети розкоші, розваги і підтримку престижу.
3.3 Порівняння демографічної ситуації України та країн СНД
Україна займає 79 місце в світі за рівнем охорони здоров’я. Найкраща суспільна система охорони здоров’я в світі створена у Франції, на другому місці - Італія, на третьому місці – маленька європейська держава Сан-Марино. Окрім них, в першій десятці: держава-карлик Андорра, Мальта, Сінгапур, Іспанія, Оман, Австрія і Японія. Для порівняння, Китай знаходиться на 144 місті, Індія - на 112, Польша - на 50, Албанія - на 55, повідомляє агентство Washington ProFile. При достатньо невисокому рівні дитячої смертності, держави колишньої СРСР страждають від високої смертності серед дорослого населення та низької тривалості життя.
Навіть високі розміри допомоги на новонароджених і великі зарплати в країні, швидше за все, не допоможуть кардинально виправити ситуацію. Про це можна судити за станом демографічних процесів в інших, економічно розвиненіших, державах. Наприклад, у Росії, де величина середньої зарплати приблизно в 2 рази вища, ніж в Україні, коефіцієнт фертильності сьогодні дорівнює лише близько 1,3 дитини на одну жінку. Не краще становище і в ще благополучніших в економічному плані країнах Європи і світу. Наприклад, у Німеччині – державі з вельми високими доходами громадян і найрозвиненішою економікою в Європі – кількість пологів на одну жінку становить нині 1,4, в Японії - економічному лідері Азії – 1,23. А взагалі в більшості країн Європи коефіцієнт фертильності знаходиться в діапазоні 1,2 – 1,4. З тієї причини, що більшість жінок мають лише по одній дитині, а чимало жінок – жодної. Лише у деяких європейських державах – таких як Франція, Нідерланди, Фінляндія і деяких інших – рівень народжуваності дещо вищий, але все таки менше 2 дітей на одну жінку.
Країни СНД зберігають для України принципову важливість не лише з огляду на перспективи розвитку зовнішньоекономічної діяльності, але й як корисна база для порівняння поступу та проблем соціально-економічного розвитку. Подібність багатьох успадкованих від радянських часів макроекономічних та соціальних диспропорцій, так само як і завдань та проблем перехідного періоду країн СНД, дозволяє об’єктивно оцінити темпи соціально-економічних перетворень в Україні, скористатися досвідом реалізації трансформаційної політики в цих країнах.
За роки незалежності тривалість життя чоловіків в Україні скоротилась більш ніж на 4 роки, жінок - більш ніж на 1,5 року. Найбільших втрат від підвищення смертності у цілому за трансформаційний період зазнало населення у квітучому працездатному віці, зросла чоловіча надсмертність, збільшився статевий розрив щодо тривалості життя, що нині є вже абсолютно непристойним (разючим) (в Україні він становить близько 12 років проти 5-6 – у країнах європейського союзу). Нині ж ми маємо тривалість життя на рівні 68 років і за тривалістю життя жінок (у 2005 р.- 73,4 р.) ми відстаємо від провідних європейських країн на 8-9 років, за середньою ж тривалістю життя для чоловіків (61,5 р.) ― на 12-13 років.
Проведення аналізу основних тенденцій соціально-економічного розвитку країн Співдружності у контексті визначення ефективності національних економік та їх спрямованості на досягнення основної мети сучасного суспільства – підвищення рівня та якості життя населення, дасть змогу визначити пріоритетні напрямки соціально-економічних реформ для України.[5]
Демографічне становище в країнах СНД:
Сукупне населення країн СНД зростало до 1994 року, проте з 1995 року почало скорочуватися, й у 2004 році зменшилось до рівня 1989 р. У 2007 році його чисельність оцінюється на рівні 279,7 млн осіб, що майже дорівнює показнику 2006 року.
При цьому в більшості країн Співдружності, в першу чергу в республіках Середньої Азії, продовжується природне зростання населення, в той час як в Україні, Молдові, Білорусі й Росії чисельність населення зменшується.
Слов’янські держави – Росія, Україна, Білорусь, а також Молдова вирізняються більшою часткою літнього населення й зменшенням частки дітей у віковій структурі, а також нижчою тривалістю життя, особливо чоловічого населення. Держави Середньої Азії зберігають максимальний природний приріст населення, більш високу частку дітей (понад 35 %), найнижчу частку літнього населення (4-6 %) і середні показники тривалості життя при меншій різниці між чоловіками й жінками.