Отже, тендерна епістемологія у своєму розвивальному значенні тісно пов'язана з постмодерністською ситуацією в науці. Був захитаний ідеал розуму, уявлення про стабільність суб'єкта та його ідентичності. Відбувався пошук інтелектуального простору для раніше маргіналізованих "інших" (наприклад, жінок, кольорових, девіантів). Легітимувались маргінальні практики репрезентації, що дозволяли розглядати їх авторів як агентів нового знання. Емпіричний етап розвитку знання про тендер характеризувався намаганнями вдосконалити андроцентричну науку знанням про "фемінне" та протидіяли таким соціальним забобонам, як сексизм (зверхнє ставлення до особи протилежної статі) та андроцентризм (знання, що асоціюється з чоловічістю). Наступний концептуалістський етап розвитку епістемології призвів до акцентів на відмінностях чоловічого та жіночого в соціокультурі, зафіксував їх нерівну вартість. Натомість постструк-туралістська епістемологія виявилася більш орієнтована на антропологізацію пізнання. Тут дослідницьке мислення постає як критичний саморефлективний тип аналізу. При чому рефлексивність забезпечує взаємодію суб'єкта та об'єкта знання, оскільки суб'єкт пізнання не протистоїть світові, а, навпаки, взаємодіє з ним. Щобільше суб'єкт, котрий пізнає, не має ніяких переваг перед об'єктом знання, бо вони вкупі підпорядковані соціокультурній моралі. Найприкметнішою рисою сьогоднішньої тендерної епістемології є прагнення надати універсалізованому визначенню людства певного "забарвлення" за допомогою теоретичного осмислення "досвіду" тендерних суб'єктів. Стає очевидним, що не лише тендерна ієрархія впливає на конструювання знання, а й такі чинники, як раса, національність, культура, вік, причетність до різноманітних соціальних груп. Тому перспективи подальшого становлення тендерної епістемології тісно пов'язані з напрацюванням багатовимірного дослідницького проекту, здатного відобразити специфіку сучасного чоловічого/жіночого світу.
Останнім часом "Український історичний журнал" почав порушувати проблему сучасного стану вітчизняної історичної науки. У ряді публікацій, вміщених на його шпальтах, автори визнають необхідність критичного засвоєння досвіду західної історіографії у справі розробки національної моделі української історії та інтегрування її у всесвітню. Серед першочергових завдань вітчизняних істориків - оновлення методології історичної науки і запровадження нових міждисциплінарних дослідницьких методик, які синтезують досягнення гуманітарних наук: соціології, психології, демографії, антропології, географії. Свого часу вони були успішно використані істориками "нової історії", започаткованої французькою школою "Анналів".
Саме її представники, поставивши перед собою завдання перетворити історію в основну синтезуючу науку про людину, звернулися до минулого різних соціальних верств і груп та їх вкладу у розвиток соціуму, не залишили поза увагою і "жіночу історію", яка до того часу розвивалася у руслі аматорських студій про роль видатних жінок і не виходила за рамки біографічного напрямку. Причини її появи, а також аналіз теорії і методу стали предметом вивчення російської дослідниці Л.П. Рєпіної.
Гендерна історія (від англійського Gender - стать) розглядається нею і як спадкоємниця "жіночої історії", започаткованої науковими студіями минулого століття, присвяченими жінкам. Історія жінок, становлення якої пройшло кілька етапів, пережила швидку трансформацію - від історії видатних жінок, що мали відверто популярний і нерідко публіцистично-феміністичний характер. Друга стадія жіночих студій (30-50-ті роки) характеризується появою спеціальних досліджень біографічного напрямку. Однак і в цьому випадку жінка розглядалася хоча і в контексті її громадської діяльності і політики, але переважно як декор на фоні чоловіків з описами пікантних подробиць стосунків видатних політиків з жіноцтвом.
Якісно нових рис жіноча тема набула у рамках сформованої у 60 - 70-ті роки "нової соціальної історії", яка запозичила методи і прийоми досліджень соціальних наук, головним чином соціальної психології та антропології. Її прибічники зацікавилися історією жінок, слушно визнаючи, що вивчення минулого, як і аналіз сучасності, повинні спиратися на інформацію про становище та вклад обох статей у господарську, духовну і культурну сферу.
Саме ця мета - написати "жіночу історію", що повернула б слабку стать в історичний процес і не тільки видатних її представниць, а й пересічну жінку-матір, господиню і дружину з її світом цінностей привела до переродження "жіночої історії" наприкінці 60-х - на початку 70-х років у нову, що згодом дістала назву гендерної. Її прибічники розглядають всесвітню історію як історію переважно чоловічої цивілізації (his history - його історія), що має бути доповнена (her history-її історією). Зосередившись на вивченні історично сформованих відносин між чоловіками і жінками у патріархальних структурах класових суспільств, вони використовували нову категорію аналізу соціальних відносин, названу гендером. З допомогою цієї специфічної категорії дослідники не тільки подолали домінуюче уявлення про виключно біологічну природу соціальних ролей статей, а й підійшли до розуміння необхідності вивчення історії жіноцтва у контексті взаємовідносин між статями.
Гендер, визнаний нині як важливий вимір соціуму поряд з класовим і расовим, слугує описові соціальне визначених характеристик чоловіків і жінок - на відміну від біологічно визначених. Згадана категорія, яку ще називають "соціокультурною статтю", на думку її прибічників, доклика-на підкреслити соціальний характер нерівності між статями, що поступово змінюється залежно від суспільних та культурних трансформацій.
Розробляють новий напрям гуманітарних студій, котрий є широким міждисциплінарним полем, що синтезує соціально-економічний, демографічний, соціологічний, культурно-антропологічний, психологічний виміри розвитку соціуму, як зарубіжні, так і вітчизняні дослідники. Однак більшість відповідних студій належить перу зарубіжних фахівців. Вони не лише визначили коло досліджень з гендерної історії, її теоретико-методологічні основи, а й спробували визначити власну періодизацію (Д. Келлі та Д. Скотт (США), М. Фокаулт, Ж. Лакан (Франція), Е. Джейнуей, С. Александер (Великобританія), Л.П. Рєпіна і Т. Кли-менкова (Росія), вивчити становище жінок у різних сферах суспільного життя багатьох країн.
Завдяки проведеним дослідженням представники нового напрямку вже у 90-х роках почали створювати узагальнюючі праці, присвячені інтегруванню "історії жінок" у всесвітню історію. Від окремих статей та монографій з історії взаємовідносин чоловічої і жіночої частин соціуму у різних країнах і в різні епохи гендерні історики перейшли до масштабних проектів реконструкції історії жіноцтва в контексті відносин з чоловіками на європейському континенті та в Північній Америці. Маємо на увазі "Історію жінок Заходу" - колективний проект французьких, італійських, англійських і американських дослідників.
Своєрідний "жіночий бум", який пережила Західна Європа і Америка у 60-80-х роках XX ст., коли виникла дискусія про сутність соціальних ролей чоловіків і жінок, їх вклад у цивілізацію та місце у сучасному суспільстві на порозі XXI ст., не минув і країни Східної Європи, включаючи Україну. Серед нових явищ у нашому житті, породжених трансформацією пострадянського суспільства і утвердженням власної держави, вагома роль належить українській жінці, яка намагається знайти своє місце як у сучасному світі, так і в українському соціумі. Про це свідчать численні науково-практичні конференції, семінари, де обговорюються проблеми становища сучасної української жінки на ринку праці, в сім'ї, її репродуктивне здоров'я, місце у розбудові національної держави та сучасній політичній еліті, у реформуванні освіти тощо. Не залишилися поза увагою українських жінок і перспективні й розвинуті на Заході жіночі студії, які з 80-х років трансформувалися в новий вид міждисциплінарних досліджень - гендерні.
Гендерна концепція та тендерні показники людського розвитку враховують вітчизняні дослідники та політики. Як влучно зазначила М. Богачевська-Хомяк - автор монографії "Білим по білому. Жінки в громадському житті України.1884-1939", де вперше для українського читача поставлена проблема витоків вітчизняного фемінізму і гендерного підходу до історії, "українському чиновництву, яке вже знає, що таке тендер, належить розібратися тепер з тендером". Зазначимо, що до кінця 80-х років мало хто з науковців-гуманітаріїв був обізнаний з концепцією гендера. З середини 90-х років згадана концепція стала предметом наукових дискусій, її використовували соціологи, демографи, економісти.