Таке розуміння корупції є відправним і вимагає не обмежуватись у боротьбі з нею лише правовими заходами, переважно у формі юридичної відповідальності за корупційні діяння, а застосувати комплекс економічних, політичних, організаційних та інших заходів протидії.
Деякі автори розуміють корупцію як соціально негативне явище, що виражається в підкупі одних людей іншими, що відбивається кримінально-правовим поняттям хабарництво [12, с. 93]. Існує і більш широке розуміння корупції як процесу, при якому має місце пряме використання посадовими особами прав, пов'язаних з посадою і з метою особистого збагачення.
Тож зазначимо, що існує безліч визначень корупції. Можливо, найбільш коротке і точне з них: «зловживання публічною владою заради приватної (особистої) вигоди» [21, с. 21]. Аналогічні визначення зустрічаються в документах ООН. Більш повне з них міститься в документах 34-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (1979): «Виконання посадовою особою яких-небудь дій чи бездіяльність у сфері його посадових повноважень за винагороду у будь-якій формі в інтересах людини, яка дає таку винагороду, як з порушенням посадових інструкцій, так і без їх порушення» [21, с. 24].
Міждисциплінарна група по корупції Ради Європи дала ще більш широке робоче визначення: корупція являє собою хабарництво і будь-яку іншу поведінку осіб, яким доручене виконання визначених обов'язків у державному чи приватному секторі і яке веде до порушення обов'язків, покладених на них по статусу державної посадової особи, приватного співробітника чи агента іншого роду відносин і має на меті одержання будь-яких незаконних вигод для себе й інших [30, с. 21]. У даному випадку суб'єктом корупційних діянь може бути не тільки посадова особа.
Вважаємо, що це формулювання найбільш коректне, і дозволяє осягнути корупцію і всіх її видах та проявах, незалежно від форми власності та діяльності.
У прийнятій в Україні «Концепції боротьби з корупцією на 1998–2005 рр.» наводиться досить широке визначення корупції, яка являє собою сукупність різних за характером і ступеня суспільної небезпеки, проте єдиних за своєю суттю корупційних діянь та інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов'язаних із здійсненням цих діянь [13, c. 10]. Такий підхід є більш всеохоплюючим, ніж вузьке трактування корупції, дане в Законі України «Про боротьбу з корупцією» 1995 р. як «діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг «(ст. 1) [1].
Виходячи зі специфіки українського законодавства, що діє зараз у кримінологічному аспекті, корупція характеризується вузьким набором ключових ознак:
– вона можлива лише у сфері діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування;
– її суб'єктом може бути тільки особа, наділена владою чи посадовими повноваженнями;
– корупційні відносини виникають внаслідок зловживання особою, наділеною владою чи посадовими повноваженнями, своїми повноваженнями. Тут вони виступають предметом торгу, в результаті якого суб'єкт одержує певні блага як матеріального, так і нематеріального характеру;
– корупцію складають лише такі діяння, які вчинені особою, наділеною владою чи посадовими повноваженнями, з метою задоволення корисливих власних або інтересів інших осіб. Неправомірність або й неетичність діянь посадової особи та їх спрямованість на задоволення корисливих інтересів по суті визначають, які саме діяння відносяться до категорії корупційних.
Таке визначення обмежує протягування до закону інших посадових осіб, що не є державними службовцями, але зловживають владою, що по суті заважає боротьбі з корупцією у повному масштабі.
У Законі України «Про засади запобігання та протидії корупції», що набуде чинності з 01.01.2011, наводиться розширене визначення змісту корупції – «Використання особою наданих їй службових повноважень та пов'язаних з цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди такій особі або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов'язаних з цим можливостей». [2] Перевага цієї редакції закону в тому, що він розширює категорію осіб, що потрапляють під його дію: якщо у минулій редакції це були тільки державні службовці, то у новій редакції під його дію потрапляють всі особи, що мають службові повноваження, що має поліпшити ефективність боротьби з цим явищем.
Глибше й точніше з'ясувати соціальну сутність і правову природу корупції допомагає встановлення механізму корумпованої поведінки. На наш погляд, він може проявлятися у двох варіантах. В першому випадку має місце взаємодія двох суб'єктів, кожен з яких прагне задовольнити свої корисливі інтереси (скажімо, давання – одержання хабара); у другому – корумпована поведінка зводиться до дій лише однієї особи, яка самостійно задовольняє корисливі інтереси, зловживаючи наданими їй посадовими повноваженнями (наприклад, розкрадання державного майна з використанням свого службового становища). Обидва варіанти об'єднує те, що суб'єкт корупційних діянь задовольняє власний інтерес чи інтереси третіх осіб за допомогою неправомірного використання наданих йому владних повноважень.
У правовому плані корупція становить собою сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю діянь (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етичних норм поведінки посадових осіб, пов'язаних із вчиненням цих діянь. Таке широке розуміння корупції вказує на те, що не всі корупційні прояви є кримінально-караними і найчастіше це залежить від традицій і звичаїв певного суспільства (так, наприклад, непотизм у Ватикані є священною традицією) та досконалості законодавчої бази (як, наприклад, зараз в Україні, коли немає правової бази для засудження корупціонерів не державних службовців) [22]. Але, зазвичай, найбільшу суспільну небезпеку мають корупційні злочини.
Предмет хабара – це одержання незаконної вигоди майнового характеру, що включає гроші або цінні папери, валюту, дорогі речі, майно. Інша форма хабара складається з вигод майнового характеру, що надаються винному безоплатно; послуг, що підлягають сплаті. Сюди ж входять отримання без оплати туристичних путівок для поїздок за кордон або організація круїзів, безкоштовний ремонт, інші форми. При цьому безоплатність отримання хабара може бути повною і частковою (отримання цінної речі за безцінь або за значно меншої вартості, ніж дійсна).
На практиці зустрічаються дві основні форми отримання хабарів: відкрита і завуальована. Відкрита форма – хабародавець особисто або через посередника передає корупціонеру предмет хабара. Завуальована – хабар втілюється в зовнішньо легальні форми (сумісництво, виплати за договором або угодою, премії без підстав на те).
Існує безліч проявів корупції: хабарництво, фаворитизм, непотизм (кумівство), протекціонізм, лобізм, незаконний розподіл, перерозподіл і присвоєння суспільних ресурсів і фондів в особистих цілях, незаконна приватизація, протизаконна підтримка і фінансування політичних структур, вимагання і надання пільгових кредитів, замовлень, так званий «блат» (використання особистих контактів д ля одержання доступу до суспільних ресурсів – товарів, послуг, джерел прибутків, привілеїв, надання різних послуг родичам, друзям, знайомим) та ін. Відповідно приводяться різні класифікації корупції і корупційної діяльності [38, c. 50].
Залежно від критерію, корупційні дії можуть бути розділені на бюрократичну і політичну корупцію; примусову і узгоджену, централізовану і децентралізовану [22], суто кримінальну (в основному економічного характеру) і політичну [46, с. 20]. Кілька типів корупції виділив М. Джонстон:
¾ хабар чиновникам у сфері торгівлі (за продаж нелегально виробленої продукції, завищення якості товарів і т.д.);
¾ відносини в кланових та патронажних системах, в тому числі участь «босів» на основі земляцьких, родинних, партійних принципів; дружба та кумівство;
¾ кризова корупція, яка існує в умовах перехідної економіки, де старі правила гри вже не діють, а нові тільки встановлюються: вони-то й стають предметом торгу, купівлі та продажу [51].
Фахівці по корупції в країнах з перехідною економікою Д. Джонс, Дж. Хеллман і Д. Кауфманн виділяють дві форми корупції: адміністративну корупцію і так звану «скупку держави». [51]
Під адміністративною корупцією вони розуміють навмисне внесення спотворень у процес реалізації законів і правил з метою забезпечити собі або іншим потрібним їм особам незаконні пільги або переваги. Прикладом служить дрібний торговець, змушений давати хабарі нескінченній низці держінспекторів, щоб вони закрили очі на ті чи інші порушення правил торгівлі. Сюди ж відносяться і хабарі заради отримання всіляких допусків та дозволів, безперешкодного проходження митного огляду, виграшу в конкурсній (тендерній) основі держзамовлень. Нарешті, чиновники можуть розподіляти не за призначенням державні ресурси, що перебувають під їхнім контролем або під контролем членів їх сімей або отримувати незаконні фінансові пільги. Подібні випадки можна віднести до дискримінаційного застосування правил і постанов.
«Скупка держави» полягає в тому, що окремі корпорації або групи осіб за допомогою хабарів добиваються прийняття та реалізації вигідних для них законодавчих норм і заходів економічної політики. Подібна практика стоїть поряд із лобіюванням. Вона робиться з метою забезпечити собі перевагу в результаті протиправного та непрозорого надання особистих благ. Подібні форми процвітають там, де в наявності висока концентрація економічної влади, немає відкритого суперництва між громадськими партіями і групами інтересів, не розвинені легітимні канали політичного впливу і лобіювання.