Д. Джонс, Д. Кауфманн і Д. Хеллман [51] вважають, що «скупка держави» сягає значних масштабів у тих країнах, де немає достатніх гарантій прав власності і стримуються процеси економічної лібералізації. У нерозвиненому громадянському суспільстві і при обмеженні свободи ЗМІ у підприємців не залишається легальних каналів впливу на політику уряду. Тоді запускаються тіньові корупційні схеми. В умовах слабкої конкурентного середовища виявляються тенденції монополізації ринку основними дійовими гравцями, що підвищує їх можливості впливати на урядові рішення і, як наслідок, сильно гальмує впровадження ринкових механізмів і провокує корупцію.
Залежно від оцінки населення А. Хайденхаймер [51] підрозділив корупцію на «білу», «сіру» і «чорну». Перша позначає корупційні дії, які громадськість не вважає шкідливими, наприклад, подарунки Прем'єр-Міністру чи Президенту. «Чорна» корупція набагато гірше: всі верстви суспільства вважають її злочинним поведінкою. «Сіра» корупція займає проміжне положення між двома полюсами: такі явища неоднозначно оцінюються різними соціальними групами.
У залежності від ієрархічного положення державних службовців корупція може підрозділятися на «верхівкову» і «низову». Перша охоплює політиків, вище і середнє чиновництво і особи, уповноважені на прийняття рішень, що мають високу цінність (формули законів, держзамовлення, зміна форм власності і т.п.). Друга поширена на середньому і нижчому рівнях і пов'язана з постійною, рутинною взаємодією чиновників і громадян (штрафи, реєстрації і т.п.).
Часто обидві зацікавлені в корупційній угоді сторони належать до однієї організації. Наприклад, коли чиновник дає хабара своєму начальнику за те, що останній покриває корупційні дії хабародавця – це також корупція, яку називають «вертикальною». Вона, як правило, виступає як міст між «верхівковою»» і «низовою» корупцією. Це особливо небезпечно, оскільки свідчить про перехід корупції зі стадії розрізнених актів у стадію організованих форм, що укореняються [34, c. 50].
Окремим різновидом корупції є міжнародна корупція. Вона може нести політичне забарвлення, коли задля досягнення певних геополітичних цілей проводиться фінансування певних осіб, сил, організацій за кордонами країни – цю форму корупції активно використовують США для просування свого впливу в багатьох країнах світу (прикладом може бути «революція троянд» у Грузії). Також вона може використовувати підкуп транснаціональними корпораціями вищих посадових осіб за кордоном задля економічної вигоди. Прикладом може служити гучний корупційний скандал, пов'язаний з діяльністю американської компанії «Локхід» в Японії, що привів до відставки Уряду країни і спонукав американських законодавців прийняти в 1977 р. «Акт про зарубіжні корупційні практики», який ставив поза законом підкуп зарубіжних посадових осіб американськими громадянами або компаніями. Однак, це призвело до поганих наслідків. Зокрема, в одному з досліджень опублікованому в журналі «Економіст» у 1995 р., стверджувалося що в 1994–1995 рр. американські компанії втратили контрактів за кордоном на загальну суму приблизно на 45 млрд., що дісталися менш принциповим суперникам. Згідно Департаменту торгівлі США, підготовленому в 1996 р. за сприяння спецслужб США; американські фірми зазнали збитків, які розцінюється в 11 млрд. доларів, через те, що їхні конкуренти звикли до хабарництва. На цій підставі в США була ініційована компанія за те, щоб змусити інші країни – учасниці оголосити злочином дачу хабарів іноземним чиновникам [20, c. 30].
Автори Доповіді ради Римського клубу «Перша глобальна революція (1991 рік)» вважають, що політична влада в сучасному світі більше не контролюється силою і складністю озброєнь – вона визначається фінансовою потужністю, що як раз в певній мірі проявляє себе в політичній корупції. [51]
Отже, особливістю корупційних злочинів є те, що, вони можуть входити до злочинів проти основ національної безпеки держави, проти власності, проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина, проти правосуддя у сфері господарської діяльності, службової діяльності, військових злочинів. За деякими ознаками корупційні злочини можуть бути причетні до економічної, професійної, організованої та інших видів злочинності. Але корупційні злочини повністю не співпадають із жодним іншим видом злочинів і має своє специфічне соціальне забарвлення, що розкриває свою сутність в історико-соціальних традиціях суспільства та особливостях функціонування суспільства. Саме тому важливо розглянути соціальні підходи до детермінації корупції [46, c. 20].
Як вже зазначалось вище, з точки зору соціології важливим є розуміння саме соціальної природи (сутності) корупції. Це дозволить уникнути зайвої політизації, «юридизації» і, у кінцевому рахунку, міфологізації цієї проблеми. В такому ракурсі корупція виступає як складний соціальний феномен, породжений суспільством і суспільними відносинами, один із проявів продажності. Перша робота з соціологічної інтерпретації явища корупції з'явилася ще в 1960-ті роки, вона належала професору С. Алатасау і мала відповідну назву – «Соціологія корупції» [51]. Втім, незважаючи на автентичність назви, соціологічного підходу в тому вигляді, як це розуміється сьогодні, в роботі не було. Вона була присвячена полеміці про позитивний і негативний вплив корупції на суспільство, яка проводилася в пресі.
Зрозуміло, що сучасний соціологічний погляд на корупцію розширився, що зумовлено поширенням цього явища на усі країни і усвідомленням його хибності для суспільства на міжнародному рівні. З точки зору сучасної соціології корупцію треба вивчати на трьох рівнях.
1. Перший рівень – причини, що породжують корупцію: історико-культурні, політичні, адміністративні, економічні і т. п. До теорій дослідження корупції на рівні причин, що породжують корупцію можна віднести точку зору Г. Зіммеля, що вважав, що соціальний феномен продажності (від корупції посадових осіб до проституції у різних сферах життєдіяльності соціуму) можливий у суспільстві розвинутих товарно-грошових відносин, коли є здатність усіх продуктів, діяльності, відносин до обміну на щось третє, речове, на щось таке, що у свою чергу теж може бути обміняне. Наприклад, товарно-грошова сутність проституції як продажності пояснювалася Г. Зиммелем. Він відзначав, що природа проституції і природа грошей аналогічні, що в умовах товарно-грошових, речових, відчужених відносин проституція стає символом міжлюдських відносин. Гроші гублять природу речей одним своїм дотиком [18, с. 22].
В рамках історичного становлення корупції варто відзначити ідею класифікації відносин між людьми, яку розглядав Бауман. Він говорив про два типи відносин – дарування та обміну. Відмінності між відносинами дарування та обміну добре співвідносяться з двома типами корупції, які можна умовно назвати «західний» і «східний». Перший тип може трактуватися як нелегальний ринок тіньових послуг, який регулюється відносинами обміну. Для східної корупції характерно плетіння корупційних відносин в тканину інших, фактично легітимних (у веберовского сенсі: прийнятих суспільством як нормальних) соціальних відносин, і тут нерідко розмита межа між корупційними відносинами і відносинами дарування [14].
Третій тип відносин вкорінюються в міру розвитку держави і усвідомлення того факту, що держава – інститут надання певних послуг його громадянам. Ці відносини – відносини послуги – розвиваються таким чином. Спочатку громадяни «дарують» державі свої податки, які йдуть на те, щоб надавати їм же певні послуги. Для цього наймаються інші громадяни, яких у нас називають «посадовими особами». Громадянин приходить до посадової особи, коли в нього виникає якась потреба, і обидві сторони вступають у відносини послуги. При цьому незримо присутня третя сторона – держава, оплачуватиме (грошима громадянина) послуги, що надаються йому посадовими особою (причому платню даної посадової особи входить в цю оплату).
Однак, між трьома видами відносин є принципові відмінності. Відношення дарування – найбільш древні, закорінені. Наявність в них третьої сторони найменш помітно, бо мораль, керуюча ними, рефлексує слабо і сприймається, поневіряється без напруги, майже на несвідомому рівні. Нарешті, вони позитивно емоційно забарвлені, а тому максимально комфортні.
Наступні за давністю звичаю – відносини обміну. Вони звичні, оскільки людський побут пронизаний ними, але не носять постійного характеру, а тому не мають емоційного забарвлення. Про наявність третьої сторони (інститутів, що охороняють процедури обміну) згадують лише тоді, коли відносини ускладнюються конфліктом.
Відносини послуги істотно відрізняються від двох перших. Перш за все, вони наймолодші. Крім того, вони малозвичні, оскільки громадяни стикаються з владою незрівнянно рідше, ніж ходять до магазину або звертаються за допомогою до родичів. В принципі, вони повинні бути емоційно нейтральні, але традиція, на жаль, така, що контакти з владою, як правило, викликають негативні емоції.
А найголовніше, більшістю громадян відносини послуги практично не усвідомлюються як такі. Масовій свідомості, традиційної в своїй основі, незвично представляти державу, а отже, і кожного його представника, як інститут, який існує завдяки податкам громадян. Також важко згадати, що потрібні послуги та праця чиновника по їх наданню заздалегідь оплачені з тих же податків. Посадові особи також вважають в більшості випадків, що, надаючи послуги громадянам, вони роблять йому послуги, що заслуговує винагороди. Саме тому так зручно перетворювати некомфортні та нестійкі стосунки послуги в більш звичні відносини дарування. Тобто у загальному вигляді можна зазначити, що за відсутності зовнішніх обмежень люди прагнуть звести менш комфортні відносини до більш комфортних