Структуруюча функція хабара особливо помітна в умовах суперечливості, заплутаності, відставання законодавства від зміни умов життя. Все це виводить на передній план роль його тлумача – чиновника, послуги якого із застосуванням тієї чи іншої норми оплачуються у формі хабара. Особливо цей процес характерний для трансформуючихся спільнот, в рамках яких створення нових правових норм здійснюється нерівномірно, непослідовно і з відставанням. [33, c. 103]
Щодо мотивації до корупції на особистому рівні, то вона досить адекватно описується моделлю очікуваної корисності корупційних дій. У цій моделі вхідними даними, що визначають поведінку людини, є параметри зовнішнього середовища – ймовірність виявлення корупційних дій, розміри покарань при їх виявленні та особистісний параметр, який характеризує схильність до ризику особи, що приймає рішення. Релігійні, освітні або культурно-історичні фактори в даній постановці також впливають на показник схильності чи несхильності людини до ризику. Інституційні фактори визначають ефективність діяльності державних органів з виявлення фактів корупції (ймовірність виявлення).
Саме, враховуючи сукупність факторів, що зумовлюють корупцію як на індивідуальному так і інституційному рівні, слід розробляти програми боротьби з корупцією.
Бажання позбутися хабарництва одним махом свідчить про поверхневе її розумінні в той час, як воно представляє собою складне економічне, політичне, правове та соціально-моральне явище.
Складність подолання корупції в найкорумпованішіх країнах світу полягає в тому, що вона властива всім верствам суспільства, тобто корупційні механізми супроводжують людину протягом всього життя – від школи, де вона за допомогою батьків та вчителів отримує перші уроки корупційної поведінки, до самостійного життя, де вона, можливо, змініть власний статус у системі корупційних відносин. Щодо низової (побутової) корупції, то вона певною мірою може розглядатися як механізм згладжування існуючих диспропорцій оплати праці, але оцінити її обсяги надзвичайно важко, адже майже неможливо визначити факти низової корупції, через те, що, наприклад, подяка лікарю за довідку про хворобу більшістю не сприймається як корупція [15, c. 66].
Організація боротьби з корупцією може в одних випадках втілюватися в створенні системи надійних, ефективних правових та інституційних механізмів та гарантій соціально-політичного контролю за діяльністю державних органів, різних організацій і окремих осіб. У інших обставинах вона переважно зводиться лише до вимушених заходів з боку влади, спрямованих на відновлення елементарного порядку в суспільстві, а також на перерозподіл сфер впливу між різними кланами правлячої олігархії і кримінальними утвореннями мафіозного типу. Таким шляхом, корупція фактично «вбудовується» в механізми державного регулювання як неконституційний «важіль влади».
Боротьба з корупцією – транснаціональна проблема, незважаючи на специфічні «національні образи» цього явища. Тому в основу відповідного документа доцільно вбудувати 20 основних принципів, розроблених на Другій зустрічі глав держав і урядів держав-членів Ради Європи у вересні 1997 р. багатосторонньої групою з питань корупції (Страсбург) [53]. У їх числі потрібно особливо акцентувати увагу на таких соціально значущих принципах, як:
¾ незалежність і автономія осіб, на яких покладено обов'язки щодо попередження, ведення слідства і винесення судового рішення у справах щодо злочинів, пов'язаних з корупцією;
¾ гарантованість захисту осіб, які надали допомогу компетентним органам у боротьбі з корупцією;
¾ обмеження привілеїв, які перешкоджають розслідуванню, ведення слідства і винесення судового рішення по цих злочинах, на рівні, відповідному демократичному суспільству;
¾ впровадження в практику принципу публічності з метою інформування громадськості, що в кінцевому підсумку буде сприяти справедливої конкуренції та стримувати корупціонерів від вчинення злочинів;
¾ забезпечення ЗМІ, як того вимагає демократичне суспільство, свободу отримання та використання інформації з питань корупції, не є предметом особливої секретності або службового користування.
¾ комплексність, і спрямованість в боротьбі, у якій приймають участь всі сили влади і суспільства.
¾ антикорупційна програма повинна реалізовуватися на вищому рівні політичного керівництва країни і при максимальному співробітництві з інститутами громадянського суспільства [46, c. 18].
Тож, підводячи підсумок, необхідно відзначити, що корупція має безліч форм і причин, що зумовлюють її появу, саме тому, що корупція є загальним комплексним феноменом з боку розгляду соціології виокремлено ряд підходів, що можна згрупувати на 3 рівні: теорії соціального де термінування, інституційні теорії та особистої мотивації. Неможливо виокремити домінуючий підхід, адже боротьба з корупцією – проблема складна і, безумовно, комплексна, її вирішення передбачає не тільки використання широкого спектру правових засобів (кримінально-правових, адміністративно-правових, дисциплінарних, цивільно-правових), але і застосування повного набору соціально-управлінських, організаційно – управлінських, політичних і культурних заходів. Соціально-культурний механізм викорінення корупції безпосередньо обумовлений трансформаційною динамікою свідомості (суспільства і особистості) від інтегрованого тоталітарного зразка до ліберально-демократичного. У ході цього процесу відбувається глибинна зміна «ментального образу» людської гідності з патріархально-підданського у вільний демократичний менталітет громадянина суверенної і сильної країни, не приймає приниження її гідності ніякими діями і вимаганнями з боку корумпованої бюрократії. Тільки таке соціокультурне середовище і політична система здатні подолати корупцію в корені.
2. Соціокультурні контексти інституціоналізації феномену корупції
Звичайно, для суттєвого розуміння хабарництва як соціального явища, треба дослідити його історію та передумови появи, тобто визначити соціокультурну природу цього явища.
Історія хабарництва не поступається за своєю давнину історії людської цивілізації. Без нього не могли обійтися чиновники Єгипту, Риму і іудеї.
Саме це явище можливо там, де існують посади і посадові особи, що розподіляють соціальні блага. Хабарництво як підкуп посадової особи згадується в папірусах Давнього Єгипту. Зловживання серед єгипетських чиновників були досить частим явищем. Хоча вони чи навряд мали настільки масову форму, як у наш час. Чиновники з оточення фараона схиляли місцевих багатіїв до того, щоб ті давали їм рабів, інструмент і транспортні засоби для роботи в приватному господарстві (своєрідній заміській дачі), у бідних забирали овочі під виглядом збору для царського столу, тобто під виглядом збору до царської скарбниці вони займалися хабарництвом. Іноді вони доходили до прямого насильства і хабарництва.
Слід зазначити, що спочатку корупція була більше моральної проблемою. Зокрема, в книзі «Корупція. Етика і влада у Флоренції в 1600–1770 рр.» її автор Жан-Клод Ваке писав, що у розглянутий період дискурс про корупцію був дискурсом не про державу, а про людську природу.
Особливу заклопотаність у стародавні часи викликала продажність суддів, оскільки вона приводила до незаконного перерозподілу власності та бажання вирішити суперечку поза правового поля. Невипадково провідні релігії з усіх видів корупції засуджують в першу чергу підкуп суддів. Зокрема, в Біблії сказано: «Дарів не приймай, бо дари сліпими роблять зрячих і викривляють слова справедливих». У Корані говориться: «Не привласнюйте незаконно майна один одного і не підкуповуйте суддів, щоб навмисно привласнити частину власності інших людей».
Як писав Томас Гоббс, корупція «є корінь, з якого витікає в усі часи і при всяких спокусах презирство до всіх законів» [31, c. 53].
Тривала історія хабарництва і боротьби з ним на теренах слов’янських держав. Хабарництво згадується в російських літописах XIII ст. Перше законодавче обмеження корупційних дій належить Івану III. А його онук Іван Грозний уперше ввів страту як покарання за надмірність у хабарах. До часів Олексія Михайловича Романова відноситься практично єдиний народний бунт антикорупційної спрямованості. Він відбувся в Москві в 1648 р. і закінчився перемогою москвичів: частина міста згоріла разом з чималою кількістю мирних жителів, і заодно царем були віддані на поталу натовпу два корумпованих «міністра» – голова Земського наказу Плещеєв і глава Пушкарський наказу Траханіотов.
При Петрі Великому розцвітали і корупція, і жорстока боротьба царя з нею. Перший Імператор Росії вішав казнокрадів на вулицях, публічно їх карав, але суттєвих покращень в ситуації не наступало. Ось чому 100 років по тому на питання, як можна одним словом описати ситуацію в Росії, Карамзін відповів: «Крадуть».
Розвиток капіталістичних відносин, поява перших акціонерних товариств наприкінці ХVIII – початку XIX століття створили нові можливості для збагачення бюрократії. Статут будь-який акціонерної компанії підлягав неодмінного затвердження самим государем імператором. Але, перш ніж з'явитися перед поглядом монарха, проект статуту повинен був отримати схвалення в різних відомствах «за належністю». Для запобігання тяганини підприємці часто намагалися включити до складу засновників впливових високопоставлених осіб, що мали зв'язки в столичних коридорах влади. Недарма, скажімо, акції залізничної компанії Курсько-Київської дороги в суспільстві називали «акціями Державної Ради і Сенату»: сановники цих установ активно – і небезкорисливо – «проштовхували» залізничні проекти.
На думку П.А. Берліна, який ґрунтовно прослідив генезис російського капіталізму в ХVIII-ХIХ ст., хабарництво відігравало значну роль в утворенні великих капіталів у країні і в історії приватних багатств у Росії. Форми хабара змінювалися – брали їжею, хутрами, кріпаками, грошима, послугами, але суть його як форми зловживання владою, як службового злочину – зберігалася. Вперта відтворюваність подібного діяння знайшла стихійне відображення в мові, разом з деякими народними еквівалентами терміну, що широко ходили в ужитку, на кшталт – «вчинити честь», «проявити повагу», «мзда», «корм», «видобуток», «подарунок», «дітлахам на молочішко», «повернути борг», «любостяжательность», «хабарництво», «сріброласощі». Хабар вражав уяву письменників і державних мужів – так народилися: «богопротивні ласощі» (Петро Великий), «довільне самовознагражденіє» (С. Уваров), «службові солодощі» (М. Салтиков-Щедрін) [19, c. 74].