Сприятливим середовищем для розвитку кланів є така ситуація у суспільстві, коли ще не викристалізувалися соціяльні сили, які є соціяльною базою влади, коли державна влада слабка, а кризові явища в економіці, політиці, соціяльній сфері набувають велетенських розмірів. Саме тоді настає час кланів. Чим більшої сили набуває клан, тим активніше він проникає у політику, пристосовується до правил поведінки у політичній сфері, випроваджуючи до неї своїх висуванців, підкуповуючи політиків.
Науковці виділяють і таку характеристику, як «нова еліта в Україні». Це відносно строката за складом соціяльна група. До неї входять частково нові люди, які за старого режиму не мали ніякого стосунку до влади, а також здебільшого ті, хто і за совєтської влади був при владі. До «нової еліти» входять лише ті представники старої номенклатури, що якісно оновилися, хто політично, ідеологічно, психологічно та етично пристосувався до умов і вимог нової системи.
На думку політологів-дослідників, в Україні після розпаду СССР відбувся політичний бартер: партійно-совєтська номенклатура рекрутувала до своїх лав більшість конформістських лідерів контреліти (Полохало В. Украина: лидерство, элита, власть // «Независимость», 9 сентября 1994 года).
До слова, найбільший прошарок нової владної еліти сьогодні в Україні становлять другий та третій ешелони номенклатури Компартії України – колишні працівники периферійних міськкомів, райкомів партії, парткомів великих підприємств, комсомольські працівники.
Аналізуючи еліту, що функціонує сьогодні в Україні, соціологи, політологи ще називають її «посттоталітарною», а не демократичною, бо вона має певну ментальність та стереотип поведінки, звички того просторово-часового режиму, що був при СССР. Щоб позбутися цього, потрібен час і зміна покоління.
Щодо організаційно-управлінських методів, стилю роботи, публічної поведінки, організації приватного життя, посадових привілеїв, то нова еліта перейняла їх від старої, а в дечому її перевершила. Вона більше привілейована, ніж колишня компартійна, причому безконтрольна, не підзвітна.
Однак і змін не можна не помічати. Процес модернізації українського суспільства тільки розпочався, тому можливі лише деякі прогнози. Але можна твердити, що в результаті змін, які відбулися у суспільстві, виграла певна частина номенклатури, особливо регіональної, що, як зазначають політологи, обміняла свої бюрократичні привілеї на власність у формі нерухомости, солідної частини підприємств, отриманих у процесі номенклатурної приватизації.
Період управління номенклатурних чиновників характеризується тимчасовістю, невисоким професіоналізмом, инколи безпринципністю. Саме так втрачаються авторитет і довіра мас до них. За таких обставин еліта переходить до розряду чиновництва. Такий стан знижує авторитет державних службовців, що є проблемою кадрової політики у процесі адміністративного реформування.
Великою проблемою для української еліти є брак ідеології державотворення, чіткої політичної програми дій і почуття соціяльної відповідальности. Цим вона і відрізняється від еліт розвинених країн світу (США, ФРН, Франції, Данії та ин.).
Еліту поділяють ще на правлячу і контреліту, на еліту і антиеліту, на діючу і резервну, на панівну і опозиційну. Існує типологія еліти за фахом: політична, військова, освітянська, творча, управлінська тощо.
Поділ на еліту правлячу та контреліту має певний сенс у політичній сфері. Наукова, мистецька еліти виконують роль генераторів ідей, творців художніх творів. У межах цієї елітарної групи теж є протистояння, адже її статус у державі низький, тут іде «торг» за звання, що особливих привілеїв не дає.
Якщо характеризувати контреліту як тип, то це політична еліта, яка вже відлучена від влади, або ще тільки прагне дійти до неї.
У правлячій еліті постсовєтського періоду соціологи виділяють відкриту (прозору) і тіньову групи.
Відкрита правляча еліта – це публічні політики, які здобули певну позицію у державній владі (окремі депутати, члени уряду, державні службовці високого рангу тощо).
Тіньова правляча еліта – це ті, хто має сильний вплив на прийняття державних рішень завдяки своєму багатству, діють вони не публічно, а «у тіні». Тіньова правляча еліта є в усіх суспільствах, але її питома вага, вплив та можливості порівняно незначні. У країнах на стадії модернізації суспільства створюються сприятливі умови для зростання ролі тіньової еліти. Є вона і в українському суспільстві.
Важливою проблемою є моральність еліти в процесі модернізації суспільств. Сучасні реформатори, відмовившись від колишньої ідеології, по суті, взагалі ігнорують ідеологію, спираючись на спрощені уявлення про соціяльний розвиток, вважаючи, що реформування економіки автоматично приведе до прогресу духовности та моралі.
Але ж відомо, що саме світогляд як пріоритетна якість має відображатися у державотворчих та законотворчих процесах, бо саме він закладає морально-етичні підвалини майбутнього, без чого не можуть формуватися ні політична стратегія, ні управлінська діяльність, ні модернізація суспільства в цілому.
У нинішньому суспільстві утворився світоглядний, а до певної міри й ідеологічний вакуум. Образ суспільства має бути визначений через систему світоглядних істин, які, у свою чергу, стануть зрозумілими, якщо проаналізувати історичний досвід політичного життя та політичної діяльности світового співтовариства, що перебував на вищому етапі модернізації суспільств.
Людський досвід вчить, що всі найважливіші рішення приймає владна еліта. Але буває й так, що звичайний людський егоїзм переноситься на сферу політики, виявляючись, зокрема, у прагненні політиків непомірно розширювати свої права і повноваження для себе, здійснюючи владне панування над тими, хто їх обирав, забуваючи про честь і мораль. «Щоб збудувати і зберегти державу, – писав В. Липинський, – треба егоїстичні інстинкти обмежити … бо необмежений егоїзм правлячих веде до руйнуючого державу зловживання владою і силою».
Суперечливим є питання про співвідношення понять «еліта» і «номенклатура». Російські науковці не протиставляють їх. . Поняття «номенклатура» означає елітну групу, яка була характерна для совєтського суспільства та инших країн, що входили до соціалістичного табору. Нова еліта постсоціалістичних суспільств або безпосередньо походить від номенклатури, або щільно з нею зв’язана.
На даному етапі державотворення складно говорити про сучасну українську еліту як про усталену, особливо коли йдеться про правлячу політичну еліту й опозицію. Тому, як твердять соціологи (М. Шульга, О. Потехін, Н. Бойко, Т. Шульга) при аналізі складно застосовувати класичні визначення і використовують метафори, напівнаукові поняття, публіцистичні кліше.
Еліта – привілейована верства суспільства. Система привілеїв має конкретно-історичний характер і суттєво змінюється з модернізацією суспільних відносин, змінами соціяльних порядків та політики. Тут відчутно даються взнаки зразки та моделі, які склалися в українській культурі, традиціях, менталітеті народу. Досить складно з’ясувати, що вкладається в поняття «національна еліта в Україні». Тут ми не повинні мати на увазі проблему – з якого етносу складається еліта, а те, чи діє вона в інтересах української політичної нації. Думається, що не можна назвати національною еліту, яка, розуміючи тимчасовість свого перебування при владі, використовує цю обставину лише для власного збагачення, тримає свої капітали за кордоном. Це – підґрунтя конфліктности в системі становлення української політико-владної еліти.
Проблемою українського суспільства – у чіткому поділі між елітою і неелітою за величиною прибутків, регулярністю їх отримання, за рівнем життя, можливістю впливати на прийняття державних рішень тощо. Ця прірва досягла такого розміру, що утворилися немовби два соціальні світи в одному суспільстві, які існують паралельно і не пересікаються.
Передові країни спрямовані до постіндустріального стану, до інформаційного суспільства, тобто моделі суспільства, заснованого на знаннях. Це підвищує роль науки, різного типу технологій, засобів масової комунікації і пов’язане з гуманізацією відносин між людьми, зростанням духовности, опорою на культуру і мораль.
Варто зауважити й те, що елітотворчі процеси – довготривалі, як про це свідчить історія, адже інтелігентом високого ґатунку вважають особистість, що займається інтелектуальною працею не менш, ніж у третьому поколінні. Як доводить історія англо-американської політичної еліти, державі потрібна спеціальна система навчальних закладів, де б працювали за новими програмами найліпші викладачі, які були б фахівцями і вихователями. Державі потрібна власне національно забарвлена еліта, високоінтелектуальна, професійно відповідальна, глибоко патріотична, віддана власному народові, Україні.
Висновок
Проблемою українського суспільства – у чіткому поділі між елітою і неелітою за величиною прибутків, регулярністю їх отримання, за рівнем життя, можливістю впливати на прийняття державних рішень тощо. Ця прірва досягла такого розміру, що утворилися немовби два соціальні світи в одному суспільстві, які існують паралельно і не пересікаються.
Трагічна сутність нашого часу в тотальній невідповідності об’єктивних умов життєдіяльності і ментальності значної частини суспільства.
Для одних – це трагедія, що викликає відчуття життєвого краху, для інших – це природний стан у звичному середовищі, що відповідає потребам і інтересам. Криза стає перманентною характеристикою суспільства й особистості. Але це не безвихідь, а спосіб пристосування до умов існування, що змінюються.