Розв'язуючи його, слід пам'ятати, що культура міжетнічного спілкування формується не тільки шляхом і з допомогою вербального впливу, а й на прикладах і зразках належної поведінки. Далі, формування культури міжетнічного спілкування не обмежується виховним впливом у процесі реалізації ідеологічних заходів, але продовжується і в побуті, і в процесі трудової діяльності. Це формування передбачає поширення і засвоєння певних етичних знань, трансформацію їх у переконання і формування на основі вмінь і навиків культури міжетнічного спілкування «Роль формування культури міжетнічного спілкування неминуче зростатиме разом із зростанням значення моральних засад у житті суспільства».
Культура міжетнічного спілкування – це разом з тим і різновид політичної культури. Зрештою, саме на відсутності у широких масах достатньої політичної культури і демократичних традицій спекулюють шовіністичні, екстремістські елементи. Соціологічні дослідження показали, що населення часто має слабке, обмежене уявлення про категорії, зв'язані з розумінням національної політики. Наприклад, у ході одного з опитувань було виявлено, що більш як 50% тих, хто давали інтерв'ю, не розуміються у таких поняттях, як «нація», «національні відносини», «культура міжетнічного спілкування». Один з опитаних в анкеті написав: «Національна гордість – це коли людина вважає, що його нація стоїть вище від інших і вона краща від інших».
Подібні висловлювання відмічалися у кожного другого з опитаних. Це свідчить про невисоку політичну культуру людей, їх елементарну необізнаність в азах, без яких людина не може грамотно будувати свої відносини у багатонаціональному колективі. А це часом породжує негативні колізії, неповагу до осіб інших національностей, їх звичок, традицій. Звідси – актуалізація ролі міжетнічного спілкування, особливо у багатонаціональних труд, колективах, яка стає дійовим засобом нагромадження і передачі соціального досвіду, колективізму та обміну матеріальними і духовними цінностями, поглядами, почуттями та емоціями. Все це має величезний вплив на формування культури міжетнічного спілкування. Культура міжетнічного спілкування це стабілізація з допомогою демократичних інституцій, що народжуються й утверджуються на основі національної (і в т. ч. міжетнічної) згоди. Водночас сьогодні не можна не враховувати того, що, з одного боку, ідеї і політика реформ все глибше проникають у товщу суспільного буття, а з іншого – усе крутіше закипає магма нетерпіння в глибинних верствах суспільства, загрожуючи виплеснутися вулканічною лавою. Важливо виробити спільну платформу для всіх народів України, пристосовуючи свою свободу та інтереси один до одного. Рахуватися, поважати, підтримувати. Інакше не побудуєш добросусідських, толерантних відносин між людьми різних національностей.
2. Державна етнокультурна політика в Україні на сучасному етапі
Сутність державної етнокультурної політики полягає у відродженні етнічної самосвідомості й збереженні духовної і матеріальної культури етносів, сприянні розвитку їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, забезпеченні інформаційних, культурних, освітніх потреб, у створенні умов для активного включення всіх етнокультур у духовне життя суспільства. Державна етнокультурна політика органічно зв’язана з державною етнополітикою і культурною політикою держави. Вона має відображати духовні інтереси усіх складових української політичної нації та української діаспори. «Українська нація, національні меншини є одночасно суб’єктами етнонаціональної, а отже, етнокультурної політики».
Державна політика у сфері етнокультурного розвитку, її формування і реалізація мають базуватися і на загальносистемних принципах: гуманізму, демократизму, публічності, науковості, законності тощо. Особливе значення має дотримання спеціальних принципів – багатокультурності; самоцінності етнокультур; єдності прав та обов’язків громадян і їхніх спільнот щодо задоволення етнокультурних інтересів; орієнтації носіїв культур на загальнолюдські духовні цінності. Вони корелюються із проголошеними міжнародною спільнотою такими принципами культурної політики в постіндустріальному суспільстві, як сприяння розвитку етнічної та національної ідентичності, культурному і мовному розмаїттю; підтримка творчості та ін. Особливість процесу реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку полягає, зокрема, в тому, що він здійснюється переважно у формі регулятивного впливу з обмеженим використанням адміністративних методів. Комплексний механізм формування і реалізації державної етнокультурної політики є сукупність засобів і способів цілеспрямованого впливу держави на вирішення питань збереження культурної самобутності етносів і забезпечення інтеграції етнокультур в єдиний культурний простір України. Одним із найсуттєвіших недоліків розроблюваних в Україні проектів концепцій етнонаціонального, етнокультурного розвитку є недостатня орієнтованість на створення умов для втілення в життя державної політики і особливо – відсутність ефективних економічних, правових, організаційних механізмів її реалізації. Наукова проблема, яка зумовлена об’єктивною суспільною потребою і актуалізована відсутністю відповідних ґрунтовних теоретичних розробок, потребує дослідження на основі системного підходу. З огляду на поглиблення процесів регіоналізації і підвищення ролі регіонів у суспільно-політичному та етнокультурному житті, а також розуміння культурно-освітнього фактора як одного з визначальних випливає, що етнокультурний регіон – це територія, яка відрізняється від інших територій за різноманітністю культурних виявів, сукупністю та інтенсивністю взаємозв’язаних етнічних елементів, структур, відносин, що її утворюють. Культурний розвиток регіонів залежить від рівня їх розвитку, державного сприяння йому, утвердження в суспільстві толерантності й поваги до культури, історії, мови, традицій різних етносів при збереженні інтегруючої ролі української культури.
Українське суспільство може успішно розвиватися лише за наявності достатніх внутрішніх можливостей регіонів та за державної підтримки їх культурної різноманітності, базуючись на принципах самодостатності, рівноправності, гармонізації соціальних відносин, на традиційних культурних регуляторах, а також за умови недопущення рецидивів протистояння чи ігнорування самоцінності культурних архетипів локального середовища регіонів.
Відтак одним з актуальних завдань державної влади на сучасному етапі є формування і проведення якісно нової державної регіональної політики. Державна регіональна політика – це складова не тільки соціально-економічного, а й етнонаціонального, етнокультурного розвитку країни, тісно пов’язаного із здійсненням адміністративної реформи та вдосконаленням адміністративно-територіального устрою.
В етнокультурному русі спостерігаються як позитивні тенденції, так і певні суперечності. «Відбувається інтенсивний процес формування громадських організацій: етнокультурних товариств, асоціацій тощо».
До сталих тенденцій в етнокультурному русі відносяться: пробудження почуттів національної гідності й упевненості меншин у творчих силах своїх етносів; зародження масового аматорського художнього руху, створення професійних театрів і мистецьких колективів національних меншин; розвиток мережі національних шкіл, організація класів і груп, відділень і курсів у спеціальних навчальних закладах; запровадження на телебаченні й радіо передач та друкованих органів мовами національних меншин.
Етнокультурні центри (громадські організації, які репрезентують один з механізмів культурно-національної автономії і новий тип культурно-дозвільної організації, що ставить перед собою завдання культурної консолідації певного етносу, відродження, розвитку і популяризації духовної культури різних етнічних спільнот) стали відігравати роль авторитетних інститутів громадського управління етнокультурними процесами.
Процеси етнокультурного розвитку тісно взаємозв’язані з етнополітичними. На базі етнокультурних об’єднань із всеукраїнським статусом утворюються об’єднання, які формують субпредставницькі органи, включають фінансові та комерційні структури, налагоджують тісні зв’язки з різними міжнародними організаціями та дипломатичними службами зарубіжних країн. На передній план у загальному етнокультурному русі виходять соціально-економічні проблеми, що зумовлює новий перерозподіл сил між політичними партіями і блоками, що представляють різні етнічні групи.
Відзначається суттєве відставання чинної нормативно-правової бази від стрімкого розвитку самоорганізації етнічних спільнот. Серед інших факторів, що справляють негативний вплив на етнокультурну ситуацію в Україні є невирішеність питання щодо забезпечення етнокультурних товариств фінансовими та іншими ресурсами. Тобто політизація етнокультурного руху відбувається не лише внаслідок активного пошуку етнічними спільнотами адекватних форм культурного самовизначення, а й через неповне і несвоєчасне задоволенням їх потреб, зокрема матеріально-фінансових.