Варто розрізняти три основних види насилля ~ моральне, фізичне та сексуальне, розмежовуючи примушування до певної дії без згоди на це партнера та ступінь аморальності тиску. Загалом будь-яке насилля є руйнівним для особистості жертви, оскільки спричиняє зниження її самооцінки та втрату самоповаги; у підсумку до межі падає рівень домагань. А за умови продовження насильницьких дій жертва втрачає індивідуальну, соціальну та рольову ідентифікацію, блокуються прийнятні моделі поведінки і дестабілізується весь її внутрішній світ.
Сімейне насилля має свою специфіку, тому що члени сім'ї пов'язані особливими соціальними, моральними та економічними зв'язками. З одного боку, людям легше впливати на поведінку один одного, оскільки вони добре знають особливості характеру та темпераменту партнера, його звички та прив'язаності, а відтак мають змогу найбільш ефективно маніпулювати його поведінкою і почуттями, з іншого -як державі, так і третій стороні важко втручатися у сімейні справи, адже це своєрідний мікросоціум із власними законами, правилами та нормами. Почасти дружина терпить насилля зі сторони чоловіка тільки через те, що, на її думку, в разі розлучення на неї чекає суспільний осуд - вона не зуміла "бути правильною дружиною", і її діти залишилися без батька. Вона мало задумується над тим, що у сімейних непорозуміннях завжди винні обидві сторони, а виховні впливи такого батька лише шкодять дітям і роблять із них таких самих жертв, як вона сама, формуючи у них спотворену модель сімейних відносин. Тут тендерні стереотипи заганяють людей у необгрунтовані статеві рамки, позбавляють їх внутрішнього права бути рівноправними у партнерських взаємостосунках.
Дослідження основних мотивів і причин виникнення насилля у сім'ї дали змогу вченим обґрунтувати три теорії. Перша—феміністична, прибічники якої стверджують, що зосередження влади у руках чоловіків, їх данування у сім'ї та суспільстві - це головна причина насилля. Друга-теорія сімейних систем, у рамках якої схильність до насилля розглядається як така, що бере свій початок від батьків суб'єкта, а саме насилля вважається нездоланним унаслідок усталених взаємовідносин між чоловіком і жінкою. Третя - психопатологічна теорія, основними причинами насилля у сім'ї вважає зловживання алкоголем, психічні розлади, нездатність чи невміння особи жити в суспільстві[5.-С.74-75].
З'ясування глибинних причин насилля у сім'ї викликає значну кількість суперечок між представниками різних наук. Зокрема, немає чіткого пояснення взаємозв'язку різних чинників у виникненні насилля та злочинності у сім'ї: це проблема любові, ненависті, прихильності чи ревнощів? У цьому контексті разючим є такий факт: 2/3 суспільних витрат робочого часу припадає на зусилля жінок, а кожну третю сім'ю у світі утримує жінка. Тому одним із найважливих пріоритетів сучасної політики демократичної держави має стати забезпечення кожній жінці свободи вибору життєвого шляху, оптимального поєднання вироб-ничої,(суспільної діяльності та сімейних обов'язків.
Чинне законодавство гарантує чоловікам та жінкам України рівні права та можливості, однак повсякдення заперечує це. Більше того, принцип гендерної рівності в усіх сферах життя закріплений у Конституції України (статті 3,21,24,51). Зокрема, частина третя статті 24 безпосередньо присвячена подоланню дискримінації стосовно жінок в Україні; вона наголошує на тому, що рівність прав жінок і чоловіків забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній та культурній сферах, у здобутті освіти та професійній підготовці, у праці та винагороді за неї. Наступний важливий крок законодавства: не лише жінкам надається можливість поєднувати працю з материнством, а й чоловікам - з батьківством.
Нещодавно Україна ратифікувала низку конвенцій про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок 1979 року, № 156 про працівників із сімейними обов'язками, про права людини (Відень, 1993 р.), про ліквідацію насильства щодо жінок, про громадянські та політичні права, про соціальні, економічні та культурні права (1976 року). На жаль, ці нормативні акти мають винятково декларативний характер та незабезпечені механізмами реалізації, щонайперше фінансовими та організаційними. Громадянське суспільство в Україні на сьогоднішній день неспроможне істотно вплинути на тендерну ситуацію в країні. Отож, законодавче закріплення тендерної рівності не допомогло жінкам відчути себе більш рівноправними. Реальне життя українських жінок ще далеке від ідеалів рівноправ'я, соціальної рівності та психологічної паритетності. Певний масив досліджень обґрунтовують нездатність жінок займатися політикою через те, що за своєю природою вони є аполітичними. Починаючи з Платона, жінки зображуються істотами, котрі не мають важливих для громадського життя рис, і тільки сім'я - це найприй-нятніша сфера їхньої діяльності. Головними обов'язками жінки вважай' ються ті, що пов'язані з ролями дружини і матері. Політична поведінка чоловіків є взірцем, за яким оцінюється суспільна поведінка жінок, але із значно нижчим коефіцієнтом ефективності.
У 50-60-ті роках XX століття статева відмінність розглядається як одна з багатьох складових, що визначали політичну поведінку. Починаючи з дослідження М. Дюверже, який акцентував увагу на меншій політичній активності жінок порівняно з чоловіками, даному факту даються переважно психологічні пояснення. Вважається, що жінки більш схильні до традиційних цінностей і консервативних поглядів і "за самою своєю природою" не можуть прийняти маскулінний стиль політики, мати самостійні політичні уподобання, а некритично розділяють політичні смаки своїх чоловіків. Якщо чоловік і дружина голосують по-різному, то вибір чоловіка пояснюється раціональними причинами, а вибір жінки - ірраціональними, тобто афективними, чуттєвими.
Пасивна участь жінок у політиці вважалася нормою, і тільки з появою феміністського руху поступово змінилося ставлення до цієї участі. Починаючи з 70-х років минулого століття, разом з категорією тендера, до політичного дискурсу широко залучаються жінки, котрі, як виявилося згодом, здатні брати активну участь у політиці, причому не менш успішно, ніж чоловіки.
У наш час політичні науки розглядають феміністський напрямок як один з найбільш перспективних. З'ясувалося, що існує безпосередній зв'язок між соціалізацією жінок, виконуваними ними ролями, їхніми можливостями і рівнем їх доступу до соціальних благ. Зростання формальних і змістових показників освіченості жінок істотно активізує їхню участь у політичному житті. Водночас і праця за межами сім'ї підвищує їх інтерес до політики. Дослідники феміністичного напрямку критично проаналізували такі важливі поняття, як "влада", "владні повноваження", "громадянство", "приватне життя", "справедливість", "демократія", дійшли висновку, що більшість теоретичних праць відображають маскулінний досвід, а (тому потребують перегляду і належного врахування життєвого досвіду іншої половини людства - жіноцтва. За останнє десятиліття опубліковані численні книги і статті, що дають феміністську інтерпретацію політики (Ц. Батлер,Дж. Скот,Д. Кул, В. Дойчман, М. Кара, Дж. Рінг, М, Шенлі, К. Пейтман, К. Сан-стейн та ін.). Суть цих робіт полягає у кількох висновках. По-перше, у сучасному демократичному суспільстві жінка не вважає себе об'єктом чоловічого впливу, чоловічої політичної волі, а прагне творити політичну культуру спільно з чоловіком, постійно вдосконалюючи останню. По-друге, саме підвищення політичної культури населення є головним завданням держави і суспільства, що сприяє реалізації жіночого чинника у складній політичній сфері, долає монополію чоловіків на право керувати. По-третє, реальний доступ жінок до політичної та економічної влади залишається обмеженим, а їх участь у процесі прийняття рішень незначна на всіх рівнях - від колективного до індивідуального, причому навіть там, де вони становлять більшість.
Свого часу Радянський Союз одним із перших проголосив рівність чоловіка і жінки. Однак, незважаючи на гучні декларації, жінки були практично виключені зі сфери прийняття рішень, не мали доступу до великої політики, займаючи в ній другорядні позиції. Така політична маргінальність жінок пояснюється як їхньою недостатньою вмотивованістю до участі у політичній роботі, так і дискримінацією. Хоча треба наголосити, що певним чином жінки були представлені в органах влади, які відповідали за соціогуманітарну сферу (освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, дозвілля).
Жінки в СРСР та інших країнах соцтабору працювали в суспільному виробництві і воднораз виконували більшість обов'язків у домашньому господарстві, що істотно обмежувало їхні можливості у політичному житті країни. До того ж жіночі організації знаходилися під постійним контролем Комуністичної партії, сповідуючи її ідеологію. Все це спричинило багатопроблемність політичної поведінки жінок на етапі перехідного періоду суспільства. Нині становище жінок у пост-соціалістичних країнах, на думку Генерального секретаря Четвертої всесвітньої конференції з питань жінок Гертруди Монгелли, "відрізняється лише більшим чи меншим ступенем дискримінації"'.