Ментальність та національний характер: характеристика крізь
призму історичної пам'яті
Оскільки один з наукових напрямів, розглянутий у першому розділі, досліджує політичну свідомості скрізь призму національної ментальності, яка формується в історичному контексті, вважаємо за доцільне використати окреслену методику, оскільки великі шари історичної реальності лежать в політичній свідомості сьогодення, формування якої накладається на ментальність, національний характер та психологічні стереотипи.
Таран В.О. зазначає у цьому контексті: “…Згідно з цією традицією послідовно утверджується думка, що специфічні риси психологічного складу, ментальності того чи іншого народу через відповідні ідеологічні пріоритети суттєво впливають на особливості вибору шляху його власного розвитку, його історичну долю”.
Акцентування уваги на проблемі взаємозв‘язку та взаємозумовленості ментальності (менталітету) і політичної свідомості сучасного українського суспільства має свої специфічні причини.
По-перше, воно пов‘язане з поширенням у сучасній науковій літературі інтересу до феномену ментальності і неоднаковою оцінкою природи і ролі в соціальних процесах, а це в контексті названої проблеми потребує додаткового осмислення ментальності як категорії, що має безпосередньо практичне значення в умовах перехідного суспільства, суспільства, що трансформується.
По-друге, воно зумовлюється і деякими загальними особливостями сучасного етапу суспільного розвитку, для якого характерна актуалізація етно-національного чинника з різноманітними його проявами, що, зокрема, на соціально-психологічному рівні виявилося у пробудженні інтересу до національної свідомості та самосвідомості, національного характеру, національної психіки і т. ін. Такий стан проблеми викликає потребу в більш ретельному аналізі специфічності взаємозв‘язку ідеології, масової політичної свідомості і ментальності як соціально-психологічного феномену, пов‘язаного з функціонуванням та активізацією етно-національних спільностей, які в нинішніх умовах стають одними з основних суб‘єктів ідеологічних відносин.
По-третє, не менш важливим у привертанні уваги до ментальності (менталітету) як чинника впливу на певні аспекти соціального життя став і об‘єктивний факт нагальної потреби у виході за межі власне раціонального підходу під час вивчення різних суспільних явищ, у тому числі й політичної свідомості. Тому цілком правильним є тезис про прямий зв‘язок поширеного останнім часом інтересу до ментальності з бажанням суспільства вивести на поверхню свідомості почуття і уявлення, сховані у глибинах колективної пам‘яті.
По-четверте, особливого значення інтерес до феномену ментальності (менталітету) набуває у зв‘язку з тенденцією до підвищення в суспільних процесах ролі людини, її особистісних рис, внутрішнього світу. В методологічному плані він допомагає звільнитися від стереотипів вульгарного марксизму, абстрактних й безособистісних схем економічного детермінізму, в якому губиться людина з її проблемами і внутрішнім життям, від абсолютизації класового підходу під час аналізу будь-яких соціальних явищ.
Поняття “ментальність” близьке за значенням до поняття “менталітет”. Визначити їх досить складно, оскільки ця проблема для вітчизняної науки залишається недостатньо розробленою, принаймні сучасної теорії менталітету (ментальності) в нас поки що не існує. Тому і менталітет, і ментальність часто використовуються як взаємозамінні поняття, хоча зрозуміло, що вони мають свої специфічні особливості. Менталітет зазвичай трактується як сформована система елементів духовного життя і світосприймання, яка зумовлює відповідні стереотипи поведінки, діяльності, способи життя різноманітних соціальних спільностей (груп), індивідів, що включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення, які визначають здатність спільностей та індивідів відповідно сприймати чи діяти.
Менталітет – це характеристика спільності людей (етнічної, політичної, територіальної), яка розкриває специфіку мислення, спілкування та поведінки людей у конкретному політичному, економічному і культурному просторі. Якщо змінюється політичний, економічний та культурний простір, при тому корінним чином, то повинен змінюватися (на краще чи гірше) менталітет народу.
Зважаючи на викладене вище, менталітет має не тільки етнічну “обгортку”, він є характеристикою будь-якої спільності людей. Дійсно, з цим можна погодитися: етнічні форми менталітету не єдині: він проявляється і в суто регіональних формах спільностей людей; і у формах специфічних історичних епох, наявних стійких елементах соціальної структури суспільства, притаманних соціодемографічним групам; і в професійних та певних групах населення. Проте етнічний менталітет залишається найбільш стійкою формою духовного життя, культури, що формується саме на етнічному рівні функціонування людських спільностей, визначає їх характер, надає специфічності ставленню й оцінкам щодо природних та соціальних явищ, а також масовим діям того чи іншого етносу.
Тільки етнокультурна природу менталітету надає йому глибокої генетичної основи і робить явищем стабільним, стійким, тривалим. Очевидно, що будучи зумовленим природними факторами та конкретно-історичними особливостями суспільного розвитку і маючи специфічне ставлення до всієї сфери духовного життя, менталітет створює відносно стійку етнокультурну основу для формування різних духовних явищ, у тому числі ідеологій.
Крім того в менталітеті співіснують і переплетені воєдино феномени раціонального й ірраціонального. Тому він знаходиться, на думку деяких дослідників між двома формами знання: раціональним і релігійним.
Однак досі не з'ясованим залишається питання стосовно особливостей поняття “ментальність”, природа якої ще більшою мірою відповідає сфері ірраціонального.
У поширеному в науковій літературі визначенні ментальність – це полісемантичне поняття для визначення рівнів мислення, що не обмежується сферою усвідомленого. У більш конкретному плані під ментальністю звичайно розуміють особливий стиль світосприйняття тієї чи іншої людської спільності, ансамбль установок, моделей і стереотипів поведінки, емоцій, настроїв, які презентують спосіб життя людей.
Як наголошує М. Михальченко, ментальність – це певний рівень та якісна характеристика суспільної та індивідуальної свідомості, а також пов‘язаний з ними спектр життєвих цінностей та моделей поведінки, які вміщуються в ідеологічні та політичні орієнтири, як ті, що підтримуються офіційно, так і опозиційні. Це специфічне сприйняття особистістю, як складової частини соціальної та політичної групи, а також і цією групою соціальної реальності, оцінка її та вибір лінії поведінки відповідно до загальновизнаних нормам та зразків поведінки.
Вже давно помічено, що ментальність, тобто одні і ті ж ключові (онтологічного характеру) уявлення, створюючи ядро раціональних (неутопічних) ідеологій, разом з тим самі змінюються. З допомогою середи розповсюдження ці зміни впроваджуються у масову свідомість і перетворюються у повсякденні уявлення. Враховувати ментальність епохи, яка складає структуроутворювальний елемент системи інтелектуальної та моральної орієнтації людини – означає розкривати процес формування нових мислительних стереотипів, які замінюють старі.
Ментальність – це певна схильність, внутрішня готовність людини діяти певним чином, сфера можливого для неї.
Отже, незважаючи на наявність у визначеннях понять “менталітет” і “ментальність” певних відмінностей, їх зміст вказує на достатньо близьку природу цих феноменів.
Обидва феномени у специфічній формі об‘єднують минуле, сьогодення і майбутнє, але більшою мірою пов‘язані з минулим, особливо ментальність.
Формується ментальність в процесі тривалого соціально-історичного розвитку певної людської спільності та віддзеркалює особливості такого розвитку, вона фіксує в собі особливості і певним чином співзвучна з історичною пам‘яттю народу. Пояснюючи таку позицію, І. Пантін визначає, що ментальність – це вираження на рівні культури народу історичних доль країни, як певна єдність характеру історичних завдань та засобів їх розв‘язання, що закріпилися в народній свідомості, в культурних стереотипах. Ментальність – це своєрідна пам‘ять народу про минуле, психологічна детермінанта поведінки мільйонів людей, відданих своєму історично сформованому “коду” за будь-яких обставин, виключаючи катастрофічні.
Ментальність є стійкою системою психологічних рис, притаманних представникам певної соціальної групи, яка формується історично і відтворює узагальнений минулий досвід її взаємозв‘язку з навколишнім природним і соціальним середовищем, а також це властивий тій чи іншій культурі, цивілізації, спільності загальний розумовий інструмент, яким представники цієї групи володіють і користуються в неусвідомленій формі.
Тому для ментальності залишаються більш притаманними такі риси, як сталість, інертність, консерватизм.
Окрім окреслених понять ментальності та менталітету, вважаємо за доцільне для полегшення подальшого аналізу визначити поняття національного характеру, яке теж є близьке до них за значенням. Національний характер як своєрідна персоніфікація культури даної національної спільності. Він сам є продуктом даної національної культури й одночасно носієм її. Він допомагає продовжувати її і передавати з покоління в покоління в незміненому або малозміненому вигляді”. І. Лисяк-Рудницький пише: “Я вірю в існування чогось такого, що згрубше можна назвати “національним характером”. Однак це не треба фальшиво розуміти в натуралістичному сенсі. Бо це явище належить до соціокультурної, а не до біологічної сфери. Національний характер тотожний із своєрідним способом життя, комплексом культурних цінностей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні даному народові. Національний характер формується історично, й можна визначити ті фактори, що спричиняють його. Після того, як національний характер встиг скристалізуватися, він звичайно виявляє чималу стабільність і уміння відкинути або асимілювати підривні впливи”.