Проходження психолого-медико-педагогічної консультації є стресом як для батьків, так і для дітей. Батьки відчувають розгубленість і пригніченість, відмовляються віддавати дітей до інтернатів, сидять з ними вдома або ж скрізь беруть із собою. Для батьків віддати дитину в інтернат означає назавжди відмовитись від неї.
Діти з вадами психофізичного розвитку, як правило, навчаються у спеціальних навчально-виховних закладах саме тому, що у батьків немає альтернативи. Але часто сама дитина відмовляється жити в інтернаті. Необхідність відриву від сім’ї викликає у неї небажання залишатися в інтернаті, що пояснюється також утриманням там дітей з різним рівнем порушень психічного і розумового розвитку. Батьки бояться, що їхня дитина залишиться поза увагою вихователів, і тому йдуть на компроміс – кожен день возять дитину на заняття в інтернат.
У батьків дітей з порушенням зору або слуху є можливість віддати дитину у загальноосвітню школу. Однак їм важко прийняти правильне рішення і в прийнятті його вони втрачають час.
Отже, у цей період в інтересах дитини батькам необхідна інформація про форми спеціальної освіти. Становлення дорослої людини – це довготривалий, поступовий процес, який ускладнюється і утруднюється для багатьох підлітків наявністю у них фізичної чи розумової недостатності і реакцією на них інших людей і суспільства. Ця сфера розвитку дітей може бути розподілена за такими напрямами:
- профорієнтація;
- участь у плідній, суспільно-корисній праці;
- особиста самостійність;
- участь у громадському житті, активність у соціальній діяльності і галузі дозвілля;
- домашній побут.
Після закінчення навчального закладу батьки стикаються з такою проблемою, як вступні іспити до вищих навчальних закладів. Ті діти, які навчалися у школах-інтернатах, позбавлені досвіду складання іспитів. Кожна така подія є великим психотравмуючим чинником для багатьох здорових дітей, а тим більше для дітей хворих.
До таких абітурієнтів має бути індивідуальний підхід, їм треба надавати більше часу для виконання контрольних тестів, потрібні витримка і тактовність на усних іспитах.
Навчання у вищому навчальному закладі може викликати додаткові проблеми: необхідність для матері звільнитися з роботи або змінити режим праці для того, щоб супроводжувати дитину з порушенням зору чи опорно-рухового апарату до навчального закладу, допомагати у навчанні.
Більшість хронічно хворих дітей і дітей-інвалідів після закінчення інтернату залишаються вдома наодинці, їхня самотність і безпорадність турбує батьків, і тут знову виникає ситуація дефіциту інформації. У батьків немає відомостей про місцезнаходження благодійних фондів і організацій, які б могли допомогти їхній дитині створити нове коло спілкування, нову життєву ситуацію.
Доглядати за важкохворими дітьми старшої вікової групи батькам дуже важко: дитину не підняти, як раніше; годувати треба більше, а пенсії не вистачає; роки вже не молоді, та й здоров’я від постійних нервових і фізичних перевантажень гіршає. У цей період також загострюються проблеми, пов’язані із статевою сферою, із взаємостосунками між хлопчиками і дівчатками.
Досвід розвинутих країн світу ілюструє необхідність поступового, виваженого підходу до ідеї інтеграції людей з обмеженими психофізичними можливостями у суспільство, що базується на створенні певної громадської думки у суспільстві про інвалідів, соціальних умов для реалізації їхніх збережених можливостей і здібностей, системі соціальної роботи, яка центрована на сім’ї.
Соціальна допомога людям з функціональними обмеженнями – це складний процес, що потребує переорієнтації, і насамперед – у напрямі розробки методології і методики соціальної роботи. Специфіка такого підходу викликає необхідність корінної зміни ставлення до інвалідів, які потребують також і належних умов для актуалізації своїх здібностей, розвитку особистісних якостей і потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.
Тут постає завдання спроектувати моделі інвалідності і підходи до вирішення адаптаційних проблем інвалідів у суспільстві. У теоретичному плані виходять з визнання універсальності кожної особистості, яка є творцем власної долі, що є цілісністю, а не сукупністю окремих якостей і вчинків. Методологічно такий підхід побудований на здобутках вітчизняної педагогічної науки і походить з теорії гуманістичної психології, в якій акцент робиться на самоактуалізацію особистості, логотерапії – терапії, орієнтованої на знаходження сенсу життя та інше. Особистість інваліда розвивається у відповідності із загальними закономірностями розвитку людини, а дефект, стан чи хвороба визначають вторинні симптоми (за Л. Виготським), що виникають опосередковано протягом аномального соціального розвитку. Хвороба, яка спричинює насамперед порушення в біологічній сфері людини, створює перешкоду для соціально-психологічного розвитку. У разі відсутності своєчасної допомоги відбуваються відхилення в розвитку, тобто особливості дизонтогенезу спричинено патологічним процесом у біологічному розвитку та його наслідками.
Спостереження свідчать, що ті проблеми, з якими починають стикатися юнаки і дівчата у віці 15 – 18 років, спричинені не самою хворобою, дефектом чи станом, а гострою емоційною реакцією на психотравмуючу ситуацію, зумовлену певним ставленням до інвалідності, оцінкою, яку дає індивід характеру цього ставлення. Перебуваючи здебільшого у замкненому просторі, вони переживають великий дефіцит соціальних контактів або, опинившись у змішаному колективі, стикаються із труднощами міжособистісних відносин. У їхній мові домінують слова: самітність, нездатність, неспроможність, марність життя. Багато з інвалідів, стикаючись із життям, втрачають упевненість в собі, в можливостях самореалізації, зокрема в особистісній сфері, створенні власної сім’ї і вихованні дітей. Основна закономірність, характерна для всіх категорій інвалідів – це обмеження комунікативних можливостей внаслідок сенсорної, моторної і соматичної депривації. Ті моделі інвалідності, які існують сьогодні, по-різному тлумачать її та причини появи для індивідів, а також способи адаптації їх.
Зокрема медична модель інвалідності акцентує увагу на патологіях, наявних у людини (вроджених чи тих, що з’явилися), якими вона відрізняється від інших, “нормальних” людей. При цьому інвалід розцінюється як неповноцінна людина у фізичному чи розумовому плані (або в тому і другому). Міра неповноцінності визначається тим, наскільки він обмежений в різних сферах людської діяльності, та його спрямованістю до незалежного існування, починаючи від самообслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо.
Поліпшення стану інваліда досягається за рахунок відновлення фізичного чи розумового здоров’я медичними засобами. Такий підхід призвів до того, що інваліди стали відчуженими від суспільства, а сама медична модель не враховує соціального контексту.
В межах економічної моделі неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженим часом, мають менше навантаження, порівняно із здоровими людьми, чи неспроможні працювати взагалі. Інваліди розглядаються як люди менш продуктивні чи економічно обмежені. Офіційне визначення, на сьогодні прийняте в нашій державі, відображає саме економічний підхід до цієї проблеми: інвалідність – це довготривала чи постійна,повна чи часткова втрата працездатності внаслідок стійких чи важко порушених функцій організму у зв’язку з хворобою, травмою чи дефектом розвитку.
Модель функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи інші функції, порівняно із здоровими людьми. В Рекомендаціях до реабілітаційних програм на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи (1992р.) зазначається, що інвалідність – це обмеження в можливостях, обумовлене фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар’єрами, які не дозволяють людині, котра має інвалідність, бути інтегрованою в суспільство і брати участь у житті сім’ї чи суспільства на таких же підставах, як і всі інші члени суспільства.
Згідно соціального підходу, інваліди дійсно у фізичному чи психічному плані відрізняються від здорових людей, але причина їхньої безпорадності не лише в їхніх особливостях, а в реакції на них соціального оточення. Уявлення про інваліда як про людину, яка багато чого не може робити, яка потребує допомоги інших, викликає, найчастіше, почуття жалю, що заважає інваліду включатися в соціальні взаємовідносини. І щоб уникнути такого ставлення, він спілкується лише з подібними до себе. За таких умов одним із головних наслідків інвалідності є переміщення людини в особливу соціальну групу, ознакою якої є її ізольованість, а домінуючою характеристикою інваліда виступає перерва у соціалізації, що призводить до соціальної бездіяльності, відчуженості чи навіть деградації.
Смисл соціальної інвалідності полягає в тому, що вона більше не розглядає інвалідів як людей, котрі мають певні вади, а розглядає причини недієздатності в неадекватності для даних людей середовища, недосконалості законів тощо.
Тобто суспільство може створити більш сприятливі умови в житті для особистісного зростання цих людей. Це можна здійснити лише тоді, коли суспільство сприйме інвалідність як суспільне явище, результат взаємодії особистості і соціуму. При цьому соціум має сприймати людей з обмеженими можливостями як партнерів у взаємодії.
II.2 ПЕРСПЕКТИВИ І ПРИНЦИПИ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ІНВАЛІДІВ З ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЮ НЕДОСТАТНІСТЮ
Українське суспільство до періоду соціальних трансформацій та урбанізації мало усталений стереотип підтримки та захисту людини зі зниженим інтелектом. Змалку виховувався трудівник. Проте усталені соціальні зв’язки та стереотипи, що пропонували позитивне вирішення будь-якої життєвої проблеми (піклування про вдову та її дітей, процес подолання туги та почуття втрати після смерті дорогої людини, табу на народження позашлюбних дітей), поступово зникли. Натомість з’явилися менш позитивні, а часто просто деструктивні моделі – збільшилась кількість самогубств, більш масовим став алкоголізм, більша кількість родин стала відмовлятися від дитини-інваліда, причому першим поштовхом до такого рішення типово є рекомендації фахівців, здебільшого лікарів. Ідею гуманного ставлення до розумово відсталих людей як природної складової будь-якого суспільства незалежно від рівня економічного розвитку, політичного устрою, релігії було поступово витіснено усіх, хто не витримував жорстокої конкуренції у боротьбі за місце під сонцем.