Причини бідності можна умовно розділити на три основні групи:
1.Прічіни, що виходять з форм організації суспільного життя:
економічні (безробіття, низький рівень зарплат, пенсій, відсутність заощаджень);
юридичні (слабка правова захист населення);
культурні (стародавній звичай зводити народне піклування до роздачі милостині, малограмотність мас);
адміністративні (неефективна система держави);
соціальні (слабкий розвиток соціальних зв'язків, розшарування суспільства, проблеми соціалізації та само актуалізації індивіда).
Зовнішні причини, стихійно-природні (пожежі, неврожаї і т.д.).
Внутрішні причини, індивідуально-особистісні (хвороба, розумові та фізичні дефекти, соціально-психологічний склад особистості і її духовність).
Є такі підходи до пояснення причин виникнення та відтворення бідності як соціального явища.
1. Культурні пояснення. Одне з ключових понять у рамках цього підходу - культура бідності. Прихильники цього підходу доводять, що для середовища бідняків характерна особлива культура, в основі якої лежать смирення, невміння будувати своє майбутнє і фаталізм. У процесі первинної соціалізації ці цінності передаються від одного покоління до іншого, приводячи до «спадкоємства» бідності.
Інше культурологічне пояснення бідності використовує поняття культури залежності. Якщо в теоріях культури бідності самі бідняки розглядаються як джерело своїх бід, то в концепціях культури залежності таким джерелом виступає держава з його програмами соціального забезпечення. Як вважають багато ліберальні вчені, саме ці програми призводять до того, що бідні перестають покладатися на свої власні сили і паразитують за рахунок суспільства.
Прихильники культурного пояснення феномену бідності виступають за розвиток в людях таких якостей як завзятість, ощадливість і честолюбство. На їхню думку, один з варіантів вирішення проблеми бідності - ліквідація державної допомоги або її істотне видозміна (наприклад, перехід від безоплатних посібників до таких допомог, які людина повинна була б відпрацювати на громадських роботах).
2. Структурні пояснення. Теорії цього напряму пов'язують наявність бідності зі структурними особливостями суспільства, заснованими на соціальній стратифікації, економічному нерівності і т.д.
Прихильники концепції бідності як результату особливої ситуації стверджують, що в житті людей і суспільства в цілому трапляються періоди, коли ймовірність виникнення бідності дуже висока. Наприклад, це відбувається, коли в суспільстві спостерігається загальний спад економіки. Причому окремі індивіди не несуть відповідальності за виникнення такої ситуації. При цьому, бідність стає результатом нерівності людей у суспільстві та нерівного розподілу матеріальних благ між індивідами. Щоб запобігти такій ситуації, необхідно створювати систему соціального страхування.
У рамках іншої концепції бідність розглядається як наслідок розвитку міжнародної економіки та змін у структурі світового ринку робочої сили. Міжнародні корпорації шукають країни та регіони з дешевою робочою силою, це призводить до того, що в прагненні залучити ці інвестиції багато країн штучно стримують зростання заробітної плати, що призводить до загального зубожіння населення.
Незалежно від того, які первинні причини бідності, раз виникнувши, вона починає само відтворюватися. Чим більший відсоток населення країни перебуває за межею або близько межі бідності, тим більше у цієї країни шансів потрапити в «порочне коло бідності». Адже якщо значна частина населення бідна, вона не може купувати товари, в результаті не вистачає не вистачає виробничих інвестицій, що веде до неможливості розвивати економіку і підвищувати заробітну плату працюючих. При цьому країна, в якій значна частина населення живе в бідності, важче вирватися з убогості.
Якщо можна говорити про викорінення абсолютної бідності в ряді розвинених країн, то відносна бідність буде постійною проблемою будь-якої країни в осяжному майбутньому.
Причиною бідності індивіда може бути навіть певний склад його характеру. Так, відсутність сили волі, боягузтво, острах ризику, а також пасивність, лінь, схильність до бродяжництва часто призводить до бідності. Нерідко такі риси проявляються у разі відсутності або втрати вищих цінностей і сенсу життя індивідом, що тягне за собою стан екзистенційного вакууму, без духовності. У свою чергу, і бідність впливає на особистість людини. Бідним людям властиві невисока самооцінка, занижені потреби. В умовах безвиході вони часто покладаються на збіг сприятливих зовнішніх обставин, удачу, ніж на власні зусилля по впливу на те, як складається їхнє життя. З цим пов'язана і підвищена агресивність бідних по відношенню до суспільства, його законам і людям, владним структурам усіх рівнів.
Виділяють два види бідності.
1. Абсолютна бідність пов'язана з потребою в життєвих ресурсах, які забезпечують людині біологічне виживання.
Мова йде про задоволення самих елементарних потреб - в їжі, житлі, одязі. Критерії цього виду бідності мало залежать від часу і місця проживання людини. Конкретний набір продуктів, споживаних на зорі розвитку людського суспільства і сучасною людиною, суттєво різниться, але завжди можна однозначно судити, голодує чоловік або ситий. Таким чином, критерії абсолютної бідності пов'язані з біологічними характеристиками.
2. Відносна бідність визначається шляхом порівняння з загальноприйнятим, який вважається «нормальним» у даному суспільстві рівнем життя. Середній рівень життя в розвинених країнах Заходу свідомо вище, ніж у країнах, що розвиваються. Тому те, що буде вважатися бідністю в країнах розвиненого Заходу, для відсталих держав розцінюється як розкіш. Так, наприклад, в категорію відносно бідних на Заході потрапляють і ті люди, які не відчувають труднощів з харчуванням, але не можуть дозволити собі задовольняти потреби більш високого рівня (освіта, культурний відпочинок і т.д.). Таким чином, критерії відносної бідності базуються на соціальних ознаках і сильно варіюються в різні епохи чи країнах.
Крім цієї базової класифікації типів бідності, існують і інші підходи. Так, виділяють первинну бідність (це сім'ї, що ведуть раціональне домашнє господарство, але не мають достатніх фінансових коштів) і вторинну бідність (сім'ї, які мають достатньо фінансових засобів, але потребують через нераціональне ведення господарства). Нарешті, існує поділ на «стійку» бідність (бідність «у спадщину») і «плаваючу» (деякі бідні індивіди знаходять можливість вийти на більш високий рівень життя, але одночасно люди з середнім достатком розоряються і переходять у розряд бідняків).
1.3 Вимірювання бідності
бідність соціальний потреба індивід
Методик визначення бідності існує велика кількість. У більшості розвинених країн застосовують так звану «канадську» схему: по ній бідною вважається сім'я, яка витрачає на першочергові потреби - їжу, одяг, оплату житла - велику частину доходів (у різних країнах цю частку визначають по-різному). У європейських державах бідних «вираховують» за так званим індексом ППС - паритетом купівельної спроможності. Примітно, що розмір ППС кожен рік на спеціальній сесії встановлює Світовий банк. ППС визначає мінімально необхідну кількість грошей, які потрібні людині, щоб підтримувати фізичне існування. Для різних регіонів він різний. Для островів Карибського басейну, наприклад, один долар, а для Росії - чотири. Щоправда, в Росії індекс ППЗ «не працює», оскільки він не враховує особливостей нашої національної економіки.
Є ще стандарти бідності, розроблені ООН. За ним покладається порівнювати зміна доходів 20 відсотків найбагатших і 20 відсотків найбідніших представників населення. Росія знову ж таки в ці методики не вписується, оскільки є країною з перехідним типом економіки, де розрив між багатими і бідними дуже великий. Всього ж, за оцінками ООН, у стані бідності сьогодні живе близько мільярда людей, причому найвищі темпи приросту бідного населення в країнах Африки.
1. Концепція прожиткового мінімуму. Першими, хто зайнявся кількісними розрахунками рівня бідності, стали англійські вчені Чарлз Бут і Сібом Раунтрі, які ввели в 1890-х поняття «поріг бідності». Поріг бідності - це мінімальний прибуток, необхідний для придбання тільки життєво необхідних продуктів харчування, одягу та житла. З розвитком суспільства набір необхідних для життя предметів і послуг розширювався, але суть методу залишалася та ж - віднесення індивіда або сім'ї до розряду бідних залежить від того, чим вони володіли. За допомогою цього методу є можливість виміряти абсолютну бідність.
2. Концепція відносної бідності (депривації). Одним з перших її авторів був американський вчений Пітер Таунсенд. Якщо перша концепція базувалася на понятті доходу, то концепція відносної бідності на чільне місце ставила поняття добробуту. Вона враховувала задоволення не лише фізичних, а й соціальних потреб. Адже часто люди забезпечені життєво необхідними предметами та послугами, але не можуть вести прийнятий в їх суспільстві спосіб життя. З іншого боку, дохід не є визначальним показником в тих країнах, де держава проводить політику, спрямовану на поліпшення добробуту бідних за допомогою не тільки грошових субсидій та допомоги, а й найрізноманітніших натуральних пільг (безкоштовний проїзд у громадському транспорті, пільгове житло, безкоштовну освіту та т.д.). Акцент на якості і умови життя дозволяє визначити розрив між соціальною позицією індивіда (або сім'ї) та її рівнем життя.
3. Концепція акумульованої депривації. Ця концепція вперше запропонована в 1979 норвезьким соціологом Є. Хансеном. Істотний недолік методики концепції відносної бідності, - це довільність обраних критеріїв. Відсутність будь-якого критерію може бути не стільки показником бідності, скільки свідомим вибором індивіда (наприклад, для вегетаріанця відсутність м'яса в раціоні не є наслідком неможливості його придбати). Характерною рисою нового підходу стало не просто вивчення добробуту індивіда (або родини), але і підрахунок кількості проблем, з якими він стикається (матеріальний дохід, зайнятість, соціальні відносини, освіта тощо).