Складовими механізму соціального управління, окрім планування, проектування, прогнозування, є також соціологічні методи управління соціальними процесами — соціальна діагностика, соціальні технології, моделювання тощо.
Якщо соціальна діагностика має за мету (з допомогою різних методів) виявляти соціальні резерви, то метою соціальних технологій є практичне засвоєння, реалізація соціальних резервів через оптимізацію управління соціальними процесами. З огляду на це важливо з'ясувати сутність соціальної технології, принципи її розробки, способи досягнення очікуваного ефекту, важливість суб'єктивного фактора для її запровадження тощо.
Під соціальною технологією слід розуміти сукупність прийомів, методів і діянь, що застосовуються для досягнення поставлених цілей у процесі вирішення різних соціальних проблем (удосконалення організації управління, цілеспрямоване діяння на громадську думку через засоби масової інформації, прискорення професійної адаптації, запобігання безробіттю тощо).
За К. Поппером, соціальна технологія — це спосіб застосування теоретичних висновків соціології з практичною метою.
У системі соціального управління соціальні технологи— це засіб регуляції життєдіяльності трудового колективу, оптимізації соціальних відносин і процесів, що відбуваються в ньому.
Застосування соціальної технології зв'язане з опрацюванням певних принципів розвитку, функціонування відповідних соціальних процесів і використання ефективних методів впливу на них для реалізації цих принципів і досягнення певних цілей. При цьому використовуються такі поняття, як «процедура» і «операція». Процедура— це сукупність дій (операцій), за допомогою яких здійснюється процес (фаза, етап), що відбиває сутність відповідної технології. Операція— безпосередній практичний акт розв'язання завдання в межах певної процедури, однорідна, логічно неподільна частина процесу управління.
На практиці найчастіше соціальні технології розробляються за моделлю, що містить чотири процедури і низку операцій.
Класична модель соціальної (і будь-якої іншої) технології включає такі процедури:
· формулювання мети;
· прийняття рішення;
· організація соціальної дії;
· аналіз результатів.
Важливим у такому підході є те, що в процесі соціального управління застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові — операції, які детально описуються. Керівник, чітко додержуючись послідовності дій і умов, передбачених технологією, має можливість досягти заданих результатів.
Структура соціальної технології включає три складові:
1) характеристика мети, завдань і основних положень технології;
2) перелік (з описом) технологічних операцій; 3) додаток: зміст основних документів, інформаційні таблиці та інші, необхідні для реалізації технології, матеріали.
Розробляючи соціальні технології, слід додержувати певні принципи. Так, принцип багаторівневого аналізу потребує всебічного врахування рівня соціального розвитку трудового колективу під час ранжирування та визначення найважливіших соціальних резервів. Цю процедуру здійснюють методами експертного опитування та рангової кореляції, аналізу даних соціальної статистики, вивчення колективної думки. Згідно із цим принципом кожному рівню соціального розвитку колективу відповідає певний пакет соціальних технологій.
Принцип цілевизначення передбачає ретельне визначення цілей і завдань соціальної технології, узгодження їх з ресурсами, матеріальними можливостями підприємства. Орієнтація на соціальні результати дає можливість уникати стереотипів технократизму й економічного раціоналізму, коли соціальний розвиток колективу здійснювався за залишковим принципом, а людина розцінювалася як виробничий фактор.
Принцип комплексності потребує врахування всіх чинників, що впливають на розвиток соціальних процесів у трудовому колективі.
Крім того, соціальна технологія повинна мати свого адресата, розроблятися для конкретного структурного підрозділу. Для її розробки й обґрунтування потрібна інформаційна база. Ефективність, успіх її опрацювання й реалізації значною мірою залежить від заінтересованості керівника, його уміння правильно сформулювати соціальне замовлення, його соціологічного мислення і культури.
Найбільш відомими у вітчизняній практиці були технології з таких питань: робота із працівниками, що звільняються, управління адаптацією нових працівників, профілактика порушень трудової та громадської дисципліни, професійна орієнтація школярів, формування резерву і вибори керівників, організація гнучкого режиму роботи, вивчення і поліпшення міжособистісних відносин у колективі та деякі інші.
Як уже було сказано, трудові колективи різняться за рівнем розвитку. Більшість колективів перехідного періоду до ринкової економіки мають перший рівень. Для нього необхідним є передовсім пакет соціальних технологій для соціальної стабілізації трудового колективу.
Головними напрямами такої стабілізації можуть бути: подолання безгосподарності, поліпшення організаційного порядку і дисципліни праці; механізація, автоматизація та комп'ютеризація праці, збагачення її змісту; розвиток самоврядування тощо. Усі ці напрями соціологічної роботи мають конкретизуватися в соціальних технологіях. Розробка й адаптація соціальних технологій до управлінської діяльності конкретного трудового колективу — завдання досить складне.
Наприклад, навіть за умов масового безробіття серед окремих категорій працівників є так звана потенційна плинність кадрів, тобто незадоволення роботою, готовність змінити місце роботи, як тільки з'явиться така можливість. Ця ситуація найчастіше зумовлюється незадовільними умовами праці, низькою її змістовністю, поганою оплатою, низькою оцінкою результатів роботи. Відомо, що люди старанно, з повною віддачею працюють там, де не тільки суворо вимагають, а й піклуються про них.
Уперше соціальну технологію «Робота з працівниками, що звільняються» було розроблено та впроваджено на КАМАЗі. Вона складалася з 6 операцій.
1-ша — бесіда працівника, що звільняється, з інженером відділу кадрів та заповнення бланка «Заява про звільнення» із зазначенням причини звільнення та деяких даних про себе.
2-га — співбесіда у відділі кадрів, а також на раді колективу з обговоренням ситуації звільнення.
3-тя — уточнення причин звільнення соціологом або працівником відділу кадрів з використанням різних соціологічних способів збору контрольної інформації.
4-та — проведення засідання відповідних службових осіб з метою обговорення одержаної інформації та розробки відповідних заходів.
5-та — оформлення заяви про звільнення.
6-та — підготовка соціологами на підставі всіх цих даних щоквартального бюлетеня для керівництва «Аналіз причин плинності».
Спільною проблемою для всіх підприємств була й залишається проблема успішної адаптації в перші два роки роботи, на які припадає найбільша кількість невдоволених. Цілеспрямована робота з адаптантом у цей період суттєво впливає на формування його професійного інтересу, набуття відповідних практичних навичок. У зв'язку із цим розробка й реалізація соціальної технології
«Адаптація в колективі» має на меті створення оптимальних умов для адаптації нових членів колективу, реалізації їхніх життєвих планів, творчих задумів, формування стійкого інтересу до обраної професії, встановлення контактів з керівником і членами колективу, повного розкриття особистості.
З огляду на це технологія передбачає такі процедури:
· знайомство адаптанта з колективом, його нормами, організаційним порядком, із традиціями, що склалися в колективі;
· професійне й духовне становлення адаптанта, оволодіння професією, виховання почуття відповідальності за спільну справу;
· сприяння самовираженню і самоствердженню молодого працівника в колективі;
· контроль адаптації молодих працівників у колективі.
На жаль, соціальних технологій у вітчизняній практиці дуже мало. Це пояснюється як складністю соціальних процесів, що заважає повністю їх уніфікувати, технологізувати і запропонувати типові методи вирішення різних соціальних проблем, так і недостатнім розвитком вітчизняної соціологічної науки.
Література
1. Васильєв Ю. П. Управление развитием производства: опыт США. — М., 9.
2. Грепсон Дж., О'Делл К. Американский менеджмент на пороге XXI века. — М., 1.
3. Дворецька Г. В. Соціологія праці: Навч. посібник. — К., 1.
4. Дворецкая Г. В., Махнарылов В. П. Социология труда. — К., 0.
5. Кравченко А. И. Прикладная социология и менеджмент. — М., 5.
6. Полторак В. А. Соціологія: Основи соціології праці та управління. — К., 2.
7. Радугин А. А., Радугин К. А. Введение в менеджмент: социология организаций и управления. — Воронеж, 5.
8. Слепенков И. М., Аверин Ю. П. Основи теории социального управления. — М, 0.
9. Соціологія праці та управління: Термінологічний словник-довідник / Відп. ред. В. А. Полторак. — К., 3.