РЕФЕРАТ
На тему:
Соціальна система: дії, взаємодії, конфлікти
Як уже було сказано, існує багато теоретичних парадигм суспільства, різних тлумачень його сутності. Проте спільним є системний підхід до розгляду суспільства як цілісної сукупності елементів, що перебувають у тісному взаємозв'язку. Система — це певним чином упорядкована множинність взаємозв'язаних між собою елементів, які утворюють єдине ціле.
Соціальна система — це ключове поняття сучасної соціології, воно має великі пізнавальні можливості. Щоб не вивчати все розмаїття різних соціальних груп (колективів, спільнот), кожна з яких має свої специфічні риси, соціологи використовують загальне поняття «соціальна система», яке виражає найсуттєвіші риси різних соціальних груп. Суспільство також аналізується як особливий тип соціальної системи — макросистема. Основою суспільства як соціальної системи є індивіди, соціальні дії, взаємодії та відносини, що є стійкими і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління.
Засадничим у системному підході до вивчення суспільства є прагнення об'єднати різні знання про суспільство в цілісну систему, яка б могла стати універсальною теорією суспільства.
Проте яке б тлумачення не бралося в основу соціологічного аналізу, усі вони одностайні в тім, що функціонування суспільства можливе тільки за умови дії індивідів. За влучним висловом К. Маркса, суспільство є результатом цієї дії. Жодні соціальні системи, жодні зіткнення інтересів не спричиняться до жодних змін, аж поки не почнуть діяти їх суб'єкти-індивіди. Отже, головною дійовою особою соціальної системи є індивід, що виконує в межах даної системи певну соціальну роль. Проблеми соціальних зв'язків індивідів, їхні дії і взаємодії є центральними в соціологічній науці.
Соціальні зв'язки зумовлюють спільну діяльність індивідів у конкретних спільнотах у конкретний час для досягнення конкретних цілей. Вони мають об'єктивний характер, оскільки їх диктують соціальні умови, в яких діють індивіди і які диктуються ними, а їхня сутність проявляється у змісті й характері цих дій.
Соціальна дія є одним з найпростіших елементів соціальної системи, одиницею соціологічного аналізу.
Поняття «дія», «соціальна дія» уперше запровадив і обґрунтував М. Вебер. Дія, за Вебером, — людська поведінка, якій суб'єкт надає певного сенсу (мотивації). Соціальною дією вчений назвав дію, яка за своїм сенсом, що вкладає в неї діючий індивід чи група, орієнтована на відповідну поведінку інших співучасників взаємодії, тобто на певні очікування.
Отже, на думку М. Вебера, соціальна дія має принаймні дві необхідні ознаки: по-перше, вона повинна мати суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи, бути усвідомленою; по-друге, орієнтованою на минулу, нинішню чи очікувану в майбутньому поведінку інших людей (друзів, рідних, колег тощо).
Соціальні дії зумовлюються невдоволеністю (невідповідністю між тим, чого потребує людина й тим, що вона має), тобто потребою.
Невдоволеність виявляється в різних формах: голод, матеріальний дискомфорт, тривога, творчий неспокій. Рівень невдоволеності зміниться, якщо буде досягнуто мети. Мета — це очікуваний наслідок задоволення потреби.
Формування особистої мети, .спрямованої на задоволення власної потреби з урахуванням можливої реакції оточення, є мотивом соціальної дії.
У реальному житті, за М. Вебером, наявні різні типи дій:
· цілераціональні, орієнтовані на очікування певної поведінки інших людей і стану об'єктів зовнішнього світу, побудовані на свідомому виборі засобів досягнення усвідомлених цілей з визначенням усіх можливих побічних наслідків власної поведінки. Вони характеризуються досконалим розумінням, чого саме хоче людина, якими засобами буде цього досягати, які можуть бути наслідки;
· ціннісно-раціональні, пов'язані з вірою в етичну, естетичну, релігійну чи якусь іншу самодостатню цінність (гідність, добро, обов'язок, честь) певної поведінки незалежно від її успіху.
· традиційні, що базуються на звичках людей, а не на сенсі, і відбуваються за давно засвоєним взірцем. Вони частіше перебувають на межі або й за межами неусвідомленого і є автоматичною реакцією на звичні подразники згідно з певною установкою. Це настільки глибоко засвоєні стереотипи поведінки, що вони вже не потребують перевірки на істинність;
· афективні, що ґрунтуються на емоціях і є реакцією на несподівані, незвичні подразники, однак, нерідко виступають як свідома емоційна розрядка. їм притаманний потяг до невідкладного задоволення пристрасті, прагнення негайної помсти тощо.
Зазвичай цілеспрямовані дії створюють найбільше шансів для ефективного розв'язання проблем. Проте ймовірність реалізації того чи того типу мотивації соціальної дії залежить як від особливостей індивіда, його культури, освіти, інтелектуальних можливостей, так і від типу суспільства, соціокультурного середовища, масовості поширення певних видів мотивацій. Мотиви стимулюють одні дії та стримують інші. Кожній своїй дії людина надає певного сенсу, мотиву. Який сенс людина бачить, на які цінності орієнтується, такий світ вона творить.
У кожному суспільстві домінує один із цих кількох різновидів дій, він і визначає відносини панування, підпорядкування, а також характер самого суспільства. Домінування традиційних і афективних дій формує традиційне суспільство, цілеспрямованих і ціннісно-раціональних — індустріальне.
Для ліпшого розуміння функціонування суспільства треба докладніше розглянути його взаємодію з індивідами, взаємодію самих індивідів і груп.
Вихідним у визначенні соціальної системи є тлумачення її як «системи соціальної взаємодії множинності індивідів». Соціальними взаємодіями є взаємозумовлені соціальні дії, пов'язані причинною залежністю, за якої дії одного суб'єкта є одночасно причиною і наслідком відповідних дій інших суб'єктів.
Отже, окремі соціальні дії є ланками системи, яка називається взаємодіями. У них кожна соціальна дія зумовлена попередніми і зумовлює наступну дію. Людина, спілкуючись з друзями, родиною, колегами, знайомими і незнайомими людьми, стає суб'єктом соціальних взаємодій.
Соціальні взаємодії — це форма соціальних зв'язків, що реалізуються в обміні діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями, навичками та у взаємному впливі людей, соціальних спільнот. Об'єктивною основою соціальної взаємодії є спільність чи розбіжність інтересів, близьких чи віддалених цілей,
поглядів. її посередниками, проміжними її ланками, наприклад у сфері праці, є знаряддя і предмети праці, матеріальні й духовні блага та досвід. Для позначення соціальної взаємодії в соціології використовується спеціальний термін «інтеракція». Інтеракція — динамічна взаємодія і співвідношення між двома чи більше перемінними, коли величина одної перемінної впливає на величину інших перемінних. Головна особливість соціальної взаємодії полягає в тім, що вона є процесом впливу індивідів один на одного. Інакше кажучи, у процесі взаємодії має місце вплив свідомості, інтересів, потреб, поведінкових установок однієї людини на іншу та навпаки. Соціальні взаємодії за формами прояву є складнішими за соціальні дії. До соціальних взаємодій належать окремі соціальні дії, статуси, ролі, відносини, символи тощо.
Соціальна взаємодія відрізняється від дії зворотним зв'язком. Дія індивіда може бути спрямованою і не спрямованою на іншого індивіда. Тільки дію, спрямовану на іншу людину (а не на фізичний об'єкт), ту, яка породжує зворотну реакцію, слід кваліфікувати як соціальну взаємодію.
Отже, взаємодія — двобічний процес обміну діями між: людьми.
Дії поділяються на такі види:
· фізичні (передавання книжки, написання листа);
· вербальні, чи словесні (образа, привітання);
· жести (усмішка, рукостискання);
· розумові (внутрішні міркування, роздуми).
Перші три види відповідають критеріям соціальних дій М. Вебера: вони усвідомлені, мотивовані, орієнтовані на іншого. До соціальних взаємодій не входить останній вид дій (хіба що крім прямого передання думок телепатами). У цьому контексті соціальні взаємодії поділяються на фізичні, вербальні, жести.
Соціальні взаємодії здійснюються в різних сферах: економічній, професійній, сімейно-родинній, демографічній, політичній, релігійній, територіально-поселенській.
Взаємодія є способом, за допомогою якого партнери узгоджують свої цілі й засоби їх досягнення, здійснюють розподіл дефіцитних ресурсів (дефіцитними вони стають, оскільки є обмеженими і тому не можуть бути поділені порівну між усіма) тощо.
Прийнято розрізняти такі форми взаємодій: кооперацію, конкуренцію, суперництво і конфлікт.
Кооперація — це взаємодія індивідів чи груп, об'єднаних розв'язанням спільних завдань. Кооперація виникає там і тоді, де і коли стає очевидною перевага об'єднаних зусиль над індивідуальними. Кооперація передбачає поділ праці.
Конкуренція — це нормативно регульований соціальний процес, в якому індивіди чи групи прямують до тієї самої мети, досягнення якої одними (на відміну від кооперації) вилучає інших. Конкуренція — це особливий тип боротьби, морально і юридично визнаної суспільством, метою якої є отримання певного зиску, прибутку, доступу до дефіцитних цінностей (грошей, популярності, престижу, влади).
Суперництво — боротьба за суспільне (групове) визнання особистих досягнень і якостей.
Конфлікт (від лат. conflitus — зіткнення) — це будь-які види боротьби між спільнотами чи індивідами з метою досягнення або утримання якихось об'єктивних цінностей (засобів виробництва, економічної позиції, статусу, влади тощо), підкорення, нейтралізації чи усунення дійсного або уявного суперника; чинення опору існуючим у суспільстві відносинам панування та підлеглості тощо. Основою розвитку конфлікту є зіткнення протилежних інтересів, цілей, поглядів, ідеологій між індивідами, соціальними групами, намагання задовольнити власні інтереси за рахунок інтересів інших. Конфлікти можуть виникати і в кооперації, і в конкуренції. Змагання переходить у зіткнення, коли конкуренти намагаються перешкодити або усунути один одного від боротьби за володіння дефіцитними цінностями. Коли рівні суперники, наприклад держави, змагаються за ринки збуту, за дефіцитні ресурси мирним способом — це конкуренція, а коли це відбувається за допомогою зброї, то виникає конфлікт — війна.