· культури та соціалізації, діяльність яких зв'язана з розвитком і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєнням нею соціальних цінностей. Соціокультурні інститути засвоюють, а потім відтворюють культурні та соціальні цінності, нагромаджувані в процесі соціальної діяльності, залучають індивідів до певних субкультур, а також регулюють їх соціалізацію через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, захист відповідних цінностей і норм.
Одним з найважливіших соціокультурних інститутів є сім'я. Його діяльність, відносини між батьками та дітьми, методи виховання тощо визначаються системою правових та інших соціальних норм. Поруч із цим інститутом функціонують соціокультурні інститути освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, культурно-виховні та ін.
Дещо виокремлюється тотальний інститут, що характеризується, за Е. Гофманом, соціальною обмеженістю контактів з рештою суспільства, неподоланною дистанцією між різними соціальними ролями, формалізованим, жорстко контрольованим розпорядком життя. Це виправні колонії, військові табори, спецлікарні, монастирі тощо.
Усі соціальні інститути у своїй діяльності взаємозв'язані. Так, організація виробництва забезпечує сімейні потреби в квартирах, одязі, продуктах харчування; державна політика визначає перспективи розвитку освіти; торгівля враховує запити споживача, релігія впливає на розвиток освіти і діяльність державних установ тощо.
Аналіз численних взаємозв'язків інститутів може пояснити, чому вони не можуть повністю контролювати поведінку своїх членів, забезпечуючи сумісність їх дій з інституційними нормами. Так, вузівська програма одна для всіх студентів вузу, але неоднаково всіма засвоюється. Інтереси студентів формувалися, починаючи з дитинства, — у сім'ї, дитсадку, школі. У юнаків і дівчат, які змалку розвивали свої розумові здібності, більшою мірою сформувалися інтелектуальні інтереси проти тієї молоді, що віддавала перевагу перегляду розважальних телепередач та читанню легковажної літератури.
Потреба гармонізувати систему ролей, що їх приписано індивіду різними інститутами, може задовольнятися домовленостями між інститутами. Ураховуючи важливість певних інститутів у суспільному житті, інші інститути намагаються контролювати їхню діяльність. Наприклад, у будь-якій цивілізованій країні відносини між окремими інститутами промисловості й торгівлі регулюються державою за допомогою податків.
На інститут освіти намагаються впливати політичні установи, виробничі організації, церква та ін.
Інституційні ролі можуть конфліктувати через належність особистості, що їх виконує, до різних інститутів. Наприклад, ролі, зв'язані з орієнтацією на професійну кар'єру і на сім'ю. Тут має місце зіткнення норм і правил кількох соціальних інститутів. При цьому кожен інститут намагається якомога більше «відлучити» своїх індивідів від виконання ролей інших інститутів, «втягнути» членів їх сімей до сфери своєї діяльності, щоб на них впливали єдині інституційні норми.
Між інститутами існує залежність; зміни в одному інституті, як правило, спричинюються до змін в інших. Проте це не означає, що бракує інституційної автономії. Кожен з інститутів намагається зберегти недоторканними свої інституційні норми, правила, кодекси та ідеологію. Соціальний порядок може бути забезпечений лише вдалим поєднанням взаємодії інститутів і збереженням ними незалежності стосовно один одного.
У всіх складних суспільствах інститути потребують постійної організаційної підтримки, посилення ідеології, системи норм і правил, на які вони спираються. Це можуть забезпечити такі ролеві групи членів інституту, як бюрократи, що стежать за інституційною поведінкою, та інтелектуали, які коментують і пояснюють ідеологію, норми і правила соціальних інститутів, а також соціальний розвиток суспільства в часових проміжках, котрі відповідають інституційним нормам.
Наприклад, інтелектуали, які керуються інтересами комуністичних політичних інститутів, намагаються довести, що сучасна історія розвивається згідно з передбаченнями К. Маркса і В. Леніна. Водночас інтелектуали, що обстоюють інтереси політичних інститутів США, Західної Європи, доводять, що історія базується на розвитку ідей вільного підприємництва й демократії. При цьому лідери інститутів розуміють, що інтелектуали, вивчаючи базові основи підтримуваної ними ідеології, можуть виявити не тільки її переваги, а й вади і почнуть розвивати конкурентну ідеологію, яка більше відповідає вимогам часу. У цьому разі інтелектуали стають революційно налаштованими і намагаються реконструювати традиційні інститути. Саме тому за побудови тоталітарних інститутів їх прагнуть ізолювати від дій інтелектуалів. Така ситуація спостерігалась у Китаї в 1966 р., у СРСР — у передвоєнні роки. Загалом історія свідчить, що будь-яка влада, що ґрунтується на вірі в здібності вождя (харизматична влада), а також влада насильницька, недемократична, намагається відмежуватися від інтелектуалів або повністю їх підкорити своєму впливові.
Таким чином, інтелектуали виконують подвійну роль: з одного боку, вони є корисними, бо можуть ерудовано захистити інституційні цінності, повагу до інституту, а з іншого — небезпечними, бо в пошуках істини здатні стати ворогами цього інституту.
Література
1. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма // Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990.
2. Войтович С. О. Соціальні інститути суспільства: рід, влада, власність—К., 1998.
3. Гидденс Э. Социология // Социс. — 1994. — № 2.
4. Давыдов Ю. К. История теоретической социологии. Введение // Социс. — 1991. — № 11.
5. Оссовсъкий В. Соціальна організація та соціальна інституція // Соціологія: теорія, метод, маркетинг. — 1998. — № 3.
6. Смелзер Н. Социология. — М., 1997.