ІДЕЯ ДЕРЖАВНОСТІ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ
ДУМЦІ 40-80-Х РОКІВ
§1. Державницька думка в умовах підпілля
§2. Ідеї українських шестидесятників
§3. Загальнолюдські цінності в непідцензурній думці
§4 Тоталітарні інституції проти українських «неформалів»
§5. Національна ідея та «Демплатформа»
§1. Державницька думка в умовах підпілля
В умовах радянського тоталітарного режиму ідея української державності утверджувалась передусім як ідея руйнації неоімперських структур. Це виявлялося у специфічному відтінку нецензурованої суспільно-політичної думки, носіями якої стали учасники руху опору режимові. Можна сказати, що поданий у підпільних виданнях образ прийдешньої незалежної української держави набував апофатичного забарвлення, а перспективи майбутнього державного будівництва здебільшого виглядають схематичними, позначеними класичними рисами утопічного мислення.
Духовним натхненником пізнішої підцензурної літератури певною мірою був відомий письменник Борис Антоненко-Давидович. На його творах «Смерть» та «Землею українською», написаних у 20-х роках, фактично виховувалося кілька поколінь дисидентів. Вони стали своєрідним дороговказом для патріотично налаштованих співгромадян. Спілкування й листування з Антоненко-Давидовичем справили великий вплив на формування світогляду багатьох визначних представників дисидентського руху в Україні.
Проблематика української політичної думки 60-х—80-х років та нашого часу значною мірою бере свій початок у 40-х роках. 1943 року на ІІІ Зборі ОУН була прийнята програма соціально-економічних і політичних перетворень для майбутньої України 1. Ідеї цієї програми знайшли відображення в публіцистиці підпілля другої половини 40-х — початку 50-х років.
У світоглядних позиціях ці публіцисти терпиміші, ніж ідеологи пізніших десятиліть. Так, Йосип Горновий (Дяків) писав, що ОУН надає повну свободу всім своїм членам сповідувати чи філософський ідеалізм, чи матеріалізм 2. На думку Горнового, повний розвиток української нації в незалежній, об’єднаній українській державі, створення справді національного правління і безкласового суспільства, знищення імперіалізму і встановлення згоди поміж вільними й цілком рівними державами всіх народів — ці фундаментальні віхи українського націоналізму не залежать від того, чи ми визнаємо первинність духу чи матерії 3. Це твердження показове і для політичних засад тогочасної публіцистики. Її центральною ідеєю була ідея нації (а через неї — концепція самостійної України), добре обґрунтована, наприклад, у праці Петра Полтави «Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу». Автор на обсяговому матеріалі досліджує виникнення політичних націй, утвердження цього поняття, а також взаємовідносини ідеї національного з двома іншими чинниками історичного процесу, починаючи з ХІХ ст.: ідеєю конституційної парламе нтської держави і появою нових суспільних класів — буржуазії та пролетаріату, які зіткнулися між собою. Проаналізувавши ці ідеї та суспільні сили на численних історичних фактах, П.Полтава доходить висновку: «Ідея нації має домінуюче значення серед усіх інших факторів, що впливають на хід історії. Вона є найбільша сила історичного процесу, в зударі з якою капітулюють усі інші сили, скеровані проти неї. Вона через те визначає й основну розвиткову тенденцію історичного процесу» 4. У час Першої світової війни ідея самовизначення народів дістала вияв у доктрині Вільсона, вважає автор, і хоч під теперішню пору світові держави й зробили відступ у цьому питанні (зокрема у статуті ООН), однак, як показує історія ХХ століття, «основною тенденцією політичного розвитку сучасного світу є тенденція творити національні держави всіх народів» 5.
Змагання за українську державу відбувалися в протистоянні двох тоталітарних режимів, тому публіцисти дають досить розгорнуті характеристики й оцінки цього явища (переважно на прикладі тоталітаризму в СРСР, але в порівнянні з Німеччиною). Найвідоміші роботи — статті Ярослава Старуха (Ярлана) «Упир фашизму», П.Думи «Ідейно-політичне обличчя більшовиків» та Й.Горнового «СРСР — країна найжорстокішого гноблення народів і визиску працюючих». Автори виявляють добру обізнаність і з радянською історією, і з радянською дійсністю, підкреслюють тотожність більшовизму й фашизму в найширших їхніх виявах. Московський більшовизм був системою можновладного тоталітаризму й державного централізму, ще ніколи досі не баченого в такій яскравій формі. Як і кожному тоталітаризму, йому притаманний тотальний терор 6.
Д.Шахай (Йосип Позиченюк) характеризує сучасне йому радянське суспільство як державний капіталізм із модерним кріпацтвом, з тоталітарним апаратом визиску, де панує клас експлуататорів (партія) над безкласовим народом. Він ставить знак рівності наведеного означення цієї влади з державним соціалізмом 7. Яким же чином можна здолати такого ворога українського народу? Яка сила може побороти цей режим? Яких союзників слід шукати в цій боротьбі? Це були найболючіші питання середини 40-х років в українському національному русі. Досить ориґінальну відповідь на ці запитання дано в праці Д.Шахая «Тактика щодо російського народу», що передувала деяким іншим пізнішим публікаціям ізАвт.), а проти більшовицької системи, і наповнити цю боротьбу відпо відним змістом. Звідси — слід усіляко підтримувати будь-які спроби демократизації в СРСР, адже вони об’єктивно підуть на користь українству. Д.Шахай вважав, що російському народові треба дати поштовх до соціально-політичної революції 8, яку слід усіляко підтримувати й українському рухові. На відтинку цієї революції український і російський рухи мають бути союзниками. Д.Шахай вважав, що треба обов’язково скористатися і з іншої суперечності більшовизму: неможливості примирити непримиренний інтернаціоналізм із непримиренним російським націоналізмом 9. З цієї суперечності випливає ідея вкрай необхідного об’єднання поневолених більшовиками народів, у тому числі і російського, в боротьбі з радянським тоталітарним режимом для здобуття справжнього, а не декларованого суверенітету й рівноправності народів СРСР. По суті, Д.Шахай пропонував вести в тактичному плані боротьбу за наповнення реальним змістом проголошених у законодавстві СРСР прав народів країни, суспільних верств у рамках існуючої ідеології. СРСР, ця тюрма народів, підкреслював Д.Шахай, має бути зруйнована.
Український рух пройшов через етап збройного підпілля, згодом — просто підпілля. Було б ілюзією сподіватися на якісь інші чинники визволення, на допомогу інших сил, хоч би і в разі Третьої світової війни, без досвідченої і відповідно розбудованої української організації в Україні, писав П.Полтава 10.
Такі погляди засвідчили досить значну еволюцію частини учасників тодішнього українського руху. Можна говорити й про певну ревізію попередніх націоналістичних уявлень. Цей ревізіонізм став наслідком зіткнень із реаліями наддніпрянської України та з ідеологічною й соціальною політикою комуністичного режиму. Треба погодитися з І.Лисяком-Рудницьким, що ця еволюція визначних підпільних публіцистів ще не є еволюцією всієї ОУН(б) чи й руху в цілому 11, але тенденція суспільної думки — досить виразна: про безкласове суспільство могло йтися лише як про наслідок переможної збройної боротьби: еволюційний шлях, як засвідчує практика, навіть близько до такої ідилії не веде.
Спроби розвитку згаданих вище ідей ОУН знаходимо на початку нового етапу визвольного руху ХХ ст. в Україні — етапу перехідних підпільних груп. Майже всі ці групи мали націоналістичне спрямування. З поодиноких уцілілих (і доступних для дослідника) програмових засад цих груп відома програма групи «Об’єднання», яка діяла в кінці 50-х років у Комі АРСР та Україні 12.
Оцінюючи 40-літню історію більшовизму в СРСР, в одному із документів групи відзначається, що для України це «історія неймовірного політичного цинізму, коли колоніалізм називають комунізмом» 13. Цей же документ указує на серйозну деґрадацію — на думку його авторів — існуючої системи, оголошує невдачами і злочинами режиму розправу з угорським повстанням, викриває культ Сталіна, боротьбу його оточення за владу. Визнавши себе продовжувачем справи ОУН, група прагне діяти відповідно до нових умов внутрішньої та зовнішньої обстановки. Новим у її програмі є перш за все боротьба з режимом «пропаґандивно-викривальним методом і тільки в крайній необхідності —індивідуальними терактами» 14. Головною опорою «Об’єднання» в цій боротьбі мала стати молодь. Тому ставилася мета — впливати на молодь через леґальні спортивні організації, які могли б згодом перетворитися на військові. Новим було й те, що група планувала організувати робітничі об’єднання й готувати масові страйки за поліпшення добробуту людей.
§2. Ідеї українських шестидесятників
Досить політично цікавою групою стала організація «Український національний фронт» (УНФ), що її створили 1964 р. Дмитро Квецько та Зіновій Красівський. Як вважали учасники УНФ, до економічної експлуатації й політичного гноблення народів СРСР долучається ще й позбавлення їх власної національної культури, прилучення цих народів до фактично провінційної російської культури з елементами національної 15. Важливим складовим елементом поневолення залишається й ідеологічний апарат влади всіх рівнів. Лише з появою незалежної України можна буде говорити про незалежність від Москви інших народів Східної Європи.
Сучасна російська комуністична система тримається на трьох засадах: державності, тиранії та партійній диктатурі. Політика Хрущова розхитала основи режиму в СРСР, скомпрометувала й розвалила комуністичний світ.
Тоталітарний режим в Україні має бути змінений «народним соціалізмом», побудованим на принципах самостійності, народовладдя, процвітання, соціальної справедливості й свободи 16. З подальшого опису цього соціалізму видно, що це досить ориґінальна розробка моделі нового суспільства, на зразок тодішньої соціал-демократії, в традиціях пізньої ОУН.