Духовенство і віруючі Волинсько-Рівненської єпархії
другої половини 40-50 років ХХ ст.
Упродовж століть волинське духовенство творило окрему замкнену групу зі своїми внутрішніми законами та традиціями. У ХХ ст. на відміну від Східної Волині, західна частина краю зазнала менш руйнівного впливу з боку радянського режиму. Священно- і церковнослужителі Волинсько-Крем’янецької єпархії Польської автокефальної церкви у міжвоєнний період по суті продовжили своє традиційне існування. І хоча у Другій Речі Посполитій час від часу спалахували антиправославні кампанії авторитет духовенства залишався на дуже високому рівні. Тому режим Ю.Пілсудського вирішив використати православне духовенство, церкву, у тому числі й на Волині, для вирішення своїх інтересів.
Більш природним проявом лояльного ставлення духовенства до сталінського режиму була так звана “патріотична робота”. Її суть полягала у викачуванні церковних грошей під виглядом благодійних внесків громад віруючих на потреби бійців радянської армії, поранених і таке інше. Зокрема, на 1 серпня 1944р. духовенство і віруючі Рівненської області за період від початку радянської влади зібрали у фонд перемоги (на будівництво танків, літаків, іншої військової техніки) готівкою 111148 крб. Крім грошей, жертвувалися продукти харчування, коштовності (вироби із срібла). Вони оцінювалися у 16962 крб., 50 коп. Крім цього, окремо надходили гроші, продукти і різні предмети (одяг, взуття) як подарунки для червоноармійців. У цілому було зібрано (готівкою і речей в оціночній вартості) на суму 23849 крб.
Для хворих, поранених, інвалідів, сирітських притулків, сім’ям червоноармійців зібрано близько 14 тисяч крб. Загалом пожертви становили 171346 крб. 50 коп. [7, арк. 31].
Улітку 1944р. органи радянської влади у Рівненській області зібрали перші відомості про склад духовенства. Виявилося, що, не зважаючи на підтримку, РПЦ не змогла повністю оволодіти церковним життям в області. Залишалися священно- та церковнослужителі, які не визнавали її влади. Так, до Московської патріархії приєдналося 223 священики, 55 дияконів і 161 псаломщик. Натомість ще 13 священиків і 5 дияконів заявили про свою приналежність до Автономної церкви. В юрисдикції Автокефальної церкви ще залишалося 23 священики, 2 диякони і 18 псаломщиків.
Одним із джерел поповнення чисельності волинського духовенства у 1944 р. став приїзд на Волинь виселених із Холмщини священнослужителів. У міжвоєнний період Західна Волинь і Холмщина перебували в межах однієї держави та церкви. Цілком природним було те, що Волинсько-Крем’янецька єпархія зі своєю духовною семінарією підготувала значну кількість духовних кадрів для інших єпархій ПАПЦ, у тому числі і для Варшаво-Холмської. Холмське і волинське духовенство досить часто поєднували кровні зв’язки.
Отець Георгій Миколайович Марчук був одним із перших священиків, які приїхали у 1944 р. на Волинь із Холмщини. Він, хоча і був уродженцем Холмського краю, однак освіту отримав у Крем’янецькій духовній семінарії. Після навчання служив українському народові в сані священика на рідній Холмщині. З 1944 р. о. Г.Марчук протягом наступних 30-ти років продовжував свій пастирський шлях на Волині [3, 17].
На початку 1945 р. волинський уповноважений М.Діденко доповідав у Москву та Київ, що в області в юрисдикції РПЦ нараховується 1 єпископ, 282священики, 18 дияконів і 250 псаломщиків [9, арк. 2]. Сам уповноважений визнавав, що ці цифри є попередніми й уточняться з часом. Характеризуючи волинське духовенство, М.Діденко зазначав, що майже всі священики перебували під німецькою окупацією в Автокефальній церкві митрополита Полікарпа (Сікорського). Це робило їх в очах уповноваженого потенційними ворогами радянської влади. “Зараз вони [священики],–зазначав у Інформаційному звіті у січні 1945 р. М.Діденко, – відвідуючи мене намагаються переконати у своїй відданості Радянському Союзу і обіцяють молитися за Радянський Союз”.
Справа з реєстрацією духовенства у Волинській області наприкінці 1944 р. не мала сподіваного режимом успіху. На 1.01.1945р. пройшли реєстрацію лише 1єпископ, 12 священиків, 5 дияконів і 5 псаломщиків. Серед небажаючих реєструватися уповноважений у першу чергу називав “автокефалістів”. Наприклад, колишній благочинний Заболотіського району в Автокефальній церкві о. Данило Штуль протягом семи місяців не з’являвся до російського єпископа. Подібним чином діяв і автокефальний священик с. Гута Федір Зай.
До списку неблагонадійних потрапили і ті волинські священики, які внаслідок різних причин опинилися в Німеччині і на початку 1945р. повернулися до рідного краю. Одні з них були силою вивезені німцями, інші рятувалися від радянської окупації, але після таборових поневірянь та з огляду на “нову” релігійну політику Радянського Союзу і різноманітних чуток стихійних й інспірованих вирішили своє життя закінчити на рідній землі. Всі поверненці проходили через фільтраційні табори, а згодом за місцем проживання за ними встановлювався контроль. Тому М.Діденко у квітні 1945 р. звернувся до Волинсько-Рівненського єпархіального управління з проханням надати інформацію про кількість евакуйованих німцями з Волинської області священнослужителів. Згідно з представленим управлінням списком таких нарахувалося 27 осіб. Уповноважений Ради у справах РПЦ при РНК УРСР П.Ходченко у таємному листі №72/т. від 16 червня 1945р. радив М.Діденку “домовитись з єпископом [Миколою (Чуфаровським)] про обережний підхід з його боку в випадках призначення на парафії священиків, які повертаються з Німеччини, а особливо у благочинницькі райони” [9, арк. 112].
З метою вирішення кадрової проблеми поповнення рядів духовенства єпископ Микола (Чуфаровський) правлячий Волинсько-Рівненський архієрей здійснив у січні – квітні 1945 р. ряд дияконських та священичих висвят. Відповідно, ним було висвячено за цей період в ієреї 12 осіб, у диякони – 14. Найприкріше для режиму було те, що навіть колишні бійці Червоної армії служили в церкві [4, 25].
У червні 1945 р. понад триста з половиною православних громад Волинської області обслуговувалися 2244 служителями церкви, з них – 317 священиків, 71диякон і 167 псаломщиків. Однак цієї кількості було недостатньо для обслуговування духовних потреб православних волинян. На засіданні благочинних єпархії з 1 серпня 1945 р. єпископ Микола (Чуфаровський) зазначав, що багато священиків добровільно залишає Волинь і виїжджає в інші єпархії. Одним з перших, хто залишив край після довголітнього служіння був о. Філарет Білоцерківський. Він з 1930 по 1945 рр. служив на Волині, після чого перейшов у Чернівецьку область аж до виходу за штат. Депортовані священики з Холмщини виявилися недостатньою компенсацією, бо і вони не затримувалися у Волинсько-Рівненській єпархії. Так, із 15 духівників 9 виїхало. На тих же зборах було підсумовано “патріотичну” роботу, проведену духовенством. Менш як за місяць священиками і віруючими зібрано 1150159 крб. готівкою та продуктами. Зовсім протилежною була оцінка “патріотичної” діяльності духовенства радянською владою. Так, секретар уповноваженого у справах релігії і культів при РНК СРСР по Волинській області Л.Хоменко, яка з 2 по 15 грудня 1945 р. перебувала у Володимир-Волинському і Порицькому районах, зазначала, що “патріотичну діяльність у розумінні підтримки патріотичного настрою у населення духовенство не проводить” [10, арк. 25]. У звіті також акцентувалася увага на високому авторитеті духовенства серед мирян. “У с. Менчиці, Порицького району, – зазначала Л.Хоменко, – де настоятелем Абрамович Микола становище дещо відмінне. Він завоював у своїх парафіян авторитет і послух, який можна було бачити у попередні часи. Церкву відвідує молодь. Є хор… служба відправляється українською мовою. При церкві є братства” [10, арк. 27].
Особливо турбувало уповноваженого та обставина, що серед волинського духовенства було багато колишніх офіцерів царської армії, поверненців з Німеччини, як о. Євлогій Шиприкевич, о. Михайло Сукманський, о. Антонін Телєглов та інші. Про це М.Діденко неодноразово доповідав своєму київському керівнику. Немало такій ситуації, на думку уповноваженого, прислужився єпископ Микола (Чуфаровський), адже він рукоположував у диякони і священики, ненадійний елемент призначав на відповідальні посади в єпархії. Владика Микола перерукоположив більше ста колишніх автокефальних священнослужителів.
Постійну увагу радянська влада приділяла кількісному та якісному складу волинського духовенства. Вживалися активні заходи щодо послаблення його позицій у суспільстві. Розподіливши священнослужителів краю на кілька категорій, М.Діденко вважав найнебезпечнішою третю і четверту. “Це люди, – писав волинський уповноважений в інформаційному звіті за І квартал 1946 р., – середніх років 35-45, які солідаризувалися з українсько-німецькими націоналістами і в теперішній час найбільш активні стосовно закріплення церковних позицій”. До четвертої групи належали “священики висвячені заклятим ворогом Радянської влади колишнім Єпископом Полікарпом – це люди з волинських куркулів… не позбавлені активності” [10, арк. 53]. Названі групи священиків, як зазначалося у звіті, користувалися особливою популярністю у парафіян, особливо серед молоді,. не в останню чергу тому, що службу проводили рідною парафіянам мовою.
Та частина волинського духовенства, яка пішла на співробітництво з режимом, активно використовувалася для реалізації радянської церковної політики стосовно Української греко-католицької церкви. Священиків з Волині можна було зустріти на чільних посадах у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській (тоді Станіславівській) областях. Зокрема, з 1946р. у Станіславові дияконом Покровського храму служив уродженець волинського краю о. Федір Порванський. Через кілька років на цьому місці служби о. Федір був удостоєний сану протодиякона. Зауважимо, що о. Ф.Порванський до кінця своїх днів прослужив за межами Волині. Тих же, хто не корився, режим карав роками ув’язнення, засланням. Так, у 1946р. засуджено на 10 років концентраційних таборів о. Власія Пашкевича, активного українського душпастиря, учасника просвітянського руху [1, 118].