У реабілітаційних центрах широко використовується метод трудової терапії – вплив праці на психофізіологічну сферу дитини. Тривала бездіяльність розслаблює людину, знижує його енергетичні можливості, а робота підвищує життєвий тонус, будучи природним стимулятором. Небажаний психологічний ефект дає й тривала соціальна ізоляція дитини.
Особливе значення трудова терапія набула при лікуванні психічних хвороб, які часто є причиною тривалої ізоляції хворої дитини від суспільства. Трудова терапія полегшує взаємини між людьми, знімаючи стан напруженості й занепокоєння. Зайнятість, концентрація уваги на роботі відволікають пацієнта від його хворобливих переживань.
Останнім часом велике значення надається спортивній реабілітації. Участь у спортивно-реабілітаційних заходах дозволяє дітям переборювати страх, формувати культуру відносини ще до більш слабкого, включати дитину до процесу самовиховання, придбання навичок вести самостійний спосіб життя, бути досить вільним і незалежним.
Метою реабілітації повинна бути не тільки ліквідація хворобливих проявів, але й вироблення в них якостей, що допомагають більш оптимально пристосуватися до навколишнього середовища.
Завдання реабілітації, а також її форми й методи міняються залежно від етапу. Якщо завдання першого етапу - відбудовного - профілактика дефекту, госпіталізація, установлення інвалідності, то завдання наступних етапів - пристосування індивідуума до життя й праці, його побутовий і наступний трудовий устрій, створення сприятливого психологічного й соціального середовища. Форми й методи реабілітації залежать від ваги захворювання або травми, особливості клінічної симптоматики особливостей особистості хворого й соціальних умов.
У процесі реабілітації відбувається зміна орієнтації - від медичної моделі (установка на хворобу) до антропоцентричної (установка на зв'язок індивіда із соціальним середовищем). Відповідно до цих моделей і вирішується, ким і якими коштами, а також у рамках яких державних установ і суспільних структур повинна здійснюватися терапія.
2.2 Технологія соціальної роботи з сім'єю, яка виховує дітей з обмеженими
можливостями.
Усі люди мріють про щасливу долю - про освіту, улюблену роботу, чудову родину. Реальність же нерідко вносить корективи в ці мрії. Одне з найважчих його випробувань - втрата здоров'я й пов'язана з ним інвалідність.
Сім'я, як відомо, найбільш м'який тип соціального оточення дитини. Однак стосовно дитини-інваліда члени родини іноді проявляють твердість, необхідну для виконання ними своїх функцій. Більше того, цілком імовірно, що присутність дитини з порушеннями розвитку вкупі з іншими факторами може змінити самовизначення родини, скоротити можливості для заробітку, відпочинку, соціальної активності. Тому ті завдання по наданню допомоги дітям, які їхні батьки одержують від фахівців, не повинні перешкоджати нормальній життєдіяльності сім'ї.
Структура й функції кожної родини видозмінюються із часом, впливаючи на способи сімейних відносин. Життєвий цикл сім'ї звичайно складається із семи стадій розвитку, у кожній з яких стиль її життєдіяльності відносно стійкий і кожний член родини виконує певні завдання згідно своєму віку: шлюб, народження дітей, їхній шкільний вік, підлітковий вік, «випуск пташенят із гнізда», пост батьківський період, старіння. Сім'ї дітей-інвалідів повинні бути готові до того, що їхньої стадії розвитку можуть бути не властиві звичайним сім'ям. Діти з обмеженими можливостями повільніше досягають певних етапів життєвого циклу, а іноді зовсім не досягають. Розглянемо періоди життєвого циклу сім'ї дитини-інваліда:
1) народження дитини - одержання інформації про наявність у дитини патології, емоційне звикання, інформування інших членів родини;
2) шкільний вік - ухвалення рішення про форму навчання дитини, організація його навчання й позашкільної діяльності, переживання реакцій групи однолітків;
3) підлітковий вік - звикання до хронічної природи захворювання дитини, виникнення проблем, пов'язаних із сексуальністю, що пробуджується, ізоляцією дитину від однолітків і його відкиданням (з їх боку), планування майбутньої зайнятості дитини;
4) період «випуску» - визнання й звикання до триваючої сімейної відповідальності, ухвалення рішення про підходяще місце проживання, переживання дефіциту можливостей для соціалізації члена сім’ї інваліда;
5) пост батьківський період - перебудова взаємин між подружжям(наприклад, якщо дитина була успішно «випущена» з родини) і взаємодія з фахівцями з місця проживання дитини.
Звичайно, до деяких родин неможливо застосувати теоретичну модель, що містить періоди розвитку, оскільки ті самі події, що викликають стреси й труднощі, можуть періодично виникати протягом всього життя дитини; до того ж наявність і якість соціальної підтримки може підсилити або зм'якшити вплив скрутної ситуації.
Соціально-екологічна модель соціальної роботи застосовна до аналізу проблем сімей інваліда й дитини-інваліда, відкриваючи можливість розгляду рівня мікро системи.
Мікросистему утворять типи ролей і міжособистісних взаємин у родині. Подібно теорії сімейних систем і соціально-екологічної моделі, мікросистема складається з наступних підсистем: мати - батько, мати - дитина-інвалід, мати – здорова дитина, батько - дитина-інвалід, батько – здорова дитина, дитина-інвалід – здорова дитина. У зв'язку із цим проблеми, що виникають у сім'ях, що мають дітей-інвалідів, можна віднести до тієї або іншої підсистеми внутрисімейних контактів:
• мати—батько. Індивідуальні проблеми батьків, їхніх взаємин до народження хворої дитини; проблеми у зв'язку з народженням дитини-інваліда;
• мати—дитина-інвалід. Матері за традицією доводиться нести основну вагу турбот по догляду за дитиною-інвалідом і організації його життя; вона часто перебуває в стані депресії й відчуває почуття провини;
• мати — здорова дитина. Мати повинна приділяти достатню увагу здорової дитини й утримуватися тому, щоб нав'язувати йому надмірні турботи про дитину з порушенням розвитку;
• батько—дитина-інвалід. Проблеми в цій підсистемі залежать від ступеня спілкування батька із хворою дитину і його участі в житті родини в цілому;
• батько — здорова дитина. Потенційні проблеми подібні з тими, які виникають у підсистемі «мати –здорова дитина»;
• дитина-інвалід — здорова дитина. Брати й сестри хворої дитини відчувають почуття провини, сорому й страху «заразитися» тією же хворобою; дитина-інвалід прагне «поневолити» брата або сестру; здорові діти формують нормальне амбівалентне відношення до брата або сестри з обмеженими можливостями.
У декларації про права інвалідів говориться, що ці люди мають невід'ємне право на повагу їхньої людської гідності. Інваліди, якимись би не були походження, характер і серйозність їхніх каліцтв і недоліків, мають ті ж основні права, що і їхні співгромадяни того ж віку. Це, насамперед, означає, що в них є право на задовільне життя й міри, які можуть допомогти їм знайти максимальну самостійність.
В останні роки спостерігається ріст чисельності дітей інвалідів з їхніми специфічними проблемами й труднощами. Велику роль у становленні особистості дитини - інваліда, здатної успішно інтегруватися в соціум, грають його батьки. Тому робота з сім'єю, що виховують дітей з обмеженими можливостями, є одним із пріоритетних напрямків соціальної роботи.
Питання про причини народження дітей-інвалідів дотепер до кінця не вивченні. Серед факторів ризику вчені називають генетику, екологію, неблагополучний спосіб життя, інфекції й перенесені захворювання батьків. Здавалося б, з розвитком сучасної медичної діагностики подібні випадки не повинні повторюватися, але проблема продовжує залишатися актуальною.
Довгі роки про це не прийнято було говорити вголос, і фактор суспільного мовчання, як, і створена система закритих установ для дітей із важкими порушеннями, привели до того, що саме ці діти найчастіше виявляються ізольованими від суспільства, а родини - наодинці із власною гіркотою й проблемами.
Загальновідомо, що в родинах дітей-інвалідів відбуваються якісні зміни на трьох рівнях: психологічному - у чинність хронічного стресу, викликаного захворюванням дитини, постійними й різними по своїй природі психотравмуючими впливами; соціальному - сім'яцієї категорії звужує коло своїх контактів, матері найчастіше залишають роботу; народження дитини деформує відносини між подружжям, соматичному - пережитий батьками стрес, виражається в різних психосоматичних захворюваннях.
Очевидно, що інвалідність дитини для його батьків є сильним психотравмуючим фактором. Це особливо властиво сім'ї з високим освітнім і професійним статусом, у яких часом культивуються очікування підвищеної обдарованості дитини. У цих випадках реакція на факт інвалідності дитини може бути адекватною. Вона може приймати крайню форму - комплекс власної провини, що породжує гіперопіку у відносинах з дитиною.
Інша категорія батьків - люди з низьким освітнім рівнем, обмеженим колом інтересів і невисоким інтелектуальними здатностями. Їм властиво або зневага проблемами дитини, або очікування рішення проблем медичними й соціальними працівниками. Це дві крайні (патологічні) позиції, вони мають потребу в корекції.
Сім'яз дітьми-інвалідами - особлива категорія, що відноситься до «груп ризику». Відомо, що кількість психічних (невротично й психосоматичних) розладів у сім'ях з дітьми, що мають обмежені можливості вище, ніж у сім'ях, що не мають дітей-інвалідів в 2,5 рази. Розпад родин з дітьми-інвалідами відбувається значно частіше.
Всі ці й інші фактори приводять до того, що батьки стають перешкодою в реабілітації дітей з обмеженими можливостями. Але й у тому випадку, коли батьки займають більше конструктивну позицію, вони відчувають емоційне перевантаження й мають потребу в особливих знаннях про проблеми свої дитини.