Сім'ї в процесі виховання, становлення соціальної інтеграції дитини-інваліда зіштовхуються з більшим числом труднощів. Насамперед це надання допомоги дітям, що переживають свою незахищеність, суспільну зневагу. Часом самі близькі люди дитини-інваліда перебувають у стані хронічного стресу, викликаного його хворобою, обставинами лікування, виховання, навчання, професійного становлення. У цілому переживають за його майбутнє. Все це утрудняє соціальну інтеграцію дитини, що має обмежені можливості в середовище його здорових однолітків. У такій ситуації соціальний працівник сприяє родині в рішенні всіх цих проблем. При цьому його робота ведеться в тісному співробітництві із соціальними партнерами з охорони здоров'я, освіти, культури, соціального захисту й т.д.
Соціальний працівник, що займається проблемами дітей-інвалідів, перебуває в постійному пошуку нових ефективних форм, методів соціальної реабілітації, опирається на новітні технології, дослідження й зворотний зв'язок від об'єкта реабілітації. Співробітники установ соціального захисту прагнуть до того, щоб кожна дитина з обмеженими можливостями змогла реалізувати себе у відповідності зі своїми здатностями, інтересами, навичками й потребами.
Аналіз життєдіяльності дітей і сімей , що мають дітей-інвалідів, спеціальне вивчення навичок самообслуговування й побутової праці дітей виявило їх досить знижений характер. Значно страждає комунікативна діяльність дітей з обмеженими можливостями: практика їхнього спілкування з однолітками дорослими надзвичайно бідна й замикається на близьких родичах.
Фахівці розробляють комплексні проекти вирішальні завдання психологічної, соціально-педагогічної, соціально-медичної реабілітації сім'ї, що виховує дітей з обмеженими можливостями. У роботі передбачається комплексний підхід у сприянні інтеграції дітей-інвалідів у суспільство, призначений для родин, що виховують дітей з обмеженими можливостями від 6 до 18 років.
Особливість і новизна підходів повинна бути укладена в реабілітації дітей-інвалідів у тім, що система реабілітаційних заходів спрямована на всю родину. З огляду на, що соціально-реабілітаційна робота тільки з дитиною мало ефективна, а традиційні підходи в роботі з батьками не міняють внутрішнього миру сім'ї, розробляються нові методики сімейно-групової корекційно-оздоровчої роботи, що інтегрує різні прийоми ігровий, творчої, колективної психокорекції, психогімнастики, логоритміки, артотерапії.
Особлива увага повинна приділятися знайомству батьків з нормативними документами, соціальними гарантіями й пільгами дітей-інвалідів і їхніх родин. Таким чином, для успішного досягнення мети реабілітації: соціальної адаптації дитини-інваліда необхідне рішення ряду медико-соціальних, соціально-психологічних і психолого-педагогічних проблем не тільки дітей, але і їхніх батьків, а також активне включення родини в реабілітаційний процес.
Людина, що має інвалідність, має право на включення в усі аспекти життя суспільства, на незалежне життя, самовизначення, волю вибору, як всі інші люди.
Програма реабілітації - це система заходів, що розвивають можливості дитини й всієї її сім'ї, що розробляється командою фахівців ( що складає з лікаря, соціального працівника, педагога, психолога) разом з батьками. Така система заходів розробляється індивідуально для кожної конкретної дитини й сім'ї,з огляду як на стан здоров'я й особливості розвитку дитини, так і можливості й потреби сім'ї . Програма реабілітації може розроблятися на різний строк - залежно від віку й умов розвитку дитини.
По закінченні встановленого строку фахівець зустрічається з батьками дитини, для того щоб обговорити досягнуті результати, успіхи й невдачі. Необхідно також проаналізувати всі позитивні й негативні незаплановані події, що відбулися в процесі виконання програми. Після цього фахівець (команда фахівців) разом з батьками розробляють програму реабілітації на наступний період.
Програма реабілітації - це чіткий план, схема спільних дій батьків і фахівців, що сприяють розвитку здатностей дитини, його оздоровленню, соціальній адаптації (наприклад, професійної орієнтації), причому в плані обов'язково передбачаються заходи щодо інших членів сім'ї: придбання батьками спеціальних знань, психологічна підтримка сім'ї, допомога в організації відпочинку і т.д. Кожний період програми має мету, що розбивається на ряд під цілей, оскільки має бути працювати відразу у декількох напрямках, підключаючи до процесу реабілітації різних фахівців.
Допустимо, необхідна програма, що буде включати наступні заходи:
· медичні (оздоровлення, профілактика);
· спеціальні(освітні,психологічні,соціальні,психотерапевтичні),спрямова ні на розвиток загальної або точної моторики, мови й мови дитини його розумових здатностей, навичок самообслуговування й спілкування.
При цьому іншим членам родини необхідно розбиратися в витонченості дитячого розвитку, учитися спілкуванню один з одним і з малям, щоб не збільшити первинні дефекти розвитку несприятливими впливами ззовні. Тому в програму реабілітації будуть входити організація сприятливого оточення дитини,придбання нових знань і навичок батьками дитини і його найближчим оточенням.
Після початку виконання програми здійснюється моніторинг, тобто регулярне відстеження ходу подій у вигляді регулярного обміну інформацією між фахівцем і батьками дитини. При необхідності фахівець сприяє батькам, допомагає переборювати труднощі, ведучи переговори з потрібними фахівцями, представниками установ, роз'ясняючи, відстоюючи права дитини й сім'ї. Він може відвідувати родину, щоб краще розібратися в труднощах, що виникають при виконанні програми. Таким чином, програма реабілітації має циклічний процес.
Програма реабілітації передбачає, по-перше, наявність міждисциплінарної команди фахівців, а не ходіння сім'ї, що має дитину-інваліда, по багатьом кабінетам або установам, а по-друге, участь батьків у процесі реабілітації, що являє собою найбільш складну проблему.
Установлено, що дітям вдається досягти набагато кращих результатів, коли в реабілітаційному процесі батьки й фахівці стають партнерами й разом вирішують поставлені завдання.
Однак деякі фахівці відзначають, що батьки часом не висловлюють ніякого бажання співробітничати, не просять допомоги або ради.
На перший погляд дитина-інвалід повинна бути центром уваги своєї родини. У дійсності ж цього може не відбуватися із-за конкретних обставин кожної сім'ї й певних факторів: бідність, погіршення здоров'я інших членів родини, подружні конфлікти й т.д. У цьому випадку батьки можуть неадекватно сприймати побажання або наставляння фахівців. Часом батьки розглядають реабілітаційні послуги в першу чергу як можливість одержати перепочинок для самих себе: вони випробовують полегшення, коли дитина починає відвідувати школу або реабілітаційні установи, тому що в цей момент можуть, нарешті, відпочити або зайнятися своїми справами.
При цьому важливо пам'ятати, що більшість батьків хочуть брати участь у розвитку свої дитини.
Взаємодія з батьками припускає деякі складності. Потрібно бути готовим до труднощів і розчарувань. Зняття міжособових або культурних бар'єрів, зменшення соціальної дистанції між батьком і соціальним працівником (або будь-яким іншим фахівцем комплексу послуг з реабілітації) може зажадати певних зусиль. Однак потрібно пам'ятати, що при відсутності взаємодії фахівців і батьків результат роботи з дитиною може бути нульовим. Відсутність подібної взаємодії набагато знижує ефективність соціально-реабілітаційних.
Що ж означає працювати з батьками? Співробітництво, включення, участь, навчання, партнерство - ці поняття, звичайно, використовуються для визначення характеру взаємодій. Зупинимося на останнім понятті - «партнерство», оскільки воно найбільш точно відображає ідеальний тип спільної діяльності батьків і фахівців. Партнерство має на увазі повну довіру, обмін знаннями, навичками й досвідом допомоги дітям, що мають особливі потреби в індивідуальному й соціальному розвитку. Партнерство - це стиль відносин, що дозволяє визначати загальні цілі й досягати їх з більшою ефективністю, чим, якби учасники діяли изольованно друг від друга. Установлення партнерських відносин вимагає часу й певних зусиль, досвіду, знань.
Якщо дитина в змозі брати участь у діалогах фахівців і батьків, він може стати ще одним партнером, думка якого, можливо, відрізняється від думки дорослих, і який може зненацька запропонувати нове рішення проблеми своєї реабілітації. Таким чином, подання про потреби дітей розширюються за рахунок думки самих дітей.
Успіх будь-якого партнерства заснований на дотриманні принципу взаємоповага учасників взаємодії й принципу рівноправності партнерів, оскільки жоден з них не є більше важливим або значним, чим інший.
Роблячи висновки можна відзначити, що соціальному працівникові бажано консультуватися у батьків так само часто, як вони консультуються в нього. Це важливо, принаймні, по трьох причинах. По-перше, батькам надається можливість висловитися, скажемо, не тільки про недоліки й проблеми, але й про успіхи й досягнення дитини. Коли соціальний працівник запитує батьків, що їм подобається в їхніх дітях, це часом сприймається ними як один з рідких проявів інтересу з боку навколишніх не до пороків, а до достоїнств їхньої дитини. По-друге, така інформація допомагає розробляти й відслідковувати індивідуальні реабілітаційні плани. По-третє, тим самим проявляється повага до батьків і створюється атмосфера довіри – запорука успішної комунікації
3 РЕКОМЕНДАЦІЇ, ЩОДО ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ДІТЕЙ-ІНВАЛІДІВ.
У кожному місті, навчальному або виховному закладі, торговому центрі, а також на вокзалах повинні бути створені всі умови для того, щоб люди з обмеженими фізичними обмеженями почували себе повноцінними громадянами.