ЗМІСТ
Вступ 4
1 Суть поняття «діти-інваліди», та їх проблеми 6
2 Форми й методи соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями 12
2.1 Реабілітація інвалідів, види реабілітації 12
2.2 Технологія соціальної роботи з сім'єю, яка виховує дітей з обмеженими 15 можливостями
3 Рекомендації, щодо вирішення проблем дітей-інвалідів 24
Висновки 26
Список використаної літератури 28
ВСТУП
По даним ООН, у світі налічується приблизно 450 мільйонів людей з порушеннями психічного й фізичного розвитку. Це становить 1/10 частину жителів нашої планети (із них близько 200 мільйонів дітей з обмеженими можливостями).
Більше того, у нашій країні, як і в усьому світі, спостерігається тенденція росту числа дітей-інвалідів. В Україні частота дитячої інвалідності за останнє десятиліття збільшилося в два рази.
За останніми даними в Україні налічується 303 тисячі дітей-інвалідів і дітей-інвалідів з дитинства. У цілому в Україні проживає 2,6 мільйони інвалідів, що на 400 тисяч перевищує рівень 1994 року.
Головними причинами росту кількості інвалідів є екологічна ситуація в Україні, зокрема у зв'язку із Чорнобильською катастрофою, а також соціальні проблеми, що існують у державі.
Інвалідність у дітей означає істотне обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальної дезадаптації, що обумовлена порушеннями в розвитку, утрудненнями в самообслуговуванні, спілкуванні, навчанні, оволодінні в майбутньому професійними навичками. Освоєння дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин вимагає від суспільства певних додаткових заходів, засобів і зусиль (це можуть бути спеціальні програми, спеціальні центри по реабілітації, спеціальні навчальні заклади й т.п.). Соціальна політика в Україні, орієнтована на інвалідів, молоді й дітей, будується сьогодні на основі медичної моделі інвалідності. Виходячи із цієї моделі, інвалідність розглядається як недуга, захворювання, патологія. Така модель вільно або мимоволі послабляє соціальну позицію дитини, що має інвалідність, знижує його соціальну значимість, відокремлює від «нормального» дитячого співтовариства, прирікає його на визнання своєї нерівності, не конкурентоспроможності в порівнянні з іншими дітьми.
Наслідком орієнтації суспільства й держави на цю модель є ізоляція дитини з обмеженими можливостями від суспільства в спеціалізованому навчальному закладі, розвиток у нього пасивно - утриманських життєвих орієнтації. Прагнучи змінити цю негативну традицію, ми використовуємо поняття «людина з обмеженими можливостями», що стало всі частіше використовуватися в нашім суспільстві.
Сьогодні гостро відчувається потреба в наукових розробках, дослідженнях, нових методиках і технологіях, що сприяють створенню умов для максимального впровадження в суспільство окремих осіб або груп людей, з обмеженими можливостями.
На сьогоднішній день питання з області соціальної роботи відбиті в працях Айшервуда М.М., Бабенкова Р.Д., Мамайчука И.И., Маллера А.Р., Мастюкова Е.М., Холостової Е.М., Капської А.Й і багато інших фахівців.
Айшервуд М.М. у своїх роботах наголошувала на те, як зробити життя інваліда повноцінним [1].
Мастюкова Е.М.займалася вивченням психологічної допомоги дітям із проблемами в розвитку[5].
Велика увага проблемі інвалідності приділяє Маллер А.Р. Він вивчав дітей з обмеженими можливостями, так само він відбив у своїх працях як виховувати й навчати таких дітей, і як соціальному працівнику працювати з родиною дитини-інваліда [4].
Мета: Розкрити й проаналізувати технології соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями.
Завдання:
- описати зміст понять інвалідність і реабілітація, види реабілітації;
-розкрити специфіку соціальних проблем дітей-інвалідів і їхніх родин;
- вивчити практичний досвід рішення проблем дитячої інвалідності в Україні; Об'єкт: Проблеми дітей з функціональними обмеженнями.
1 СУТЬ ПОНЯТТЯ «ДІТИ-ІНВАЛІДИ», ТА ЇХ ПРОБЛЕМИ.
Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975 р.) інвалід - це будь-яка особа, що не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормальної особистої й (або) соціального життя в чинність недоліку, будь те вродженого чи ні, його (або її) фізичних або розумових можливостей [3, С.199].
У Рекомендаціях 1185 до реабілітаційних програм 44-ї сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р. інвалідність визначається як обмеження в можливостях, обумовлені фізичними, психологічними, соціальними, культурними, законодавчими й іншими бар'єрами, які не дозволяють людині, що має інвалідність, бути інтегрованим у суспільство й брати участь у житті родини або суспільства на таких же підставах, як, і інші члени суспільства. Суспільство зобов'язане адаптувати свої стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям [3, С.199].
В 1989 р. ООН прийняла текст Конвенції про права дитини, що має чинність закону. У ній закріплене право дітей, що мають відхилення в розвитку, вести повноцінне життя в умовах, які дозволяють їм зберегти гідність, почуття впевненості в собі й полегшують їхню активну участь у житті суспільства (ст. 23); право неповноцінної дитини на особливу турботу й допомогу, що повинна надаватися по можливості безкоштовно з урахуванням фінансових ресурсів батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину, з метою забезпечення ефективного доступу до послуг у галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров'я, підготовки до трудової діяльності й доступу до коштів відпочинку, що повинне сприяти по можливості найбільш повному залученню дитини в соціальне життя й розвитку його особистості, включаючи культурний і духовний розвиток [3, С.193].
В 1971 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про права розумово відсталих осіб, у якій затверджувалися необхідність максимального ступеня здійснення прав таких інвалідів, їхнього права на належне медичне обслуговування й лікування, а також право на освіту, відновлення працездатності й заступництво, що дозволяє їм розвивати свої здібності й можливості. Особливо застережене право продуктивне трудитися або займатися якою-небудь іншою корисною справою в повну міру своїх можливостей, із чим зв'язане право на матеріальне забезпечення й задовільний життєвий рівень [3, С.193].
Особливе значення для дітей-інвалідів має норма, яка затверджує, що при наявності можливостей розумово відстала людина повинен жити у своїй родині або з прийомними батьками й брати участь у житті суспільства. Родини таких осіб повинні одержувати допомогу. Якщо буде потреба віддання такої людини в спеціальний заклад необхідно передбачити, щоб нове середовище й умови життя якнайменше відрізнялися від умов звичайного життя.
У Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права ООН (ст. 12) зафіксоване право кожного інваліда (як дорослого, так і неповнолітнього) на найвищий досяжний рівень фізичного й психічного здоров'я [3, С.193].
Звіт про світовий розвиток, присвячений здоров’ю населення миру висуває нові критерії оцінки стану здоров'я населення й затверджує найбільш ефективні канали вкладення коштів у розвиток мережі національної охорони здоров'я. Фінансові інвестиції в охорону материнства й дитинства, служби планування родини, лікування хвороб, характерних для дітей і підлітків, не тільки поліпшують статистику смертності й захворюваності, але й значно скорочують сумарні втрати років здорового життя в результаті передчасної смерті. Цінністю стає не просто життя, а життя без хвороб і викликаних ними страждань і обмежень, причому до показників, пов'язаним з якістю життя, ставиться й соціальне функціонування.
Відповідно до Закону СРСР. "Про основні початки соціальної захищеності інвалідів у СРСР», прийнятим Верховною Радою СРСР 11 грудня 1990 р., інвалідом є особа, що у зв'язку з обмеженням життєдіяльності внаслідок наявності фізичних або розумових недоліків потребує від суспільства соціальної допомоги. Обмеження життєдіяльності особи виражається в повній або частковій втраті їм здатності або можливості здійснювати самообслуговування, пересування, орієнтацію, спілкування, контроль за своєю поведінкою, а також займатися трудовою діяльністю. [2, С.49].
Інвалідність дітей значно обмежує їх життєдіяльність, приводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушення їхнього розвитку й росту, втрати контролю за своєю поведінкою, а також здатностей до самообслуговування, пересуванню, орієнтації, навчанню, спілкуванню, трудовій діяльності в майбутньому.
Проблеми інвалідності не можуть бути зрозумілі поза соціокультурним оточенням людини - родини, будинку-інтернату. Інвалідність, обмежені можливості людини не ставляться до розряду чисто медичних явищ. Набагато більше значення для розуміння цієї проблеми й подолання її наслідків мають соціально-медичні, соціальні, економічні, психологічні й інші фактори. Саме тому технології допомоги інвалідам - дорослим або дітям - ґрунтуються на соціально-екологічній моделі соціальної роботи.
Відповідно до цієї моделі люди з обмеженими можливостями зазнають функціональних труднощів не тільки внаслідок захворювання, відхилень або недоліків розвитку, але й непристосованості фізичного й соціального оточення до їхніх спеціальних потреб, забобонів суспільства, негожого відношення до інвалідів.
Яскраво виражені структурні порушення, можуть привести до втрати або недосконалості навичок, необхідних для деяких видів діяльності, у результаті чого й формуються «обмежені можливості»; це при відповідних умовах буде сприяти соціальній дезадаптації, неуспішній або вповільненій соціалізації.
Наприклад, дитині був поставлений діагноз «церебральний параліч», при відсутності спеціальних пристосувань, вправ і лікування може зазнавати серйозних труднощів з пересуванням. Таке положення, що збільшується невмінням або небажанням інших людей спілкуватися з такою дитиною, приведе до його соціальної депривації вже в дитячому віці, загальмує вироблення навичок, необхідних для спілкування з оточенням , і, можливо, формування інтелектуальної сфери.