Як і в глобальному масштабі, в Україні відбувається старіння населення, а також урбанізація – зростання частки міських жителів. Найбільш швидко зростає чисельність населення великих міст – Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса – за рахунок прибуття населення з невеликих міст і сіл в пошуках роботи.
Серед регіональних проблем необхідно відзначити особливо низьку народжуваність в Чернігівській, Черкаській, Полтавській, Сумській, Вінницькій областях України, а також деформовану у бік збільшення частки населення старшого віку і абсолютне переважання в цій структурі жінок .
В Україні жінок більше 55 % в загальній чисельності населення. Цей дисбаланс у співвідношенні статей негативно впливає на демовідтворювальні процеси в суспільстві. Крім того, медицина повідомляє, що більше 20 % молодих жінок за станом здоров'я не можуть народжувати дітей. За розрахунками спеціалістів, щоб стабілізувати чисельність населення України, треба кожній молодій жінці народити трьох дітей [24, с. 206].
Негативно впливає на народжуваність дітей в Україні нестійкість шлюбів. Так, за даними РАЦСу в 2007 році зареєстровано більше 315 тис. шлюбів і більше 166 тис. розлучень. Загальний коефіцієнт шлюбів 7,3 на 1 тис. населення, розлучень 3,9. Відзначимо, це тільки чисельність проведених відповідними установами реєстрацій. А скільки створено сімей, так би мовити, тимчасових – без реєстрації. Причина – розповсюджена за останні роки в Україні мода на «громадянський шлюб». Чекати поповнення населення від таких сімей даремно. Також, небажання молодих людей створювати повноцінні сім'ї та народжувати дітей можна пояснити невпевненістю у майбутньому, безробіттям, малозабезпеченістю, відсутністю житлових умов [21, с. 406].
В цілому демографічна ситуація в Україні характеризується великою різноманітністю регіональних особливостей. Причому у різні історичні періоди вона мала свою специфіку. Наприклад, якщо в 1959 р. найбільший природний приріст населення був у Донецькій області (73,0 тис. чол.), Дніпропетровській (36,6 тис. чол.), Луганській (44,7 тис. чол.) та Харківській (26,4 тис. чол.) областях, а найменший – у Кіровоградській (11,1 тис. чол.), Херсонській (11,6 тис. чол.) та Чернівецькій (11,6 тис. чол.) областях, то у 1997 р. природний приріст населення був характерний лише для Закарпатської та Рівненської областей.
Масштаби депопуляції (переважання померлих над народженими) протягом останніх років найбільшими були у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Луганській областях, де раніше мав місце найвищий природний приріст населення. Низькі коефіцієнти природного приросту характерні не лише для областей Донбасу і Придніпров’я, але і для Вінницької, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської та Чернігівської областей.
Другим регіоном за величиною відносних показників природного приросту населення є південні території України – Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська та Херсонська області.
До третього ареалу за близькими за значеннями показниками природного приросту населення входять Хмельницька, Тернопільська та Житомирська області. В цих областях від’ємні значення показників природного приросту є значними [17, с. 85].
Єдиний ареал на Україні, в якому відносні показники природного руху населення мали додатне значення і протягом значного історичного періоду зберігався природний приріст населення, формується такими областями, як Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Львівська, Волинська та Чернівецька області. У 2007-2008 р. цей приріст був лише у Закарпатській і Рівненській областях [Додаток А].
Одним з основних факторів стабільного природного приросту населення цього регіону є сприятлива вікова структура населення. Тут найбільш молоде населення в Україні і природно – найвищий потенціал демографічного відтворення.
Важливими факторами, що впливають на відтворення населення, є соціальні та природні умови його життєдіяльності. Особливо гостро їх дія проявилася в областях Донбасу та Придніпров’я, де сформувалися значні гіперурбанізовані території з високим рівнем забруднення атмосферного повітря, води, ґрунтів та продуктів харчування. Усе це знижує показники здоров’я населення, зокрема дітей. Такий же негативний вплив несприятливих природних умов проявляється і в інших високо урбанізованих регіонах України.
Негативний вплив на відтворення населення України ще довго матиме і значне радіоактивне забруднення її території. Нині понад 3 млн. чоловік проживає на території з різним ступенем радіоактивного забруднення. Вплив різних факторів, пов’язаних з цим явищем, погіршує стан демовідтворення. Це стосується насамперед таких областей України, як Київська, Житомирська, Волинська, Рівненська та Чернігівська.
Отже, демографічні процеси не можуть залишатися без уваги держави, оскільки вони торкаються найважливіших сфер життя людей і рівня економічного розвитку країни.
З метою дії на процеси відтворення населення і на позитивні процеси в цьому напрямі держава проводить демографічну політику, яка є частиною соціально-економічної політики. У разі потреби зростання чисельності населення, як це має місце в Україні, держава впливає на процеси відтворення населення через стимулювання певної демографічної поведінки людей, що пов'язано з плануванням сім'ї, часом появи першої дитини, вибором бажаного числа дітей, інтервалом їх народження.
Демографічна політика України в сучасних умовах повинна бути направлена не тільки на стимулювання народжуваності, але і на зміцнення сім'ї, підвищення матеріального добробуту людей, зниження захворюваності і смертності. Проте заходи, щодо управління процесами відтворення населення, не дають швидких результатів. Демографічна поведінка людей вельми консервативна, змінити її досить важко. Як правило, результати демографічної політики виявляються через багато років і навіть десятиліття. Тому стимулювання тих або інших процесів відтворення повинне відповідати довгостроковим інтересам розвитку економіки.
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ НАСЕЛЕННЯ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА РОЗВИТОК РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
Усі види людської діяльності – виробництво, споживання матеріальних благ та послуг, відтворення нових поколінь є, з одного боку, явищами соціального життя, що пов'язані з розвитком народного господарства, а з другого, – це є процеси власне життєдіяльності людей. Тому таким складним, взаємообумовленим і нерозривним є зв'язок між населенням і розвитком територіальної організації народного господарства. Лише на цій основі можлива побудова соціально спрямованої ринкової економіки в суспільстві, де людина є творцем матеріальних і духовних благ. Метою розвитку економіки має бути забезпечення фізичного, духовного та інтелектуального розвитку нинішніх поколінь та кількісного і якісного відтворення прийдешніх..
Розміщення міського і сільського населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний розвиток продуктивних сил. Якщо на початку століття в Україні переважало сільське населення – близько 82% всього населення, то нині майже 68% її населення мешкає в міській місцевості. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом значного історичного періоду мало стійку тенденцію до зростання. Лише за період 1979-1998 рр. його приріст складав 3,5 млн. чол., або 11,4%. За цей період зросла і питома вага міського населення – з 60,8% в 1979 р. до 67,8% – в 1998 р.
Показник питомої ваги міських жителів має суттєві територіальні відмінності – від 38,5% в Закарпатській області до 90,1% в Донецькій. Аналіз даних показує, що лише в 6 областях країни переважає сільське населення, а в решті регіональних одиниць частка міського населення становить понад половину населення. Такі особливості територіальної концентрації населення та наявні відмінності соціально-економічного, екологічного та політичного розвитку обумовили і своєрідність зрушень в загальній чисельності населення України та її регіонів [20, с. 146].
На 1 січня 2005 р. в Україні нараховувалося 448 міст, в тому числі 169 обласного підпорядкування, 897 селищ міського типу та понад 28775 сіл. У міських поселеннях, які становлять менш ніж 5% всіх населених пунктів України, зосереджено більш як 2/3 населення країни. В цілому міста становлять лише третину міських поселень України, але в них проживає близько 90% всього міського населення. При цьому основна його частина припадає на крупні і найкрупніші міста.
В селищах міського типу з людністю понад 20 тис. чол. проживає лише 2% населення, а решта населення проживає у поселеннях до 20 тис. чоловік.
Сільське населення України становило на початок 2005 р. 16124,0 тис. чоловік. Така його чисельність та динаміка – це результат неоднозначних за характером процесів розселення людей протягом значного історичного періоду [20, с. 157].
Зазначена динаміка чисельності сільського населення має значні територіальні відмінності. Так, якщо за 2001–2007 рр. чисельність сільських жителів Автономної Республіки Крим, Закарпатської і Херсонської областей зросла, то в решті областей країни відбулося скорочення чисельності сільського населення. При цьому найбільший приріст сільського населення був характерним для Автономної Республіки Крим. Найбільше скорочення сільського населення (майже на третину) відбулося у Вінницькій, Чернігівській, Хмельницькій, Житомирській та Сумській областях. Таким чином, розміщення населення по території та особливості його зосередження в різних типах поселень обумовлені специфікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними зрушеннями в економічній і соціальній сферах, а також у територіальній структурі і організації народного господарства, особливо галузей матеріального виробництва.
Кількість міського населення, за результатами перепису 2001 року становила 32 млн. 574 тис. осіб, або 67,2%, сільського – 15 млн. 883 тис. осіб, або 32,8%. Порівняно із 1989 роком міське населення зменшилося на 2,0 млн. осіб, сільське – на 1,2 млн. осіб, проте співвідношення між ними в цілому по країні упродовж останніх двох переписів залишалося практично незмінним [Додаток Б].