Соціальна робота як особливий вид професійної діяльності складається зі специфічної, тільки їй притаманної системи цінностей, що сформувалися в процесі становлення принципів і норм поведінки спеціалістів.
Однак як професійна діяльність соціальна робота базується на трьох фундаментальних положеннях - загальнолюдських цінностях:
1. Повага до людини, визнання її безумовної цінності, незалежно від реальних досягнень і поведінки особистості. "Людина - ціль в самій собі й не може виступати ні для кого як засіб для досягнення інших цілей... Приналежність до роду людського саме вже достоїнство" (Е. Кант).
2. Людина - це унікальна соціальна істота, яка реалізує свою унікальність у стосунках з іншими людьми і залежить від них у розвитку своєї унікальності (3. Битрум).
3. Людині одвічно притаманна здатність до змін, покращання свого життя, зростання, а звідси - прагнення до свободи вибору, прийняття рішень. Без віри у цю здатність неможливо знайти обґрунтування для цілей соціальної роботи, які передбачають можливість зміни на краще, вдосконалення людини і суспільства. Саме тому в своїй практичній діяльності соціальні працівники потребують не тільки моральних орієнтирів, які визначають загальний, основний напрям їхньої діяльності, й окремих правил, характерних для повсякденної роботи, без дотримання яких неможливо реалізувати відповідні моральні норми та принципи. Саме тому в етичних нормах соціального працівника відображено основні вимоги і критерії поведінки фахівця, які випливають зі специфічних умов та змісту його діяльності.
Професійна етика соціального працівника пропонує пошук резервів, використання різноманітних ресурсів: від соціальних до особистих як самого соціального працівника, так і його клієнтів. Усе це можливо і допустимо лише з соціальною і професійною метою, і ні в якому разі не у вузько корпоративних чи особистих корисних інтересах. Основними категоріями етики соціальної роботи є професійні етичні стосунки, етична свідомість, етичні дії та професійний обов’язок спеціаліста. Дотримання розумних інтересів клієнта, особиста відповідальність соціального працівника за небажані для клієнта та суспільства наслідки його дій, визнання права клієнта щодо прийняття самостійного рішення на будь-якому етапі спільних дій, прийняття клієнта таким, яким він є, конфіденційність, доброзичливість, безкорисливість, чесність і відкритість у взаємостосунках соціального працівника та клієнта, повнота інформування клієнта про заплановані заходи, відсутність упереджень по відношенню до клієнта[20].
1.4 Нормативно-правова база соціального працівника/педагога в Україні
У міжнародній практиці склалася динамічна система соціальних норм і правил, які забезпечують необхідні умови життя суспільства і функціонування держави, узгоджену взаємодію людини, громадянина, соціальної групи, суспільства та держави. Вітчизняне законодавство, ґрунтуючись на міжнародних аналогах, мусить сприяти економічному, соціально – політичному і духовному розвитку суспільства, підвищенню якості життя людей з урахуванням історичних і національних особливостей країни та характеру державної влади. Після прийняття Конституції України (28 червня 1996 року), а також низки Указів Президента України, Постанов Кабінету Міністрів України з різних проблем соціального буття суспільства вітчизняному правознавстві визначилася тенденція до виокремлення особливої галузі права – права соціального.
Нині існує велика кількість нормативно – правових документів, що регламентують діяльність соціальної сфери, зокрема, соціальної роботи (Додаток А).
Варто зазначити, що правові норми, які регулюють суспільні відносини, мають бути адекватними загальнолюдським цінностям і моралі, відповідати правовим принципам демократичної держави.
Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституція України).
Соціально – правовим першоджерелом національного законодавства України вважаються документи, розроблені міжнародним співтовариством в Організації об’єднаних націй: Загальна декларація прав людини(1948), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права[24].
Розділ 2
СОЦІАЛЬНО–ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ У ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ I – III СТУПЕНІВ
2.1 Особливості соціального захисту школярів
Серед шкільних проблем, які знаходяться в центрі уваги фахівців соціальної роботи, виділяють наступні групи: 1)проблеми дітей, що традиційно знаходяться у центрі уваги соціальних служб (діти-інваліди зі збереженим інтелектом, діти-сироти, діти з багатодітних сімей, соціально неблагополучних сімей); 2)проблеми невстигаючих учнів. Проблема невстигаючих учнів лежить на перетині педагогічних, психологічних, соціальних проблем. Вже зараз вона виходить в число найгостріших проблем сучасності. Мова йде не про дітей з відхиленнями у розвитку, а про учнів масової школи, які відчувають труднощі з навчанням, що накопичуються від року до року і ведуть до невстигання, погіршення здоров'я, порушення психологічної та соціальної адаптації. Серед можливих негативних наслідків, до яких призводить дана проблема, можна віднести: кидання школи; проблеми з навчанням в середніх і старших класах, а також при здобутті фахової освіти внаслідок "запущених" проблем початкової освіти; формування девіантної поведінки. Подібна проблематика, за оцінками експертів, спостерігається у більше як половини школярів. Шкільні труднощі мають цілий ряд причин, а складність їх виділення обумовлюється їх неоднозначністю, багатоваріантністю. До основних груп факторів відносимо екзогенні та ендогенні. Екзогенні (зовнішні) фактори. Серед них виділяємо умови, в яких росте і розвивається дитина (як позитивні так і негативні, наприклад - відсутність емпатичного контакту з батьками, ласки, взаєморозуміння, надмірна увага до дитини тощо). Тут і екологічні фактори (в екологічно небезпечних районах кількість невстигаючих школярів досягає 80%). До зовнішніх факторів відносяться також педагогічні впливи - фаховий рівень вчителів, педагогічна кваліфікованість батьків, недосконалість методик навчання, неправильна мотивація до навчання. Ендогенні (внутрішні) фактори. До них відносимо відхилення у фізичному розвитку дитини як на етапі внутрішньоутробного розвитку, так і набуті в подальші періоди, а також наявність тих чи інших захворювань. Ці фактори не піддаються соціально-педагогічній корекції, тому мають бути враховані як об'єктивна перешкода у подоланні проблем неуспішності. Соціальна робота зі школярами спрямована на вирішення ряду завдань. У найзагальнішому розумінні це подолання недоліків, на яких зосереджують увагу самі педагоги, учні, батьки, застосування ефективних шляхів їх усунення. Виходячи з аналізу зарубіжного досвіду, враховуючи специфіку проблем соціального захисту дитинства в нашій країні, виділяють наступний перелік основних завдань соціальної роботи зі школярами: Сприяти подоланню специфічних труднощів у процесі соціалізації школярів із соціально неблагополучних сімей і прошарків суспільства. Розвиток випереджаючої соціалізації (ознайомлення учнів, незалежно від їх походження, з їх рольовими перспективами і шансами в суспільстві відповідно до здобутої освіти; Формування уявлення про суспільні потреби, запити, тенденції розвитку суспільства; Вироблення навичок критичного осмислення навколишньої соціальної дійсності та свого місця та перспектив у ній). Сприяти розвитку особистісних і соціальних освітніх процесів на стадії навчання і вибору професії. Участь у педагогічному розв'язанні потенційних конфліктів.
Щодо конкретних шляхів реалізації даних завдань можна виділити:
соціально-побутову допомогу, забезпечення вітальних потреб, вирішення негайних проблем; аналіз, консультування, лікування, активізацію до діяльності, охоплення цією роботою як окремих дітей, їхніх батьків, так і груп;
співпрацю з педагогами, шкільними психологами, лікарями, консультантами з профорієнтації; групові методи виховання, роботу з учительським колективом, батьківським комітетом, проведення батьківських зборів[20].
2.2 Особливості здійснення соціально - педагогічної діяльності у загальноосвітніх навчальних закладах
Одним із провідних мікрофакторів соціалізації дитини є інститути соціального виховання. Пріоритетне місце серед них, без сумніву, належить школі. Саме школу більшість науковців розглядає як провідний інститут соціального виховання. В першу чергу, необхідно зазначити, що в загальноосвітні заклади дитина приходить як особистість, яка розвивається і формування якої вже почалося в сім'ї, групі однолітків, найближчому мікросоціумі. Тому життя дитини в школі доцільно розглядати як органічну частину та продовження ЇЇ соціалізуючого процесу.
Досить часто процес соціалізації особистості в умовах загальноосвітніх закладів супроводжується появою різноманітних соціально-психологічних проблем в дитячому та підлітковому середовищі, особливостей взаємодії учнівського та педагогічного колективів, різних труднощів підлітків, пов'язаних з усвідомленням та розумінням ними власного "Я" - образу. Все це викликає необхідність організації соціально-педагогічної роботи з вихованцями загальноосвітніх закладів, яку має здійснювати кваліфікований спеціаліст. Ним на сьогодні виступає соціальний педагог - фахівець відповідної кваліфікації, об'єктом діяльності котрого є діти та молодь, що потребують допомоги й підтримки у процесі соціального становлення.