Лідерство якорганізаційний принцип має на меті владу і проявляється у делегуванні повноважень. Якщо начальник не буде дотримуватися цього принципу, то буде приречений на виконання надзвичайно широкого кола обов’язків, які не є першочерговими. Тому лідер має сконцентровувати свою увагу на вирішенні найважливіших питань [14, 222].
Обов’язковою умовою лідерства виступає володіння владою в конкретних формальних або неформальних організаціях, незалежно від їх рівня і масштабу в країні. Формалізована влада лідера закріплюється законом, тобто є легітимною. Проте у всіх випадках лідер має соціальну і психологічну опору у колективі людей, які за ним слідують.Саме тому на підставі цього виділяють формальне і неформальне лідерство. У першому випадку вплив на підлеглих здійснюється з позиції посади, яку займає лідер. Процес впливу на людей завдяки особистим здібностям, вмінням та іншим ресурсам є характерним для неформального лідерства.
Вважається, що ідеальним для лідерства є комбінація двох основ влади: особистої та організаційної.
Саме тому природу лідерства намагалося пізнати багато вчених з різних країн і з позиції різних методологічних засад [29, 171 – 175].
На сьогодні існує велике різномаїття визначень і підходів до вивчення даного явища в управлінській теорії. Проблеми лідерства ключові для досягнення організаційної ефективності. З одного боку, його розглядають як наявність певного комплексу якостей, притаманних тим, хто успішно може впливати на інших. З іншого – це процес переважно несилового впливу для досягнення групою або організацією своїх цілей [5, 94].
У літературних джерелах можна зустріти чимало визначень лідерства.Уних багато авторів намагались чітко сформулювати той особливийкомпонент, який вносить сам лідер. Згідно з Дж. Террі, лідерство – це вплив на групи людей, який спонукає їх до досягнення спільної мети. Р. Танненбаум, І. Вешлер і Ф. Массарик визначали лідерство, як міжособову взаємодію, яка проявляється в конкретній ситуації за допомогою комунікаційного процесу і направлена на досягнення цілей [6, 34].
Лідерство – це тип управлінської взаємодії, оснований на на найефективнішому для даної ситуації поєднанні влади і спрямований на спонукання людей для досягнення певної мети [5,94].
З точки зору Річарда Дафта, «лідерство– взаємовідносини між лідером і членами групи, які здійснюють вплив один на одного і спільно прагнуть до реальних змін і досягнення результатів, що відображають їхні спільні цілі».
В. Хоккінг вважав, що лідерство — функція групи, яка передається лідеру, тільки тоді, коли група бажає слідувати висунутій ним програмі [26, 123].
Лідерство також визначають як процес соціального впливу, при якому лідер шукає добровільної участі підлеглих в діяльності по досягненню організаційних цілей (Шрисхайн); або як процес здійснення впливу на групову активність, який спрямовано на досягнення цілей (Стогділл) [3,59].
За Фрідлером лідерство виступає як конкретні дії лідера по координації та управлінні діяльності групи. ) [3,61].
Лідерство – це здатність впливати на індивідуумів та групи людей, щоб спонукати їх працювати для досягнення мети [22,78].
Є багато засобів, за допомогою яких можна впливати на інших і вести ефективне управління – не одне й те ж. Є одне питання, яке потребує відповіді : як повинен вести себе управлінець, керуючий, який є лідером. Які засоби впливу і стилі поведінки показали себе найбільш ефективними для направлення сил людей для досягнення цілей організації.
Це тяжкі запитання, і відповіді на них лежать не на поверхні. Теорія лідерства намагається виявити і передбачити, які характеристики лідерства виявляються найбільш ефективними і чому
«Керівництво, - пише Р. Л. Кричевский, - феномен, який має місце у системі формальних (офіційних) відносин, а лідерство – феномен, породжений системою неформальних (неофіційних) відносин» [16, 45]. Керівництво – явище більш стабільне, ніж лідерство, адже роль лідера виникає стихійно, у штатному розпорядженні організації його немає.
1.2. Основні підходи до визначення значущих факторів ефективного керівництва
Керівництво та ефективне лідерство стали об’єктом дослідження, коли на початку двадцятого століття почали вперше вивчати управління. Але лише в період між 1930 і 1950 рр. було вперше прийнято вивчення лідерства в великих масштабах і на систематичній основі.
У залежності від обраних засобів впливу, які є найбільш ефективними у процесі спрямування людей на досягненя цілей організації, учені-біхевіористи вирізняють такі підходи:
o поведінковий підхід;
o підхід із позиції особистих якостей керівника
o ситуаційний підхід[29,201].
Згідно з поведінковим підходом до лідерства результативність управління визначається не стільки особистими якостями лідера або керівника, скільки тим, як керівник поводить себе зі своїми підлеглими. Отже, даний підхід спирається на стиль керування.
Стиль керування – це манера поведінки керівника щодо підлеглих, через яку і здійснюється вплив на працівників організації [29, 203].
Поведінковий підхід заснований на висновках, зроблених на базі спостережень образів лідерської поведінки, тобто дій лідерів, а не успадкованих ними рис.
Манера поведінки керівника формується під впливом багатьох факторів, які постійно змінюються:
- особисті якості керівника;
- особисті якості підлеглих;
- завдання та дії, які вони виконують тощо.
Одним із найвідоміших представників поведінкового підходу був Р.Лайкерт, який розробив альтернативну систему керівництва.
Незважаючи на те, що поведінковий підхід зробив революційний крок у розумінні лідерства, а саме спрямувавши увагу на фактичній поведінці керівника, який власним прикладом спонукав підлеглих до досягнення цілей організації, дана концепція має суттєвий недолік. Він полягає у тому, що припускається існування визначеного «оптимального стилю керівництва». Проте у ході узагальнення результатів досліджень з’ясувалося, що в дійсності немає жодного «оптимального» стилю керівництва. Вибір відповідного стилю та ефективність його застосування залежать від характеру конкретної ситуації, зміна якої відповідно призводить і до зміни обраного стилю. Це спонукало теоретиків до виокремлення ситуаційного підходу до лідерства.
Метою ситуаційних теорій є визначення особистих якостей менеджерів і стилів керування, які найкраще відповідають певним ситуаціям. Це свідчить про те, що стиль керування має змінюватися в залежності від конкретної ситуації. Отже, керівник повинний вміти вести себе по-різному за різних обставин. Лідерами стають не завдяки власним якостям або відповідному стилю поведінки, а завдяки різним ситуаційним факторам і взаємозв’язку між лідером і ситуацією.
На думку американського вченого Фідлера, існують три критичні ситуації, які впливають на найбільш ефективне лідерство:
1) вплив посади – лідер, що має більше посадових повноважень, може значно легше вести за собою, ніж той, хто не володіє такими повноваженнями;
2) структура задач, або чіткість, з якою поставлені задачі можуть бути описані у порівнянні із ситуаціями;
3) взаємовідносини між лідером і членами групи, в тому числі – наскільки колектив довіряє лідеру і готовий іти вслід за ним [8, 431].
Такий підхід, на думку Ф. Фідлера, забезпечує баланс між вимогами ситуації та особистими якостями керівника.
Ця ситуаційна теорія визначає лідерство як продукт ситуації: людина, ставши лідером в одному випадку, набуває авторитету, який починає на неї “працювати” внаслідок дії стереотипів. Тому вона може розглядатися групою як “лідер взагалі”. Керівник-лідер має вміти себе поводити у різних ситуаціях і адаптовуватися до різних вимог і ситуацій.
Важливий внесок підходу за поведінкою в теорію лідерства полягає в тому, що він допоміг провести аналіз і скласти класифікацію стилів керівництва, тобто того, як керівник веде себе зі своїми підлеглими. Стиль кервництва в контексті управління – це звична манера поведінки керівника по відношенню до підлеглих, щоб впливати на них і заставляти їх досягати цілей організації.
Підхід з вивчення лідерських рис – особистісний підхід (інша назва – теорія рис ) передбачає те, що кожний лідер володіє певним набором якостей, які сприяють ефективному управлінню в організації. [20, 20]. Дослідження показують, що, з одного боку, лідери, як правило, відрізняються високим інтелектом, прагненням до здобуття знань, надійністю, відповідальністю, активністю, соціальною участю і соціальним статусом. З другого – показують, що люди, як правило, не стають керівниками тільки завдяки тому, що вони не володіють визначеним набором якостей.
Хоча вченим і не вдалося повністю виокремити усі ці якості, проте вони встановили, що деякі з них мають бути обов’язковими для лідера: високі розумові здібності, широкі громадські інтереси і зрілість [17,43].
У 40-х роках XX ст вчені почали досліджувати зібрані факти щодо співвідношення особистісних якостей та лідерства. На жаль, незважаючи на сотні проведених досліджень, вони не дійшли єдиної думки щодо набору якостей, які неодмінно вирізняють визначного лідера. Учений Стогдил провів комплексний огляд досліджень у сфері лідерства, в якому відзначив, що вивчення особистісних якостей продовжує давати суперечливі результати. Він виявив, що лідери, як правило, вирізнялися інтелектом, прагненням до знань, надійністю, відповідальністю, активністю, соціальною участю та соціально-економічним статусом. Проте Стогділл також відзначив, що в різних ситуаціях ефективні керівники виявляли різні особистісні якості. Потім він зробив висновок, з яким би погодилися сучасні вчені-біхевіористи: людина не стає керівником тільки завдяки тому, що вона має певний набір особистісних якостей.