Третій вектор — зміщення у величині від глобальної до артикульованої, детальної. За дослідженням В. Павленко та Н. Корж це стосується тенденції зниження рівня соціальної ідентичності в суспільстві, так звана, гіперперсоналізації, тобто зростання значення індивідуальних та особистісних характеристик, а не групових
Десятки років нашою освітою навіювались цінності колективізму забуваючи про індивідуальну значимість, акцентуючи увагу на важливість групового членства. В суспільстві, де відкрито панують егоїстичні інтереси власне індивідуалізація втрачає сенс, або ж не виходить за рамки мікрорівня, виявляючись лише в локальних, побутових, особистісних альтернативах; на макрорівні ж, під яким ми розуміємо рівень формування та впливу на політичну структуру суспільства з її цінностями, ідеалами спостерігався обмежений однонаправлений вплив політичних настанов, від так званої еліти до населення. Перебудова ж обернулася верховенством індивідуальних цілей та потреб, не піклуючись про групові. Можливо, з огляду на ці обставини національна ідея, на яку апелювали ідеологи перших років незалежності не спрацювала.
Четвертий вектор процесу політичної соціалізації — від потреби в самоповазі через групову належність до потреби в сенсі. У ситуації нестабільності, більш значимою стає потреба пошуку сенсу життя, чим пошук “своєї” групи, рис відмінності своєї групи від іншої (явище гіперперсоналізації та десоціалізації, про які зазначалося вище)
Безумовно, потреба в сенсі життя характеризує дорослі форми поведінки і тому не можемо обійти її, коли ми маємо справу з процесом дорослішання особистості, становленням соціального “я” людини. Прагнення до пошуку і реалізації людиною сенсу свого життя можна розглядати як природжену мотиваційну тенденцію, та властиву всім людям і, яку, можна назвати основним двигуном дій і розвитку людини. Потреба в сенсі життя утворює той “вузол”, що дозволяє людині, по-перше, інтегрувати численні вимоги, що йдуть з різних сфер його життєдіяльності, будуючи життя не як послідовність розрізнених випадків, а як цілісний процес, що має мету і наступність, і, по-друге, допомагає людині інтегрувати всі її можливості, максимально мобілізуватися для реалізації тих задач, які вона ставить собі, у відповідності до виробленої Я-концепції і концепції життя. Але замикаючись на самому собі, пошук сенсу життя так би мовити, приречений на те, щоб “залишатися лише на рівні юнацького максималізму, що створює реальну загрозу залишитися в тенетах стійкого егоцентризму та зосередженості на собі, особливо за умови кризової свідомості у індивідів з рисами нейротизму, або ж зі схильністю до таких проявів в зв’язку з умовами виховання (низька самооцінка, тривожність, страх, невпевненість у завтрашньому дні, низький рівень самоповаги)” . Однак, незважаючи на всі суб'єктивні труднощі, ці пошуки містять у собі великий позитивний потенціал: у пошуку сенсу життя виробляється світогляд, розширюється система цінностей, формується той моральний стрижень, що допомагає справитися з першими життєвими негараздами, юнак починає краще розуміти навколишній світ і самого себе, набуває, висловлюючись словами Е.Еріксона, “тотожності самому собі”
П’ятий вектор процесу політичної соціалізації — від оціночної полярності до врахування різних думок і намірів. Якщо в радянській державі соціалізаційні процеси обумовлювалися пануючою системою, яка вважалась єдино правильною, критикувати чи сумніватися у її неоднозначності не дозволялося, то розвал монолітної держави оголив амбівалентність оцінки соціально-політичних явищ.
Таким чином, знаходження свого місця у суспільстві через процес політичної соціалізації є можливим як за умови сформованості персоніфікації, так і сформованої соціальної (групової) ідентичності. Задовольняючи же через групове членство, свою потребу в самоповазі, молода людина відповідає на запитання: “Що є для мене суспільство?”, “Хто я в суспільстві?”, тобто вирішує проблему свого соціального самовизначення.
Формування політичної свідомості залежить не тільки від тієї об'єктивної ситуації, у якій розвивається цей процес. Велике значення мають і фактори суб'єктивного характеру, зокрема:
1) зовнішні, до яких належать інститути політичної системи, національні та соціальні групи, різні неформальні об'єднання, під впливом яких відбувається соціалізація особистості;
2) внутрішні, що характеризують механізми світосприймання, аналізу та прийняття рішень тощо. Останні охоплюють потреби, інтереси, духовні цінності, індивідуальні психологічні якості людини.
Ще одним важливим фактором формування політичної свідомості є необхідність врахування бажання самої людини відповідати запитам політичної системи. У даному випадку йдеться насамперед про вирішення проблеми мотивації, заохочення людини, зокрема, молоді до участі у політичному житті, тобто про запровадження системи ціннісних, а не примусових мотивів політичної соціалізації. Вони передбачають бажання молодої людини відповідати вимогам політичної системи згідно з внутрішніми переконаннями.
Отже, політична свідомість є важливим компонентом політичної культури. Особливостями політичної культури молодої людини є формування демократичної політичної свідомості й культури, законослухняності, які обмежують прояви крайнощів, роблять людину соціально активною, здатною до саморозвитку та самореалізації. Політична свідомість громадян в умовах сьогодення виступає чи не найважливішим фактором формування політичної культури . Політична культура являє собою сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників політичного процесу і є суб’єктивною сферою, що складає підґрунтя політичних дій і надає їм значення. І політична культура, і політична свідомість формуються в процесі політичної соціалізації. В свою чергу, політична соціалізація, враховуючи особливості синтезованого підходу є безперервним процесом засвоєння індивідом під час спілкування і взаємодії з іншими протягом усього життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить, формування політичних ідентичностей, витворення і трансформування власного світогляду, що дозволяє брати активну участь у політичному житті, виконувати певні політичні ролі, задовольняючи тим самим особисті потреби та інтереси.
Висновки
Результати курсової роботи щодо дослідження політичної свідомості молоді дають підстави для таких висновків:
Політична свідомість – явище складне і багатогранне, що опосередковано відображає політичне життя суспільства у формі певних почуттів і настроїв, поглядів, знань та ідей, які характеризують політичні відносини та політичні інтереси суб’єктів, котрі матеріалізуються у політичній системі.
У структуру політичної свідомості входять: політична психологія (емпірична і буденна політична свідомість), спеціалізована свідомість і масова політична свідомість, політична самосвідомість ( політичні знання і оцінки суб’єктом політичної діяльності).
Істотні особливості світосприйняття, орієнтацій індивідів, різних соціальних груп і верств на певні політичні цінності й відповідну політичну поведінку є підставами для типології. Серед поширених типів політичної свідомості є такі: за прихильністю людей до відповідних політичних цінностей; за ставленням суб’єктів політики до держави як політичного інституту; за прихильністю до відповідного політичного режиму тощо.
Політична свідомість як специфічне суспільне явище та елемент політичної системи соціально неоднорідного суспільства має ряд функцій: пізнавальна, прогностична, виховна та регулятивна, які тісно між собою пов'язані та переплетені.
В процесі дослідження було проаналізовано процес формування політичної свідомості, культури та активності молоді на основі ідей національного духовного відродження української держави. Як ніколи раніше, українське суспільство відчуває необхідність участі молоді у державотворчих процесах, влиття нових творчих сил та ідей, які спроможна привнести лише нова генерація
У формуванні політичної свідомості молоді в процесі політичної соціалізації можемо виділити 5 векторних напрямків: перший вектор стосується зміни процесу політизації від стабільності до нестійкості, невизначеності, тобто політична структура суспільства сприймалась як даність, впливати на яку своїми рішеннями чи діями не було змоги, та й відповідно нужди; другий вектор передбачає перехід від уніфікованості (визначеності) до різноманітності. Тобто, на зміну чітко окресленій кількості соціальних виборів прийшла незвично велика кількість політичних партій, зрозуміти різницю між ідеологічними поглядами яких важко; третій вектор передбачає зміщення у величині від глобальної до детальної тенденції зниження рівня соціальної ідентичності в суспільстві, так звана, гіперперсоналізації, тобто зростання значення індивідуальних та особистісних характеристик, а не групових; четвертий вектор процесу політичної соціалізації — від потреби в самоповазі через групову належність до потреби в сенсі. Безумовно, потреба в сенсі життя характеризує дорослі форми поведінки і тому не можна обійти її, коли маємо справу з процесом дорослішання особистості, становленням соціального “я” людини; і нарешті п’ятий вектор процесу політичної соціалізації передбачає перехід від оціночної полярності до врахування різних думок і намірів. Якщо в радянській державі соціалізаційні процеси обумовлювалися пануючою системою, яка вважалась єдино правильною, то розвал монолітної держави оголив амбівалентність оцінки різних соціально-політичних явищ.