Е. Еріксон крім цього зробив висновок, що психосоціальна криза – це неминучий етап на шляху саморозвитку особистості від втраченої колишньої ідентичності до знаходження нової, більше зрілої. Послідовники ж Е. Еріксона роблять висновок про те, що криза ідентичності як масове явище обумовлене глибокими трансформаціями в суспільстві. Під впливом соціальної кризи відбувається поступовий розпад ціностно-нормативних систем, зв'язків і відносин, покладених в основу соціокультурної організації суспільства, змушує людей шукати нові орієнтири для усвідомлення свого місця в соціумі, який трансформується. [28, 53]
Сучасні психоаналітичні (мотиваційні) моделі ідентичності Дж. Марсіа, А. Ватермана є динамічними. Увага, насамперед, приділяється аналізу чотирьох типів особистісної ідентичності, що відповідають певним стадіям її розвитку:
· запропонована ідентичність;
· диффузивна ідентичність;
· криза ідентичності;
· досягнута ідентичність.
Дані типи ідентичності виділені на двох параметрах, по-перше, наявність або відсутність кризи – стану пошуку ідентичності, по-друге, наявність або відсутність одиниць ідентичності – особистісно значимих ідей, цінностей, переконань. [7, 123]
Досить цікава позиція у визначенні соціальної ідентифікації пов'язана з ім'ям німецького філософа, соціолога й психолога Е. Фромма. Відповідно до його концепції, людина в сучасному суспільстві об'єктивно перебуває в стані, який вимагає порвати її «первісні зв'язки» із природою й знайти своє «істинне» народження, а саме «персональну ідентичність». Співвіднесення себе з якими-небудь ідеями, цінностями, соціальними групами і є, на думку Е. Фромма, «одна із провідних людських потреб, і складає саму сутність людського буття», що формує також соціальну ідентичність людини. Потреба до самовизначення, ідентифікації особистості завжди була важливою потребою людини. Е. Фромм вважав, що ця потреба вкорінена в самій природі людини, виходить із самих умов людського існування й служить джерелом наших інтенсивних устремлінь.
Розглядаючи проблему соціальної ідентичності на рівні різних соціальних груп, Е. Фромм оперував поняттям «соціальний характер», що, на його думку, являє собою «сукупність рис характеру, які наявні у більшості членів даної групи й виникає в результаті загальних для них переживань і загального способу життя». Таким чином, соціальна ідентифікація, що існує серед членів будь-якої соціальної спільності, обумовлена двома основними моментами: психологічними властивостями конкретної особистості й особливістю соціальних характеристик індивіда. [7, 128]
Слідом за Е. Фроммом американський психолог А. Маслоу виділяє потребу людини в ідентифікації в якості третьої базової потреби поряд з фізіологічною й соціальною захищеністю.
Англійський психолог Е. Гідденс у роботі «Сучасність і самоідентичність» виділяє три основних риси сучасності, які одночасно є й причинами загострення проблеми ідентичності особистості. Це, по-перше, крайній динамізм соціальних систем – неймовірно зросла швидкість зміни всіх процесів, що мають місце в суспільстві; по-друге, глобалізація соціальних процесів – різні райони світу соціально й інформаційно втягнені у взаємодію один з одним; по-третє, поява особливих соціальних інститутів. У зв'язку із цим ідентифікація людини може реалізовуватися на різних рівнях – індивідуальному й соціальному, і в різних формах – національна, етнічна, культурна й інші, які відрізняються своєю спрямованістю. Фокусом дослідження Е. Гідденса виступає процес виникнення нових психосоціальних механізмів особистісної ідентифікації, які формуються під впливом трансформуючи інститутів і сучасності яка, у свою чергу, трансформує ці інститути. [7, 132]
Близькою до позиції Е. Фромма була концепція одного з його сучасників Г. Зіммеля, який вважав, що поводження індивіда являє собою феномен «наслідування», і зробив висновок про те, що функція останнього в тому, що наслідування «звільняє індивіда від страждання вибору й дозволяє йому виступати як свідомість групи».
М. Шериф, Д. Кемпбелл і інші будучи прихильниками ситуативного підходу й критикуючи представників психоаналітичної концепції, відводили пріоритетне місце дослідженню в рамках міжгрупової взаємодії соціогруповому аспекту ідентифікації особистості, вважаючи, що агресія й солідарність є не індивідуальними проявами, а феноменами, властивим соціальним групам. [29, 154]
Наприкінці 70-х – початку 80-х років ХХ століття на основі критики ситуативного підходу виникла теорія самокатегоризації Дж. Тернера відповідно до якої «актуалізація особистісного рівня ідентичності придушує соціальний полюс самокатегоризації, знижуючи кількість рольових, стереотипних самопроявів, і навпаки, актуалізація групової ідентичності гальмує установки й поводження, породжувані особистісним рівнем самокатегоризації й веде до деперсоналізації». Дж. Тернером був зроблений висновок про існування прямої залежності між деперсоналізацією сприйняття й високим рівнем соціальної ідентифікації. Таким чином, будь-яке визначення індивідом самого себе через якісь ознаки, які мають соціальне значення, самовіднесення з усвідомлено розповсюдженими соціальними групами й об'єктами спричиняє зміна особистісного сприйняття навколишньої дійсності. [29, 161]
Багато загального з теорією самокатегоризації має концепція соціальної ідентичності Г. Тайфеля, що чітко розрізняє рівні персональної й соціальної ідентифікації, які утворюють собою «два полюси одного біполярного континуума», що визначає поводження й форми міжгрупової взаємодії. При цьому особлива увага приділяється тому, як відбувається зміна особистісного сприйняття під впливом соціальних факторів і трансформації соціально-групових категорій у категорії самосвідомості особистості. Центральною ідеєю даної теорії є теза про те, що індивіди схильні визначати себе в плані своєї приналежності до соціальної групи.
Загальне концепцій Дж. Тернера й Г. Тайфеля в тому, що вони пов'язані з ствердженням значимості феномена ідентифікації, а саме найважливішого його аспекту – соціальної ідентифікації, що даними авторами представляється, насамперед, як результат міжгрупових відносин.
Розроблювачі теорії соціальних уявлень – С. Московичи, Ж.-П. Кодол, Д. Жоделе й інші – зробили висновок про тісний взаємозв'язок між когнітивними процесами на рівні особистості й макросоціальних процесів. Представники даного напрямку визначають соціальне уявлення як мережу понять, затверджень і пояснень, що народжуються в повсякденному житті в ході міжособистісної комунікації, підкреслюючи, що соціальні уявлення є одним з факторів формування соціальної ідентифікації особистості. [28, 97]
Теорія соціальних уявлень може служити пояснювальними засобами для інтерпретації ідентифікаційних переваг, а також змін у механізмах формування соціальних ідентифікації в умовах соціальних трансформацій.
У соціології історія дослідження феномена соціальної ідентифікації пов'язана з ім'ям Е. Дюркгейма, який є основоположником соціологічної теорії й прихильником структурно-функціонального підходу. Е. Дюркгейм порушив питання про механізми формування й ролі впливу на індивіда його зв'язків з різними спільнотами, утвореними, завдяки чиємусь «самопрорахуванню», що існує об'єктивно, як ряд інших загальних соціокультурних норм. Не вживаючи терміна «ідентифікація», Е. Дюркгейм розробив теорію трансляції соціальних ідентичностей, розкриваючи структуру й процеси конструювання «соціальної сутності» особистості, що являє собою систему «надіндивідуального», що відображає в індивідах групову приналежність (релігійні вірування, моральні норми й принципи й т. п.). Згідно Е. Дюркгейма, «соціальна сутність» (тобто соціальна ідентифікація) передається в процесі соціалізації від покоління до покоління. [28, 104]
Інший видний представник структурно-функціонального підходу – Т. Парсонс – є основоположником теорії дій. Відповідно до даної теорії, система особистості формується в процесі інтерналізації «поведінковим організмом» соціальних цінностей і норм, що визначає рамки індивідуальних значень, структуруючих дії. Крім того, були виділені два аспекти життя людини в соціумі, які відображають сутність соціальної ідентифікації особистості:
· орієнтація в цілісній системі дій, у яку людина включена; знання загальноприйнятих норм;
· індивідуальне самовизначення в ціностно-нормативному просторі даної соціокультурної системи.
Т. Парсонс визначав категорію «соціальна ідентичність» у вигляді системи кодів, за допомогою яких індивідуальні значення символізуються (через мову, цінності й т. п.) і детермінують соціальні дії суб'єкта. Виходячи з даного контексту, ідентичність є не станом, а структурною характеристикою особистості. [28, 109]
Незважаючи на те, що аналіз проблем ідентифікації в рамках структурного функціоналізму можливий тільки в умовах стабільного суспільства, його результати необхідно враховувати й у дослідженнях сучасного українського соціуму.
У рамках феноменологічного підходу пріоритетне значення приділяється просторовому аспекту визначення й формування ідентифікацій, а соціальні ідентифікації інтерпретуються як ідентифікації соціальних діячів, які формуються в комплексі відносин між партнерами в одній системі діяльності в руслі власної динаміки цієї системи.
Феноменологічна соціологія, в інтерсуб’єктності, значну роль відводить власним уявленням індивіда про суспільство й соціальні норми, осмисленню його діяльності як інформаційного процесу соціальної взаємодії.