Архітектори Середньовіччя приділяли велику увагу культовим спорудженням. Правила будівництва світських будівель на початку романського періоду тільки починали формуватися, а основний розквіт будівництва палаців і усіляких світських архітектурних ансамблів приходиться на кінець романського і на готичний періоди. Исключение складає міцність Гайяр, побудована в 1189—1199 роках у Нормандії англійським королем Ричардом Левине Серце. Вона була призначена для захисту англійських володінь на материку. При її зведенні архітектори використовували самі новітні правила будівництва фортифікаційних споруджень на Сході.
У XII столітті при прикрасі фасадів і інтер'єрів церков усе частіше й частіше стали створювати скульптури. Однієї із самих старих і кращих була тулузская скульптурна школа. Її майстра виконували рельєфи, що згодом використовували для обробки церков. Сюжетами рельєфів служили релігійні мотиви. Наприклад, церква Сен-сер-нен у Тулузі була декорована рельєфом, що зображував Ісуса Христа, портал церкви абатства Сен-Пьер у Муассаке (перша половина XII століття) прикрашав рельєф, на якому скульптор постарався зобразити апостола Петра.
Ранні рельєфи характеризуються лінійним малюнком, складки одягу не виліплені, а намальовані глибоко врізаними лініями, фігури розроблені погано і виглядають безтілесними. Однак рельєфи того часу повні динаміки й експресії, фігури, хоч і не дуже точно зображені, виглядають так, начебто зараз зійдуть з рельєфу.
Що стосується композицій тулузских рельєфів, те усі вони повторюють один одного: у центрі розташовується головна фігура (Христос, Діва, чи Марія один з апостолів), по розмірі набагато перевищуюча; інші. Інший простір заповнювався невеликими фігурками апостолів, ангелів, людей і т.д.
На формування бургундської скульптури зробила вплив лангедокская — рельєфи обох цих шкіл мали більш м'які, плавні форми, обличчям придавалось одухотворене вираження. Такий рельєф, "Страшний суд" у тимпані порталу церкви Сен-Лазар в Отэне. Він быа виконаний скульптором Жизлебертом у 1130—1140 роках. У централь^ ний частини композиції майстер помістив велику фігуру Христа, а також зобразив боротьбу між ангелами і чортами за людські душі'. Простір, що залишився, він заповнив маленькими, зляканими фігурками людей, з жахом ожидавших своєї долі.
У розвитку скульптури Провансу можна помітити забуте вплив античного Рима: портали прикрашаються не тільки барельєфами, але і скульптурами християнських святих. Багато в чому схожа на неї і скуль? птура Оверни. А в північній частині Франції церкви не прикрашалися рельєфами: це мистецтво початок розвиватися набагато пізніше, у готичну епоху.
У XI-XII століттях на території Німеччини не припинялися жорстокі феодальні міжусобні війни. У зв'язку з цим головну увагу при будівництві споруджень приділялося їхньому зміцненню, а не прикрасі фасаду. Тому архітектурні пам'ятники тих часів характеризуються простотою, навіть аскетичностью.
На території Німеччини закладалися і росли нові міста: Вормс, Шпейер, Майнц і інші. Багато хто з них пізніше, у XIV-XV століттях, стали великими економічними і торговими центрами. У цих містах зводилися перші церкви, в архітектурі яких були присутні риси романського стилю.
Ці спорудження більше походили не на християнські храми, а на добре укріплені фортеці: їхньої стіни були товстими, гладкими і не мали ніяких прикрас, крім вузьких вікон, схожих на бійниці. В обох кутах, як правило, зводилися товсті, приосадкуваті вежі з перекриттями у формі конусів. Для того щоб зовнішній вигляд церков не сильно отпугивал парафіян, гладкий простір стін і веж намагалися доповнювати аркатурами, що розташовували під карнизами. Такі церкви Михайла (XI століття), Годерхардта (XII століття), побудовані в Гильдесгейме, і багато інших храмів.
Особливо виділяється собор у Вормсе, побудований у Х1-Х1П століттях (мал. 76). Він являє собою васильку з перекриттями у виді хрестових зводів. Напроти прольотів центрального нефа розташовуються по двох прольоту бічних нефів (така конструкція була поширена в Німеччині й одержала назву зв'язаної). У фасаді спорудження присутні прості, строгі лінії, переважає арковий мотив. У кутах собору піднімаються вежі з перекриттями у формі конусів і невеликих віконець.
У плані собор має форму хреста з однією подовженою галуззю. Над средокрестьем був установлений купол на восьмигранному барабані. Сам купол, як і перекриття веж, теж мав форму конуса, але з вісьма гранями. У період розвитку романського стилю на території Німеччини сформувалися кілька шкіл. Спорудження рейнської школи характеризувалися зв'язаними перекриттями (як у собору у Вормсе). Будівлі саксонської школи являли собою васильки. Відмітної особливий- ностью вестфальской школи були зальні спорудження з трьома нефами, як правило, однаковими по висоті.
Наприкінці XII — початку XIII століття вэ багатьох спорудженнях Німеччини були присутні деякі риси, характерні для готичного стилю. Однієї з таких будівель був Бамбергский собор. На його місці піднімався храм, побудований у XI столітті, але він згорів, і в 1185 році там же почалося зведення нового собору. У 1237 році він був цілком закінчений, оброблений і освячений.
Його форми й обробка відповідають правилам романського стилю, але завдяки великій кількості вікон, декоративним тягам, а також художньому оформленню порталів це спорудження не виглядає похмурою і неприступною міцністю, а більше все-таки нагадує храм. Крім того, він перекритий стрілчастими хрестовими зводами, для зміцнення яких зводилися арки з каменів у формі клинів (нервюри).
Інший собор, побудований у Наумберге в середині XIII століття, багато в чому нагадує Бамбергский. Його західні хори прикрашені статуями і всілякими рельєфами в готичному стилі. Однак у Німеччині зводилися не тільки собори. До наших днів збереглися руїни усіляких світських споруджень, у тому числі феодальних замків і палаців, у яких проживали імператори (вони називалися пфальцами). Наприклад, у 1067 році недалеко від міста Эйзенаха був закладений замок Вартбург. З всього ансамблю найкращим способом збереглося його найбільш укріплене спорудження — палац, побудований у 1190—1250 роках і подвергшийся великої реконструкції в XIX столітті.
Що стосується скульптури, то в Німеччині вона не одержала такого розвитку, як у Франції. Фасади церков і світських споруджень дуже рідко декорувалися рельєфами і статуями. В основному скульптура використовувалася для прикраси інтер'єра.
Зовсім по іншому шляху розвивалася романська архітектура в Італії, де сильніше, ніж у країнах Європи, почувався зв'язок з Римською імперією. Крім того, на Апеннінскому півострові малися будівельні матеріали, що використовувалися ще римлянами і яких не було в деяких країнах Європи, — насамперед мармур. Видимо, тому італійські будівлі нагадували архітектурні спорудження античного Рима. Крім того, в Італії, на відміну від європейських країн, більше значення придавалось не релігійної, а світського життя.
В Італії в період Середньовіччя сформувалося кілька архітектурних шкіл. Одна з них, розташована в південній частині Італії, ґрунтувалася на візантійських традиціях у сполученні з досягненнями країн Сходу (церкви міста Палермо). Минулого й інші школи й архітектурні напрямки, що розвивалися в різних куточках країни. Але головної і найбільш развитой архітектурною школою усе-таки вважається венеціанська. Вона не тільки ґрунтувалася на багатьох архітектурних традиціях Візантійської імперії, але і була їхньою продовжувачкою. Як приклад можна привести знаменитий венеціанський собор Сан-Марко. Він був побудований ще у візантійську епоху, але кілька разів перебудовувався в XII-XVII століттях (це говорить про те, що в його архітектурі можна знайти риси не тільки романського, але і готичного стилю, а також епохи Відродження і навіть ісламістського).
Більшість церков, що будувалися в середньовічній Італії, характеризуються досить простим плануванням. Крім будинку самої церкви, поруч піднімаються дзвіниці, баптистерії (круглі чи багатогранні в плані спорудження, що призначалися для проведення обряду водохрещення) і клуатри (криті галереї, що оточували двір прямокутної форми перед будинком церкви).
Портали багатьох церков прикрашали навіси, що спиралися на двох ,| колон, що доповнювалися кам'яними зображеннями різний тварин, найчастіше львів. Для прикраси зовнішніх стін використовувався білий мармур, а в деяких містах, наприклад у Таскане, — мармур самих різних квітів (церква Сан-Миниато аль Монте, кінець XI — початок XIII століття).
Одним із самих знаменитих споруджень Італії, що відносяться до романського стилю, є пизанский комплекс із відомої усім падаючою вежею. При погляді на нього відразу стає видно, що в ньому виразилася вся любов італійців до красивих, пропорційних будинків. Під час будівництва на соборі навіть був висічений напис:
"Ніщо не порівнянне з білосніжним мармуровим храмом". І дійсно, сполучення білосніжного мармуру з зеленим лугом, на якому зведений комплекс, і синім високим італійським небом чудово.
Пизанский комплекс включає собор, вежу-дзвіницю і баптистерій. Основний масив собору був побудований зодчим Бускетто. Його освячення пройшло в 1118 році. Собор являє собою базиліку з дуже високим центральним нефом. Наприкінці XIII століття Райналдо прибудував до собору фасад.
У 1147 році під керівництвом Бонанно почалося будівництво вежі-дзвіниці. Згодом ґрунт під нею Просіла, і вежа сильно нахилилася. Незважаючи на цей недолік, помилуватися падаючою вежею приїжджають туристи з усього світу.
Через шістьох років був споруджений баптистерій. Його будівництвом керував зодчий Диотисальви. Усі три будинки комплексу прикрашені арками.