Мир Знаний

Банківські резерви й ризик (стр. 2 из 4)

Другий вид резервування – це ті резервніфонди, які створюють банки за рішенням зборівакціонерів для покриття можливих збитків, щоможуть виникнути в ході оперативної діяльностібанку. Розмір цих резервів визначається статутомбанку і він входить до складу власного капіталубанку.

І третій вид резервування тісно пов'язаний зкредитним портфелем банку, і правила його формуванняпередбачають необхідність оцінюватикредитні і позабалансові зобов'язання відповіднодо порядку, визначеного Національним банкомУкраїни.

Отже, можна зробити висновок, що перший вид має ознаки обов'язкового резерву, другий – загального, третій –спеціального.

Резюмуючи викладене, можна говорити проте, що більшість вчених-економістів, розмежовуючиспеціальні та загальні резерви відповіднодо джерел їх створення, вважають, що спеціальнірезерви використовуються для відшкодуванняможливих збитків за кредитами, дебіторськоюзаборгованістю банків та іншими активами, а загальнірезерви є необхідним доповненням доспеціальних. Вони формуються за рішенням загальнихзборів учасників банку на різні видиризиків за рахунок його прибутку, який залишивсяпісля сплати дивідендів, а спеціальні резерви –відносяться на витрати комерційних банків.

Таким чином, розглянуті види банківських резервів єзагальноприйнятими в економічній літературі тарозкривають їх економічну суть.

Дворівнева структура банківської системи країни відповідно до ст. 4 Закону України «Про банки та банківську діяльність» передбачає два види банків: Національний банк України та інші банки, що створені і діють на території України відповідно до положень зазначеного Закону. В науковій літературі зустрічається поділ банків за умови існуваннядворівневої системи на банки першого та другогорівня, або на державний (центральний) банкта комерційні банки. Ґрунтуючись на такому поділібанків, можна говорити про наступні видирезервів за ознакою видів банків, що їх створюють:

- резерви центрального банку (або резервибанку першого рівня);

- резерви комерційних банків (або резервибанків другого рівня).

Серед резервів, які створює Національнийбанк України як банк першого рівня, як банкбанків, особливе місце посідають золотовалютнірезерви (фонди). Професор О. П. Орлюк характеризуєзолотовалютні фонди Національногобанку як елемент золотовалютних резервів держави. Економічну суть золотовалютних резервів держави складають фонди коштів, що створюються для забезпечення стабільності власної грошової одиниці та платоспроможності держави. Правовий статус, склад та призначення золотовалютних резервів України на даний час не мають єдиного законодавчого регулювання. Золотовалютні резерви України, як централізовані фонди коштів держави, включають: Державний валютний фонд України, Державні запаси дорогоцінних металів монетарної групи та коштовного каміння; Державний валютний фонд Уряду (кошти валютного фонду Кабінету міністрів України); Золотовалютні резерви Національного банку України, основою яких є Офіційний валютний резерв Центробанку [9, с. 148].

Структура золотовалютного резерву складається з таких активів: монетарне золото; спеціальні права запозичення; резервна позиція в МВФ; іноземна валюта у вигляді банкнот та монет або кошти на рахунках за кордоном; цінні папери (крім акцій), що оплачуються в іноземній валюті; будь-які інші міжнародно визнані резервні активи за умови забезпечення їх надійності та ліквідності [10, c. 151].

Банки другого рівня резерви обов'язковогохарактеру створюють відповідно до норм законодавчихактів, які регулюють банківську діяльністьв Україні.

Закон України «Про банки та банківську діяльність» від 20.03.91 р. був першим спеціальнимзаконом, що здійснював правове регулюваннябанківської системи незалежної України. ЦейЗакон визначав правові основи банків, порядокїх створення і основні принципи діяльності згідноз Декларацією про державний суверенітетУкраїни та Законом Української PCP «Про економічнусамостійність Української PCP». Самев цьому законодавчому акті було визначено основнізасади створення банками резервів [10, c.151].

Так, комерційні банки зобов'язані були формувати статутний фонд (за рахунок коштів акціонерів або пайових внесків засновників (учасників) банку) в розмірі не менше, ніж визначав НБУ. Комерційні банки створювали також резервний, страховий та інші фонди, призначення яких – покриття можливих збитків, розширення матеріально-технічного забезпечення діяльності банків, вирішення соціальних питань. Порядок і розміри формування цихфондів визначались загальними зборами акціонерів(учасників).

З прийняттям наприкінці 2000 р. нового Закону України «Про банки та банківську діяльність», банки зобов'язані формувати резервний фонд на покриття непередбачених збитків по всіх статтях активів та позабалансових зобов'язань. Ознаками резервного фонду є: обов'язковість; періодичність відрахувань; розмір відрахувань – не менше 5 % від прибутку; максимальний розмір – 25% розміру регулятивного капіталу.

Відповідно до ст. 26 Закону України «ПроНаціональний банк України» банки формують щеодин вид резервів – обов'язкові резерви. Правовстановлювати норматив обов'язкового резервуваннякоштів (або резервні вимоги) законодавецьнадав Національному банку України та прицьому визначив такі особливості формуваннязазначеного резерву:

1) норматив обов'язкового резервування встановлюєтьсяєдиним для банків;

2) його розмір встановлюється в процентномувідношенні до загальної суми залученихбанком коштів у національній та іноземній валюті;

3) для різних видів зобов'язань можуть встановлюватисярізні нормативи обов'язкового резервування;

4) рішення про підвищення нормативу обов'язкового резервування набирає чинності нераніше ніж через 10 днів після його опублікування.

Відповідно до чинного законодавства Українибанки зобов'язані створювати спеціальні резервидля покриття ризиків за активними операціями,зокрема: для відшкодування можливихвтрат від дебіторської заборгованості; для покриттязбитків від кредитної діяльності; для відшкодуванняможливих збитків від операційз цінними паперами; резерв під прострочені тасумнівні щодо отриманнянараховані доходи заактивними операціями банків. Ці фонди грошовихкоштів об'єднуються під назвою страхових резервівбанку, оскільки вони слугують запобіганнюризику неповернення заборгованостібанку.

2. Банківські ризики, їх види

Банківська діяльність за своєю природою пов'язана з ризиками, що викликаються різними обставинами. У міжнародній банківській практиці процес управління ризиками розглядається як ключовий напрямок банківського менеджменту. Значна увага приділяється вивченню ризикових сфер і основних видів ризиків, пошуку ефективних методів контролю, оцінювання та моніторингу ризиків, а також створенню відповідних систем управління.

В економічній літературі та практиці термін «ризик» вживається досить часто і залежно від контексту в це поняття вкладається різний зміст, оскільки визначення ризику багатогранне. У найширшому розумінні ризиком називають невизначеність щодо здійснення тієї чи іншої події в майбутньому. Ризик вимірюється ймовірністю того, що очікувана подія не відбудеться і це призведе до небажаних наслідків. У банківській справі, як і в інших видах бізнесу, ризик пов’язується, насамперед, з фінансовими втратами, що виникають у разі реалізації певних ризиків.

У цілому банківська сфера характеризується вищою ризиковістю порівняно з іншими видами діяльності. Ця особливість зумовлена специфікою тих функцій, які виконує кожний комерційний банк. Банки мають багато партнерів, клієнтів, позичальників, фінансовий стан котрих безпосередньо впливає на їхнє становище. Діяльність банку дуже різноманітна і включає операції залучення коштів, випуск та купівлю цінних паперів, видачу кредитів, факторинг, лізинг, забезпечення клієнтів готівкою тощо. Здійснення кожної банківської операції пов’язане з можливістю реалізації кількох ризиків.

Проблемам банківських ризиків присвячено багато наукових праць і досліджень, в яких наведено різноманітні класифікації ризиків взагалі та, зокрема, ризиків, що притаманні банківській діяльності.

З погляду процесу управління доцільно поділити банківські ризики на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх належать ризики, які виникають у зовнішньому щодо банку середовищі і безпосередньо не залежать від його діяльності. Це політичні, правові, соціальні та загальноекономічні ризики, що виникають у разі загострення економічної кризи у країні, політичної нестабільності, війни, заборони на платежі за кордон, консолідації боргів, введення ембарго, відміни імпортних ліцензій, стихійного лиха (пожежі, повені, землетруси), приватизації, націоналізації, неадекватного правового регулювання тощо [11]. Вплив зовнішніх ризиків на результативність роботи банку виключно високий, управління цими ризиками найскладніше, а іноді й неможливе.

До внутрішніх належать ризики, що виникають безпосередньо у зв’язку з діяльністю конкретного банку. Чим ширше коло клієнтів, партнерів, зв’язків банку, банківських операцій, послуг, тим більше внутрішніх ризиків супроводжуватиме його роботу. Внутрішні ризики необхідно виявляти, оцінювати, мінімізувати та постійно контролювати.

Найчисленнішу групу банківських ризиків утворюють фінансові ризики, які визначаються ймовірністю грошових втрат і пов’язуються з непередбаченими змінами в обсягах, дохідності, вартості та структурі активів і пасивів [11]. До фінансових ризиків належать валютний, кредитний, інвестиційний, ринковий, ризик ліквідності, ризик зміни відсоткових ставок, інфляційний, базисний і ін.

Кредитний ризик означає можливість фінансових втрат внаслідок невиконання позичальниками своїх зобов’язань. У процесі визначення рівня кредитного ризику необхідно враховувати географічний ризик, який поділяють на регіональний та ризик країни – місцезнаходження позичальника. Останній супроводжує кредитування іноземних позичальників і зумовлений дією чинників, характерних для тієї країни, в якій перебуває позичальник [13].