В той же час, як і середньовічна російська архітектура, московське бароко залишалося по перевазі "зовнішнім". Б.Р. Віппер писав: "Фантазія російського архітектора в цю епоху набагато більш полонена мовою архітектурних мас, чим специфічним відчуттям внутрішнього простору". Звідси - суперечність творів, різнорідність їх структури і декоративної оболонки, різні стилістичні характеристики зовнішніх форм, що тяжіють до старої традиції, і форм інтер'єру, де стиль розвивався динамічніше.
Яскравим іноземним представником працював в Росії був Антоніо Рінальді (1710-1794 р. р). У своїх ранніх спорудах він ще знаходився під впливом "старіючого бароко, що йде", проте повною мірою можна сказати що Рінадьді представник раннього класицизму. До його творінь відносяться: Китайський палац (1762-1768 р. р) побудований для великої княгині Катерини Олексіївни в Оранієнбауме, Мармуровий палац в Петербурзі (1768-1785 р. р) відношуваний до унікального явища в архітектурі Росії, Палац в Гатчине (1766-1781 р. р) став заміською резиденцією графа Г.Г. Орлова. А. Рінальді збудував також декілька православних храмів, що поєднували в собі елементи бароко, - п’ятиглавіє куполів і високої багатоярусної дзвіниці.
В кінці XVII століття у московській архітектурі з'явилися споруди, що сполучали російські і західні традиції, риси двох епох: Середньовіччя і Нового часу. У 1692 - 1695 р.р. на перетині старовинної московської вулиці Сретенки і Земляного валу, що оточував Земляне місто, архітектор Михайло Іванович Чоглоков (близько 1650-1710 р. р) побудував будівлю воріт поблизу Стрілецької слободи, де стояв полк Л.П. Сухарева. Незабаром на честь полковника його назвали Сухаревою баштою.
Незвичайну зовнішність башта придбала після перебудови 1698 - 1701 р.р. Подібно до середньовічних західноєвропейських соборів і ратуш, вона була увінчана башточкою з годинником. Усередині розташувалися установлена Петром I Школа математичних і навігаційних наук, а також перша в Росії обсерваторія. У 1934 році Сухарева башта була розібрана, оскільки "заважала руху".
Майже в той же час в Москві і її околицях (у садибах Дубровіци і Убори) зводилися храми, на перший погляд західноєвропейські, що більше нагадують. Так, в 1704-1707 р.р. архітектор Іван Петрович Зарудний (? - 1727 р. р) побудував за замовленням А.Д. Меншикова церкву Архангела Гаврила у Мясніцких воріт, відому як Меншикова башта. Основою її композиції служить об'ємна і висока дзвіниця у стилі бароко.
У розвитку московської архітектури помітна роль належить Дмитру Васильовичеві Ухтомському (1719-1774 р. р), творцеві грандіозної дзвіниці Троїце-Сергієва монастира (1741-1770 р. р) і знаменитих Червоних воріт в Москві (1753-1757 р. р) Вже існуючий проект дзвіниці Ухтомський запропонував доповнити двома ярусами, так що дзвіниця перетворилася на п'ятиярусну і досягла вісімдесяти восьми метрів у висоту. Верхні яруси не призначалися для дзвонів, але завдяки ним споруда почала виглядати урочистіше і була видна здалека.
Червоні ворота, що не збереглися до наших днів, були одним з кращих зразків архітектури російського бароко. Історія їх будівництва і багатократних перебудов тісно пов'язана з життям Москви XVIII століття і дуже показова для тієї епохи. У 1709 році, з нагоди полтавської перемоги російських військ над шведською армією, в кінці М'ясницької вулиці звели дерев'яні тріумфальні ворота. Там же на честь коронації Єлизавети Петрівни в 1742 році на засоби московського купецтва були побудовані ще одні дерев'яні ворота. Вони незабаром згоріли, проте за бажанням Єлизавети були відновлені в камені. Спеціальним указом імператриці ця робота була доручена Ухтомському.
Ворота, виконані у формі давньоримської трьохпролітної тріумфальної арки, вважалися найкращими, москвичі любили їх і назвали Червоними ("красивими"). Спочатку центральна, найвища частина завершувалася витонченим шатром, увінчаним фігурою Слави, що сурмить, з прапором і пальмовою гілкою. Над прольотом поміщався живописний портрет Єлизавети, пізніше замінений медальйоном з вензелями і гербом. Над бічними, нижчими проходами малися в своєму розпорядженні скульптурні рельєфи, що прославляли імператрицю, а ще вище - статуї, що втілювали Мужність, Достаток, Економію, Торгівлю, Вірність, Постійність, Милість і Пильність. Ворота були прикрашені більш ніж п'ятдесяти живописними зображеннями.
На жаль, в 1928 році чудова споруда була розібрана із звичайної для тих часів причини - у зв'язку з реконструкцією площі. Тепер на місці Червоних воріт стоїть павільйон метро, пам'ятник вже зовсім іншої епохи.
Для архітектури середини XVII століття головною рушійною силою була культура населення посадника. Московське барокко, як і барокко взагалі, стало культурою перш за все аристократичною. Типами будівель, де розгорталися основні процеси стилі освіти, стали палац і храм.
Новий тип боярських кам'яних палат, в яких вже позначилися риси майбутніх палаців XVIII століття, позначався в останній чверті XVII сторіч.
Голландія в кінці XVII століття широко була посередником між російською і західноєвропейською художньою культурою. Теж коло прообразів, що вплинув на форму завершення Сухаревої башти, був відбитий в декоративній надбудові Уточій башти Троїце-Сергійовій лаври і дзвіниці Ярославської церкви Іоанна Предтечи в Толчкове. Безперечне голландське походження ступінчастого фігурного фронтону, розчленованого лопатками, яким в 1680-і рр. О. Старцев прикрасив західний фасад трапезної Симонова монастиря в Москві. Увражі з гравірованими зображеннями споруд західноєвропейських міст ("кресленнями полатнимі") в цей час були вже досить численні в найбільших книжкових зборах Москви.
Важливе місце в розвитку архітектури кінця XVII століття займають будівлі монастирських трапезних, що утворили сполучну ланку між світською і церковною архітектурою. Просторова структура цих будівель була однотипною. Над низьким господарським подклетом підносився основний поверх. По одну сторону його зміщених до заходу сіней знаходилися службові приміщення, по іншу - відкривалася перспектива протяжного склепінчастого залу, зв'язаного через потрійну арку з церквою на східній стороні.
Простір, об'єднаний по подовжній осі, визначав протяжність асиметричного фасаду, зв'язаного мірним ритмом вікон, обрамлених колонками, що несуть розірваний фронтон. На фасаді трапезної Новодевічієго монастиря (1685-1687 р. р) цей ритм посилений довгими консолями, що спускаються від карниза по осях простінків. Найграндіозніше серед подібних будівель - трапезна Троїце-Сергійовій лаври (1685-1692 р. р) - має в кожному простінку колонки Корінфа з раскрепованним антаблементом; у місцях примикання поперечних стін колонки здвоєні. Їх ритму на аттике вторять кокошники з раковинами (мотив, який повторений в завершенні верхньої частини церкви, що піднімається над головним об'ємом як другий ярус). Площина, підпорядкована ритму ордера, його дисципліні, стала головним архітектурним мотивом храмів з прямокутним об'ємом.
Подальший розвиток подібного типу храму посадника, висхідного до московської церкви в Никітниках, особливо яскраво виявився в спорудах кінця ХVII століття початку XVIII століття, зазвичай іменованих "строгановскими" (їх зводив "своїм коштом" багатющий сілепромишленик і меценат Г.Д. Строганов, на якого працювала постійна артіль, пов'язана із столичними традиціями архітектури). Потрійне розчленовування фасадів строганівської школи не тільки традиційно, але і обдумано пов'язано з конструктивною системою, в якій зімкнуте зведення з тими, що хрестоподібно розташованими розпалубили передає навантаження на простінки між широкими світлими вікнами. Архітектурний ордер став засобом виразу структури будівлі; разом з тим він, як вважає дослідник строгановской школи О.И. Брайцева, був ближче до канонічного, чим на яких-небудь інших російських спорудах того часу, свідчивши про серйозне знайомство з архітектурною теорією італійського Ренесансу.
Дисципліна архітектурного ордера, системи універсальною, почала підпорядковувати собі композицію храмів кінця XVII століття, її ритмічний лад. Почалося звільнення архітектурної форми від прямої і жорсткої обумовленості розумовим значенням, характерною для середньовічної архітектури. Разом із зміцненням світських тенденцій культури зростала роль естетичної цінності форми, її власній організації. Тенденцію цю відобразили і пошуки нових типів об'ємно-просторової композиції храму, не пов'язаних із загальноприйнятими зразками і їх символікою.
Нові ярусні структури вражали своєю симетричністю, завершеністю, що поєднувала складність і закономірність побудови. Разом з тим в цих структурах розчинялася традиційна для храму орієнтованість. Здається, що архітекторів захоплювала геометрична гра, що визначала внутрішню логіку композиції незалежно від філософсько-теологічної програми (на відповідності якої твердо наполягав патріарх Никон).
У нових варіантах зберігався зв'язок з традиційним типом храму-башти, храму-орієнтиру, що центрує, збирає навколо себе простір; у останньому пошуки виразності розгорталися вільно і різноманітно. Початок пошуків відмічений створенням композицій типу "восьмерик на четверику", що повторюють в камені структуру, поширену в дерев'яній архітектурі.
І в той же час очевидна спадкоємність між Меншикової баштою і типом "церкви під дзвони", представленим храмом у Філях. Зв'язок очевидний і в побудові об'єму, і в розміщенні декору, і в його характері, висхідному до різкого дерева іконостасів. Традиційна по суті і головна новація - вертикальність, підкреслена високим шпилем. Малюнок останнього, якщо придивитися до гравірованої панорами Москви І. Блікландта, був трансформацією шатрового вінчання. Ново перш за все сполучення тонкого, полегшеного шатра (прообразом якого могли бути не тільки північно-європейські шпилі, але і завершення башт монастиря Іосифо-волокаламського, створені в другій половині XVII століття) з храмом-баштою. Традиційна і подвійність масштабу, що визначає взаємопроникнення малих, - величин декору і величин, пов'язаних з розчленовуванням об'єму (до останніх сміливо приведені контури гігантських волют-контрфорсів західного фасаду). "Головною новинкою" башти І. Грабарь назвав карнизи, зігнуті посередині грані і створюючи напівкруглий фронтон, пом'якшувальний переходи між розчленовуваннями об'єму, прийом, що багато використався в XVIII століття. Його барочний характер не викликає сумнівів, але також очевидний і зв'язок з середньовічною російською архітектурою, з прийомом переходу між об'ємами через кокошники.